кілометрів — не сто.
Та на газ давив — у Луцьку Ванда і синочок маленький. Дев’ять літ билися, ніяк дитинка не народжувалася. А позаминулої осені Бог почув, завагітніла Ванда. Минулого літа Костя народила. На честь пана Кошторівського назвали. Тесть так розчулився, аж пообіцяв «трабант» для онучка зберегти.
— То й кидав би кермо крутити, командире, — мовив Гоцик. — Біля своїх воно… краще…
— А де ще стільки зароблю? — відповів водій. — Я на самій тільки контрабанді цигарок… — замовк, зиркнув на Гоцика напружено. — Я тобі нічого не казав.
— Та не психуй, командире. Я — могила. Та й навряд ще перетнемося, — раптом повеселішав, завівся. — Кльово!
— Що тобі кльово?
— Та все. Чуєш, Мирославе! А мені тачки — пофіг. Я коней люблю. Не таких, знаєш, кляч… Що вози на селі тягають. Породистих. Одного разу андалусійця справжнього бачив. Ото кінь…
Розпалився — усе водієві про круп, корпус, шиї та гриви. І тільки коли присмерк перетворив трасу на чорну непрозору масу, крізь яку продиралися, миготіли фарами десь під ногами зустрічні легковики, замовк, хижо глянув на небритого, обережно запитав:
— А ви оце… як через кордон… Так ніде й не зупиняєтеся?
— Є кілька стоянок біля Луцька. На одній зупинимося. Хоч умиюся та поголюся, бо Ванда вб’є.
— Кльово! — збуджено усміхнувся Гоцик. Знітився. — Я хотів сказати… Сувора вона у тебе.
Близько опівночі «шміц» загальмував біля освітленого майданчика, завбільшки з футбольне поле, що її вправна рука розчистила посеред лісу при трасі. На майданчику, як коні у стайні, виструнчилися десятки зо два фур. Праворуч від них світила неоном на фасаді двоповерхова споруда дешевенького готельчика зі зручностями — «Синьоока Волинь». А поряд із нею густим теплим запахом з димаря обіцяла невередливим традиційні смаколики ресторація з намальованим усміхненим вареником на білій пофарбованій стіні.
Мирослав побіг у душ при готелі. П’ять хвилин, казав, і далі летимо. Гоцик проводив водія поглядом, роззирнувся — нікого поруч — накинув рюкзак на плечі, обійшов автівку, ніби іншого діла йому нема, як навколо вештатися. Знову роззирнувся і пірнув у чорний ліс.
— Вибач, командире, — буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».
Мирослав, як той гвіздок, з’явився біля автівки рівно за п’ять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку — не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.
— Здоровезний такий… Як ведмідь, — чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.
— З іншим кимсь поїхав, — байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.
Мирослав глянув на годинник, закурив…
— Та їдь уже до своєї Ванди, — ворожо прошепотів Гоцик.
Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.
— Ну, й одразу б так, — процідив Гоцик йому вслід.
За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.
— Йолоп, — шепотів роздратовано. — Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…
Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», — подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.
Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.
— Доброї ночі… — Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.
— І тобі… — дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув — мовляв, горлатиму, всі почують.
— Ви часом не до Польщі їдете? — спитав Гоцик.
— Передачі не беру, — буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…
Гоцик скривився — твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.
— А мене візьмете?
Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика — руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця — й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!
— Гроші… маю, — сказав.
— Багато?
— А скільки треба?
Дядько ще більше примружився — лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.
— Ніскільки не треба, — відрізав.
Та Гоцик розчув слабину.
— Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.
— Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.
— А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…
— Усі ви так кажете, а нам потім… — дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».
— Зазвичай скільки берете? — сказав Гоцик дядькові у спину.
— А ти не знаєш? — дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.
— А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.
— І… скільки маєш? — хижо запитав старий.
— Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…
Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:
— П’ятнадцять тисяч. Євро.
— Добре, — так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!
— Давай! — смикнувся.
— Ні, — сказав Гоцик. — Як перевезете, тоді й віддам.
— Покажи!
— Що?
— Гроші!
— При мені грошей немає, — відповів зухвало. — Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.
Дядько завмер — сто сумнівів у шмаття.
— Жмудзь… Є таке.
Зітхнув.
— Інших шукай… — пішов геть.
Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:
— Стій! Добре… Візьму…
«А то! — холодно констатував Гоцик. — П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»
— Ще дві тисячі євро додаси, — дядькові губи тремтіли від радості. — Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.
— Добре, — легковажно погодився Гоцик.
Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не могла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:
— Лізь! І тихо сиди…
— Сидіти довго? — спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.
— Як упіймають, то довго, — дядько дивився у корінь.
До Ягодинського пункту перетину кордону — сто сорок кілометрів шляху.
— За дві години доїдемо, — пообіцяв старий. — А як на кордоні — один Бог знає.
Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному — метр кубічний — просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.
— Ну, і похєр, — прошепотів хоробро.
Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь — розсиплеться, та непростий-битий… Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер — завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара- трійка вовкодавів…
Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху — стоп, газ. Знову стоп. Кордон?
Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! — вилаявся. — Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»
Навколо фури — голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину — день.
— Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.
— Мені однаково, що везти, — почув Гоцик голос старого Тимофійовича.
— Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.
— Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.
Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?
Як «вольво» зрушила — повеселішав, засовав плечима — геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав — ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» — навіював, ніби
