й справді гроші мав.
Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.
Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка — у цьому куті вбивати зручно! — змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! — думав. — Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом…»
Фура зупинилася несподівано і скоро, наче хто пальцями клацнув — оп! Гоцик врізався носом у металеві двері, відсахнувся. Ну, от — пан або пропав. Стиснув кулаки — задурно не пропадатиме. Натовче мордяки наостанок, скільки б хар не чекало назовні.
Зашарудів замок. Двері розчахнулися — на Гоцика прискіпливо дивився старий Тимофійович у цупкому дощовику з каптуром поверх червоного светра. Поряд — нікого. «А і те, — промайнуло у Гоциковій голові. — Гукнув би когось на підмогу, так це ж із ними ділитися треба. А дядько жадібний…»
— Живий? — спитав Тимофійович.
Гоцик кивнув, визирнув з фури — «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги — ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад…
— Котра година? — ляпнув, той же час зиркнув на годинник на зап’ястку. Друга дня… Ніфіга собі! А він міркував — близько полудня.
Зіскочив на землю, підняв комір куртки, поправив рюкзак за спиною. Старий вигнув брову здивовано.
— Куди це ти? — спитав насторожено.
Гоцик насупився, роззирнувся вовкувато, увіп’явся поглядом у вицвілі оченята старого.
— Тимофійовичу. Двадцять тисяч хочеш? — сказав нахабно.
Старий зрозумів — не бачити грошиків. Змертвів. Хитнувся. Простягнув руку, вхопив Гоцика за куртку.
— Віддай! Віддай мої гроші! — зашепотів старим- престарим тремтячим голосом. Затрусився, сльоза на щоці. — Я бідний! Бідний… Жінка моя третій рік лежить… Ліків треба. Віддай!
— Та віддам! — сіпнувся. Відірвав від себе старого. — Ти чого, командире? Слово — закон, ми — офіцери. Віддам… — замовк, скривився тужливо. — Повертатимуся додому, до тебе завітаю… У Бердичів. Ти ж у Бердичеві живеш?
Старий схлипнув, кинувся до Гоцика.
— Віддай! — чіплявся за руки. — Віддай, бо в поліцію заявлю.
— Давай! Розкажи, як нелегалів через кордон переправляєш! — розгнівався Гоцик. — Чого ти трусишся, як той хворий? Людям не довіряєш? Хіба так можна? Кажу ж — віддам. Згодом… Потерпи уже, мать твою. Та подумай… Хіба то не гріх, таку ціну гилити, коли людина у безвиході. Я б тобі безплатно допоміг. А ти оце скиглиш, як той волоцюга…
Замовк — вистава затягувалася. І хоч Гоцик геть не розумів, куди сунути, та й на трасі стовбичити сенсу мало.
— То де живеш? — буркнув похмуро.
— Бузкова сім, — прошепотів Тимофійович.
— Ну от. Відразу б так. Чекай. Справи повирішую — до тебе, — зітхнув і, хоч хотів перетнути трасу, побрьохати ліворуч навпростець до невиразних будівель, що вони виднілися на горизонті, повернув праворуч, у поросле сухим бур’яном поле, за яким не спостерігалося ніяких ознак людського житла.
— Коли?! — почув за спиною.
— Що «коли»? — не допетрав. Зупинився. Дивився на тьмяного, як біда, дядька.
— Коли… до мене?
— Та скоро. Доживеш… — пішов ламати бур’яни. — Не прощаюся…
Тимофійович стояв біля брудної мокрої «вольво», їв хижим поглядом широку спину незнайомого хлопця: розірвав, падла, старе зношене серце, та пекло не те, що грошиків не побачив. Були у Тимофійовича грошики. І немало. Умів дядько економити навіть там, де інші й не додумалися б. Навіть жінку дядькову чужі люди поховали рік тому, бо як дізнався, що й тижня бідаха не протягне, випросив поїздку поза графіком, аби повернутися вже після похорону, бо ж люди — не звірі: скинуться, закопають…
— Старість клята… — прошепотів люто. — Був би молодим… Нахабний хлоп живим би не лишився.
Нахабний Гоцик теж сподівався: люди — не звірі. Попроситься переночувати — хтось та й впустить. Не заморочувався. Нащо думати про ніч, коли б день здолати. А день не радував — паскудний дрібний дощ знай падав. Все молоточками у тім’ячко. Сухі бур’яни не рятували — крокував полем, вгрузав по щиколотки. Матюкався вголос — п’яний філософ Морган перед очі.
— Йти, йти… — бурмотів роздратовано. — Придурок…
Від дитячого захвату — вдовбався у Євросоюз з першої спроби без віз, паспорта та іншої маячні — не лишилося й сліду. Про скривдженого дядька не думав: та пішов він! Намір просто йти раптом здався найогиднішою халепою життя, бо кулька-то кругла! Хоч усю обійди — назад повернешся. І страху, зрозумів раптом, страху нема. Випарувався, залишив на душі тільки гнітючі дратівливі запитання. Без відповідей, хоч Морган і обіцяв просвітлення, варто лише позбутися страхів.
— Філософ, мать твою!
Озирнувся в бік кордону — десь там тато, Нехаївка, універ і Костянтинівська. Додому не хотілося. Мізки уже пристосовувалися до нових обставин, креслили завдання: уникати широких шляхів, великих міст і тутешніх правоохоронців, бо забава швидко скінчиться. І буде тобі — тато, Нехаївка чи ненависний універ і Костянтинівська, якщо не ґрати на віконці…
Ні! Зиркнув у протилежний бік. Десь там мама…
Поправив рюкзак, посунув до густого лісу, розрізаного навпіл другорядною асфальтовою дорогою. На чистій дерев’яній лаві під соснами нажерся сала з сухарями, повеселішав.
— Блін… Якого я пульсометр у Моргана не взяв?! Знав би хоч, скільки кілометрів до ночі відмахаю.
А ніч — он вона! Година-друга — й смеркатиметься. Побрьохав асфальтовою дорогою вздовж лісу — приведе до людей.
— І де поляки? — питав уголос. — Хоч би на хутірець якийсь надибати.
Ніби у відповідь за спиною почувся гуркіт автодвигуна. Гоцик хотів було махнути рукою — підвезіть! А ноги — до лісу. Визирав з-за дерева: хто такі? Дорогою повільно сунув старенький «фольксваген», за кермом рум’яна пані років сорока. Викрутила шию, все зиркала в бік лісу: щойно стояв парубок на дорозі… Куди дівся?
Гоцик дочекався, поки цікава пані проїде, уже намірився повернутися на асфальтівку, та раптом помітив поміж дерев вузьку лису стежину — кликала: ходи…
«Дзуськи!» — подумав. Примружив очі: в глибині сірого лісу на сірій стежинці майоріло щось помаранчеве. Наче хто згріб на купу золоте осіннє листя і воно єдине тут не втратило гарячого тепла, гріло увесь сірий світ.
Вдивився — посеред стежини стояв великий рудий лис. Учепився в Гоцика холодними зеленими очима. І хоч відстань до тварини — метрів сорок, Гоцик заприсягся б — зелені.
Усміхнувся злодійкувато. Зробив до лиса крок. Звір не зрушив.
— Що? Не боїшся?.. — прошепотів.
Завмер на мить. Ще крок. Другий. Лис стояв, ніби опудало у краєзнавчому музеї.
Гоцик хмикнув збентежено — ти ба! Плюнув на польську землю, пішов на лиса. І коли до рудого нахаби лишалося метри три, зупинився, аби роздивитися красеня. Худі чорні лапи закінчувалися пухнастим білим волосом при тулубі. Руде хутро не злиплося від дощу, хвіст, як помело. Пронизливі зелені очі на майже чорній темній морді. І немалий такий. Не дрібний. Битий.
Гоцик раптом подумав: а от диво! Покличе лиса, той піде за ним услід. Мандруватимуть удвох: Гоцик і рудий звір. Та лис витягнув морду, принюхався, пішов зі стежини у хащі. Зупинився посеред високих голих кущів, озирнувся до хлопця: йдеш услід чи ще вагаєшся?
Гоцик не вагався. Напружився, налився азартом по вінця, наче — от вона, забава, починається. Ламав сухі гілки, не зводив очей з пухнастого рудого хвоста — куди заведеш?
Лис перетнув густий лісок якраз тої миті, коли небо враз потемнішало до чорного, захиталося важкими набундюченими хмарами, кинуло долу стрімкий холодний вихор — застогнали дерева, закружляли у повітрі гілки-сміття-листя. Гоцик лише на мить відірвав погляд від звіра, роззирнувся — стояв край лісу у низинці, покоцаній ямами, окресленій невисокими пагорбами, що вони зливалися з чорним буреломом, перекреслювали обрій, як факт.
— Ховатися треба, — буркнув, бо вітер затих лиш на хвильку, видихнув, ніби ярмо скинув — та підіть ви усі! — розігрався свіжими силами: буянив-колотив.
Гоцик повернув назад до лісу — під деревами надійніше. «А де лис?» — схаменувся. Озирнувся.
Звір стояв посеред низини, порослої сухою травою та поодинокими деревами. Вітер куйовдив руде хутро, збивав з ніг. Лис падав, піднімався, не зрушував, дивився на хлопця.
— Хай би ти здох! — Гоцик рипнув зубами, пішов до лиса.
Тварина увіп’ялася у хлопця зеленими очима: дивись мені, не відставай… Побігла низиною до пагорбів, за мить злилася з чорнотою. Гоцик мружив очі від вітру і роздратування, відчайдушно вдивлявся у темну буремну безнадію: та де ж ти, мать твою… Вітер валив на землю, і врешті-решт власне життя здалося Гоцикові набагато вагомішим аргументом, ніж пошуки дивного лиса. Та посунув навпростець не до рятівного лісу. У той бік, де зник звір.
Холод мурашками, аж зуби зацокотіли. «Захворію, — подумав. — Впаду і помру». Оступився і впав у неглибоку яму.
Тут було тихо й вогко. На головою свистів вітер, засипав яму вологим листям. Гоцик скрутився зародком — а куди йти? Краще вже тут негоду перечекати. Щільніше запахнув комір куртки, притулився до краю ями і відчув під щокою жорсткий волос звірячого хутра.
Смикнувся, відсахнувся — два хижих зелених вогники світяться.
— А-а-а… І ти тут, — процідив недобре, наче звір винен у всіх його бідах.
Лис тремтів. Гоцик не бачив звіра, тільки очі, але знав, хоч убий, — тремтить. Зітхнув із прикрістю, простягнув руку…
— Давай… Йди. Удвох воно завжди… краще, — ухопив лиса за передні лапи, поволік до себе.
Звір не пручався.
