до природи, тим маєш більше шансів вижити.
Ілія раптом злякався. Горе міг зникнути так же таємничо і незбагненно, як і з’явився. Міг не обмовитися про алхіміка. Міг взагалі не розмовляти із ним… Обережно підніс ватку до правого вуха, щосили намагався відчути присутність таргана у вушній раковині, та Горе, певно, був дуже акуратним житцем — Ілія не розчув і натяку на рух.
— Горе… ти там? — запитав напружено.
— …Урок перший, — почув, ніби розмова не уривалася. — Будь-яке спілкування — угода, яку ти повинен укласти якомога вигідніше для себе. От ми… Поспілкувалися з тобою, і тепер я живу у твоєму вусі легально. Я виграв цю угоду.
— Значить, я програв?
— Чому ж? Тепер ти маєш учителя. Знаєш, де живе алхімік, і отримаєш хоч тимчасову, але мету. Навіщо мені брехати? Брехня і хитрість — різні речі.
Горе затих. Ілія сидів біля столу, дивився на жмутик білої вати, та бачив височенний непорушний замок, який обов’язково стане біля теплого моря, коли він знайде алхіміка і дізнається все про золото і безсмертя.
— І краще б йому не пручатися, — прошепотів хижо. — Уб’ю…
У правому вусі скептично усміхнувся чорний тарган. Зітхнув, влаштувався зручніше. «Хочу побачити її знову», — подумав сумно.
— Урок номер два, — сказав. — Став перед собою реальні цілі.
Горе вимовив це надто тихо. Ілії здалося: то його власна думка.
Вийти з дому важче, ніж здолати кілометри шляху. Ілія глянув на годинник — до повернення мами з роботи лишалося вісім годин. «Устигну зникнути!» — подумав, кинувся збиратися в путь. Віднайшов невеличкий рюкзак, спробував утиснути в нього теплі речі. Ніяк! Витяг з-під маминого ліжка стару шкіряну валізу, підняв її порожню, уявив, що доведеться тягнути повну, аж верескнув від відчаю. Слабкі руки наперед відмовлялися…
За кілька годин безпорадної метушні упав у плетене крісло, задумався. Мама, звичайно, засмутиться… Повернеться додому, увійде у порожній дім і… Ні! Не можна зникати. Але і признаватися — нізащо. Треба… щось придумати. Не брехню. Хитрість. Що, приміром, хоче відвідати… шкільного товариша. Януша. У першому класі сиділи за однією партою, потім Януш з батьками переїхав у Хелм… А кілька місяців тому перетнулися у «Фейсбуці».
Повеселішав. Мама і підкаже, що краще з собою взяти. А теплий одяг за собою не потягне. Південь Франції — не північ Польщі.
Коли увечері втомлена мама повернулася додому, Ілія зустрів її надто схвильовано і геть нічого не міг з цим вдіяти. Вихлюпнув про стіни, що змучили його, про необхідність вдихнути свіжого повітря…
— До Януша у Хелм з’їжджу, — приголомшив. — На кілька днів.
Мама не виказала тривоги. Усміхнулася — давно час знайти у житті хоча б одного товариша. Заходилася збирати синові валізу, та Ілія навідріз відмовився: навіщо стільки?! І тоді мама витягла з антресолей великий брезентовий, схожий на військовий рюкзак.
— Тато в море з собою брав, — сказала лагідно. — Ось і тобі згодився.
Ілія почервонів до скронь, та промовчав — рюкзак цілком підходив для того, аби вмістити білизну, шкарпетки, запасний теплий светр, вовняну в’язану шапку, шалик, аптечку…
Коли покінчили зі зборами, мама не пішла до своєї кімнати, як зазвичай. Присіла біля сина, наче відчувала серцем — надовго прощаються. Ілія обійняв її.
— Якби Бог пообіцяв виконати найнеймовірніше твоє бажання… Чого би ти попросила, мамо? — спитав розчулено.
— Сил… — сказала мама.
Уже й зірки мерехтіли, і холодний осінній вітер хитав шибки, а Ілія все не спав. Сам собі не вірив: невже завтра отак просто прокинеться, підхопить рюкзак і піде світ за очі тільки тому, що у правому вусі завівся незвичайний тарган?..
— Божевілля, божевілля… — шепотів.
Згадав засмучену маму і подумав, що ціль — свята. Принесе еліксир безсмертя мамі, єдиній дорогій людині на усій землі… Так розбурхався. Навіть хотів піти до маминої кімнати, поцілувати її у зімкнуті важким сном очі.
— Зранку… — вирішив.
Та зранку мама прокинулася першою. Зателефонувала на автостанцію, дізналася розклад руху автобусів на Хелм і, коли заспаний Ілія увійшов до кухні, вже наскладала цілу торбину смачних домашніх наїдків. На доріжку…
— Перший автобус за годину, — сказала. — Проводжу тебе…
За півгодини до відправлення з рюкзаком за плечима Ілія вийшов на поріг, дійшов до хвіртки, як зазвичай, зупинився і розгублено озирнувся до дому, де провів усе своє життя. «Чого це я?.. — заметушився подумки. — Може, не треба… Тарган… То щось із головою… Куди я… Сам-один… Аби з кимсь. Та хіба можна комусь таку таємницю відкрити? Ні… Сам маю… Чи ні?»
У правому вусі зітхнув Горе, гукнув:
— Йди!
Ілія смикнувся і пішов з двору. Мама спішила вслід, просила передавати вітання Янушу та його батькам, телефонувати… Ілія раптом зупинився, скинув рюкзак.
— Адресу забув… Зачекай, мамо. Я зараз… — побіг до будинку, залишив матір посеред вулиці.
Ускочив у дім, побіг до маминої кімнати, відчинив комодик, дістав чорну лаковану шкатулку. Запхав під светр і помчав геть.
На автостанції мама сором’язливо роззирнулася, простягнула синові декілька купюр.
— Не треба, мамо. Я з грошима. Тільки-но заплатили за редактуру, — слабко відкараскувався Ілія.
Та мама усміхнулася, поклала купюри до синової кишені.
— Згодяться… — сказала.
Десятьма хвилинами пізніше Ілію розгойдувало у комфортному салоні рейсового автобуса на Хелм. Роздивлявся похмурий пейзаж за вікном, аби не думати про поцуплену шкатулку з маминим скарбом.
— Я роблю це заради тебе, мамо… — врешті-решт прошепотів знічено.
Крокувати за безсмертям і золотом з повними кишенями — сумнівна забава.
Напівпорожній автобус гнав на південь, Ілії набридло рахувати бігборди за вікном, бо уже за годину подорожі перестав помічати оточуючі пейзажі, в очі впадали тільки яскраві плями рекламних плакатів — автівки, красуні, металопрокат, клінкерна цегла…
Відвернувся, взявся роздивлятися пасажирів, ніби разом із ним усі вони були освячені таємницею неймовірної подорожі — теж мчали за безсмертям. І золотом. Просто не признавалися.
Пасажирів зібралося небагато. «Дванадцять голів», — нарахував зі свого місця в кінці салону, бо бачив тільки голови. Стара бабця, кілька жінок середнього віку, зграйка підлітків і двійко молодих чоловіків. Сиділи поруч, тихо перемовлялися. Ілія бачив тільки голені маківки і міцну руку одного із чоловіків з тату на зап’ястку — звисала у прохід, погойдувалася.
«Армійці», — подумав байдуже. Та один із молодиків раптом обернувся до Ілії, ковзнув по ньому холодним хижим поглядом, нахилився до товариша.
Ілія похолов. В оперативних мріях, що вони заполонили душу за ту останню безсонну ніч, яку перед від’їздом він провів на вузенькому диванчику, зустрічні люди виглядали геть по-іншому. Ілія уявляв, як бадьоро крокує широким світлим шляхом. Як обходить великі міста, зупиняється у невеличких глухих селах, де наївні простодушні люди самі пропонують йому нічліг і гарячу їжу. Як розпитують: що змусило зрушити у путь? Як Ілія плете хитру казку про дівчину, яку шукає все життя. Жінки змахували сльозу, дівчата мрійливо підводили очі до небес, чоловіки важко зітхали, у парубків розправлялися плечі, і тільки древні бабці по-відьомськи тихо щось бубоніли собі під ніс, косували на Ілію підозріло й недобре, та то маячня. Хто їх нині слухає, тих старих?
Реальність не дослухалася до Іліїних фантазій. На першій же санітарній зупинці — до Хелма майже сімсот кілометрів, сім годин їхати — пасажири вивалили з автобуса: хто до кав’ярні по каву, хто в туалет, хто цигарки палити — голомозі хлопці відійшли вбік. Косували на Ілію, тихо перемовлялися.
«Уб’ють!» — перелякався. Тупцював біля відкритих дверей автобуса, як той дурник: у руках важкий рюкзак, під светром мамина шкатулка. «І не перекладатиму, — істерично билися думки. — Як рюкзак відберуть, шкатулка при мені лишиться… І гроші, що мама у кишеню вкинула. Яйця… в різні кошики…»
Один із голомозих хлопців раптом посунув до Ілії.
— До Хелма їдеш? — запитав густим низьким голосом.
— До Хелма… — Ілія не чув свого голосу, та подумав — певно, прозвучало непереконливо.
— Сам звідти?
— Звідти… — збрехав.
— До крейдяного підземелля проведеш?
— Проведу… — серце впало, розлетілося на друзки.
— Домовилися, — сказав голомозий, наче кілок у мізки вбив.
Мандри обіцяли стати геть ненудними…
Автобус ще зупинявся два рази, та Ілія, хоч хворі нирки вимагали регулярного спорожнення сечового міхура, більше не виходив з салону. Прикипів дупою до сидіння, притискав до живота важкий рюкзак, страх фонтаном. Матінко рідна… Що робити? Згадав про Горе, навіть стукнув долонею по правому вуху, та тарган — ніби здох.
— Підлий… підлий виродок, — ледь не заплакав.
Під вечір у присмерках автобус зупинився посеред густого лісу біля невеличкої АЗС з кав’ярнею і туалетом. Водій оголосив:
— Остання зупинка перед Хелмом.
Ілія на автоматі підхопився, посунув до виходу. Швидко прослизнув повз молодиків, відзначив — підвелися, сунуть слідом. Серце заторохтіло, ноги повели до туалету біля кав’ярні, і поки нервово розстібав-застібав ширіньку, все озирався, ніби саме тут, у туалеті, дадуть у мордяку, відберуть рюкзак, вивернуть кишені і добре, коли не вб’ють.
У двері грюкнули.
— Ти там навіки застряг? — почув сердитий голос.
Розчахнув двері — перед Ілією стояли молодики, супилися недобре.
— Вибачте… — знітився, на ватяних ногах відійшов на кілька метрів від туалету, обережно озирнувся: молодики зникли у туалеті.
Ілія вирячив очі, обійшов невеличке приміщення туалету — однією стіною тулилося до темного лісу. Незграбно перечепився за бордюр, перескочив, побіг до дерев. Застиг біля міцної осики, зиркав у бік освітленого майданчика АЗС.
За кілька хвилин навколо автобуса скупчилися пасажири,
