шмат сала з сухарями.
— А я Гоцик. Що проти мого сала поставиш? — запитав насмішкувато.
Ілія заметушився. Підхопив рюкзак, дістав з нього пакунок з маминими наїдками, вивалив на стіл: пиріжки, паштет з печінки, бутерброди з сиром…
— Прошу, пригощайтеся. Я… мав би подякувати…
— То дякуй!
— Дякую! Гроші я вчора заплатив…
— Які гроші? — Гоцик намазав на бутер з сиром печінковий паштет, одним рухом відкусив половину.
— Як? Вам не передали? Жіночка така… У рудому пальті…
— Не розумію, — очі Гоцика сміялися. — Не бачив я твоїх грошей.
— Але жіночка…
— Не знаю ніякої жіночки.
Ілія опустив голову.
— Добре, — вимовив. — Я… заплачу… знову.
Поліз до кишені. І уже хотів було витягти гроші, що мама дала в путь, та наштовхнувся на хижий Гоциків погляд. Знітився. Спробував у кишені відділити одну купюру, аби не демонструвати велетню всі. Гоцик з усмішкою спостерігав, як худорлявий дохляк вовтузиться.
— Допомогти?
Ілія почервонів, витягнув навмання купюру і ледь не луснув от прикрощів — п’ятдесят євро.
— Здачі… не маєте?
Гоцик згріб гроші, поклав у кишеню, проковтнув залишки бутера, хитнув головою.
— Ні.
У дивній кімнатці з вічно гарячим чайником зависла тиша. За логікою подій, Ілія мав би пояснити: Гоцик винен йому сорок євро. Язик не слухався. У голові метушилися безпорадні думки: от він одразу зрозумів — зле, дивне місце. І хазяїн дивний: як це він не знає, що по його хаті чужа жінка вешталася?! Чому двері не зачиняє? І розмовляє українською — ледь зрозуміло. Ніби з тих часів виринув, коли князь Данило Галицький Хелм заснував.
— Ви… українець? — ляпнув.
— Розумієш?
— Розумію.
Гоцик підвівся, запхнув у рюкзак сало з сухарями, витер рукавом губи і пішов до дверей.
— То добре, — сказав на ходу. — Згодиться.
Ілія так здивувався, що забув про страх.
— Зачекайте! А хто ж дім замкне? І чому ви так просто залишаєте мене тут? Мені треба йти. Я не можу охороняти вашу хату.
— Це не моя хата, — сказав Гоцик і грюкнув дверима.
Лють творить дива. В Іліїній голові булькав — не стиг окріп.
— Курвел, псякрев! Гімно! Дебіл! Щоб тебе з приладом Гейгера шукали! Щоб ти здох, швіня! — верещав, очі з орбіт.
Забігав кімнатою, по лаві кулаком — а на тобі! Вхопив чашку, об підлогу — а на! Ускочив у куртку, рюкзак на плечі — бігом за Гоциком услід.
— Гроші він мої взяв! Гроші… — трусився.
Вибіг з хати, та перш, ніж роззирнутися — де ворог?! — наштовхнувся поглядом на повалену стару огорожу. Закляк — жах венами. Коли встигла потрухлявіти й завалитися? Вчора ввечері міцною була? І вчора чистий двір нині сухим листям завалений, наче вік не метений.
Озирнувся на хату: облуплені старі стіни, двері без засува. Та що ж це? Перехопило подих, обережно відчинив двері і знову зайшов усередину.
В обличчя павутиння, піч розвалена, круглий стіл покосився на трьох ногах, лави одна на одній купою. Ніяких смугастих килимків, горнятка з медом. І чашки щойно розбитої на брудній побитій підлозі немає. Пішов кімнатою. Очам не вірив. Торкнувся рукою металевого чайника — стояв на вкритому пилом облізлому комодику — зойкнув: у чайнику парував окріп.
— Матір Божа! — кинувся геть. Перечепився, впав — сокира перед носом.
Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.
Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба — стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.
— Стій! — загорлав, хоча й розумів — Гоцик навряд чи його почує.
Біг- захекувався.
— Гроші він мої взяв, кретин!
— Стій! — вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.
Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.
Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють — тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач… Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.
— Чого тобі? — гукнув Гоцик.
Ілія почервонів до скронь, закусив губу — ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі… сильні підлі покидьки?! «Спілкування — угода, яку потрібно виграти», — згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.
— Ти… не хазяїн! — пробелькотів уперто.
— Хазяїн, — упевнено завірив Гоцик.
— Ні, ні! Ну, навіщо ти так?.. То не твоя хата! Ти не хазяїн!
— Хата не моя. Хазяїн — я!
— Який ти хазяїн?! — відчайдушно вигукнув Ілія.
— Хазяїн… ситуації, — сказав Гоцик.
Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.
Гоцик розсміявся.
— Нервовий? Дай сюди сокиру! Мені згодиться.
Ілія слухняно побрьохав до Гоцика, простягнув йому сокиру, зазирнув у вічі.
— Будь ласка. Віддай мої гроші, — попросив.
Гоцик кивнув. Дістав з кишені двадцять три гривні.
— Це приблизно два євро по- вашому буде. Інші згодом віддам. Зараз не можу.
— Але це мої… мої гроші!
— Добре, — Гоцик підійшов до Ілії впритул, проштрикнув поглядом. — Якщо це твої останні гроші — віддам. Останні?
Ілія закляк: нахабний покидьок ставав не просто хазяїном ситуації — царем! Збреши — обшукає і все, що лишилося, забере, а там таки немало! Іліїних чотириста євро, маминих сто двадцять, а ще шкатулочка. Правду скажи — теж пограбує. І якого біса він побіг за цих поганцем?!
— То як? — перепитав Гоцик.
Ілія напружився і раптом сказав:
— Я… шукаю охоронця… Для подорожі. Можу тобі… заплатити, якщо погодишся… супроводжувати мене.
— Куди?
— До Франції.
— Скільки? — спитав Гоцик.
— Сто… двадцять євро, — слова обганяли Іліїні думки, а думки плазували від гордощів: він — геній! Зумів обернути ворога на друга. Більше — на підлеглого. Винайняв. Купив! Орендував з бельбахами! І гроші зберіг, відкупився задешево. І компаньйона знайшов. Непогано він виграв оце спілкування…
— Годиться, — кивнув Гоцик. — Давай!
— Що?
— Гроші.
Ілія почервонів од прикрощів — ой, зарано радів! Обдурить же!
— Після… виконаної роботи, — пробурмотів безпорадно, міцніше затис у кишені мамині євро.
— Добре, — погодився Гоцик. — Тоді хавка і нічліг за твій рахунок…
Ілія кивнув поспіхом — годиться, хоча так і не зрозумів: він виграв? Чи програв? Відповіді обіцяла дорога…
Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано з’ясували — прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику — краще автостопом, короткими пішими кидками…
— Шукають? — зиркнув на нього Гоцик.
— А тебе? — насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.
— Ні, — відповів Гоцик. Пояснив. — Паспорта не маю. І візи.
— А мені зникнути треба…
— Зникнеш, — пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.
Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.
— Як рухатися планував?
— Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії…
— Ні!
— Чому? — Ілію лякала Гоцикова категоричність.
— Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти — ні, — Гоцик тицьнув пальцем у мапу. — Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і — ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!
— Як варіант, — відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі… хазяїна.
— Без варіантів! — відрізав Гоцик.
Брат
У перший злий день зими 2008 року на світанку українсько-польські партизани у кількості дві голови просочилися до Словаччини, оминувши пункт перетину кордону поблизу Дуклинського перевалу. І хоч криті лісом Карпати не нагадували суворих Альп, вкрай утомлений Ілія бурчав роздратовано:
— І в чому сенс? Однаково — гори.
— А не скажи, — Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. — Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.
Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.
— До Угорщини — якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.
— Я б зараз поїв, — сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?
Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:
— Сало і сухарі — НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.
— Як? — спитав тоді недовірливий Ілія.
— Та як… Безсоромно й упевнено, — спокійно відказав Гоцик, задумався. — Легенда потрібна. Я — глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш…. Куди ж ти мене ведеш?
— Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, — запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!
— Фігня! Не проканає, — скривився Гоцик. — Легенда має викликати у місцевого населення співчуття і довіру… Море! І чим глухонімому допоможе море? Ні. Ти мене ведеш… до ромів! Мовляв, остання надія, бо чув, що іспанські роми — ще ті відьмаки. І одного отакого глухонімого розмовляти навчили, хоч він до того — ні бе, ні ме. А ти матінці заприсягся — відведеш братика до ромівських ворожок! Бо то була її остання воля, і хоч грошей у нас геть катма, та тебе це не зупинило…
Гоцик замовк, зиркнув на Ілію прискіпливо.
— До речі,
