Всередині якась сволота била у скроні, у горло, груди. Вони стояли один проти одного на безкінечному засніженому незнайомому полі двома чорними колодами: один чекав відповіді, другий знав: будь-яка відповідь — пастка.
В Іліїному вусі ворухнувся тарган.
— Скажи… — прошепотів сумно.
— Ні! Ти що?! — полохливо вигукнув Ілія.
Гоцик зміряв чорнявого підозрілим поглядом.
— Мариш?
— Ні! — холод дістав до кісток. Ілія засовався, зрушив з місця, підійшов до Гоцика. — Ходімо. Нащо стояти? Дім… Ще треба відшукати хоч якийсь дім…
Гоцик сунув поряд із Ілією, косував прискіпливо.
— Що там, на півдні Франції? — повторив уперто.
— Нічого! Геть нічого! Чому я повинен розповідати тобі, куди і навіщо я йду? Ти лише супроводжуєш мене. За гроші! Я ж не ставлю тобі питань!
— Не психуй, брате, — іронічно усміхнувся Гоцик. — Мені начхати на твої таємниці.
— Що за маячня? Які таємниці?! — Ілія відчував, як до очей підступають сльози. — У мене тільки одна таємниця…
Зупинився, стягнув з руки вовняну рукавичку, витер очі…
— Я у квітні народився… — сказав тьмяно. — Першого.
— Серйозно? Ані на дурника, ані на веселуна не схожий!
Ілія затремтів, подався до велетня, учепився в його куртку.
— Я у квітні народився, довбаний ти придурок! Бо мама казала: усі діти моряків-китобоїв народжуються тільки навесні.
— Чому? — Гоцик стояв спікійно, наче й не висів на ньому розбурханий гнівний Ілія.
— Бо китобої повертаються з промислу додому тільки на два місяці — червень і липень. Тож і діти народжуються… — Ілія замовк, втупився очима в Гоцикову куртку. — Я вірив… Що тато загинув у морі.
— Живий?
Ілія кивнув.
— Він… бухгалтер. Я йду… убити його, — прошепотів так відверто, що і сам повірив.
А і те: тисячу разів мріяв, як сильним ударом розчахує двері бухгалтерської оселі на сусідній вулиці, хапає за горлянку немолоду жирну істоту з первинними статевими ознаками. «Сука! Ти — сука! Мерзота! Мені ти не потрібен! Ніколи! Не прощу, що матір покинув! Як остання сволота! Бухгалтер клятий! Вирахував? Що ми зайві? А я зараз навчу тебе по-іншому рахувати!» І — пикою у стільницю! Раз! І — жирне тіло на підлогу! Два… У мріях усе скінчувалося кривавою юшкою на морді бухгалтера, його запізнілим каяттям і величезними аліментами, що вони накопичилися за вісімнадцять років життя Ілії до повноліття.
Гоцик уперше за всі дні мандрів глянув на Ілію з повагою, відірвав його від своєї куртки, ляснув важкою долонею по плечу.
— Пішли, брате… — сказав так тепло і просто, що Ілія не втримався, розридався.
Ніхто й ніколи не називав його братом. Не за легендою. У житті.
Чи від того, що несподіване Іліїне одкровення розбурхало серця, чи тому, що біле поле ніяк не закінчувалося, та за дві години виснажливого просування мандрівники зрозуміли — справи кепські.
— Заблукали… — Гоцик роззирався шулікою, наче он вони, людські хати, зараз же і вискочать перед очі.
Та навкруги — тільки природний, знівельований білим ландшафт.
— Твою наліво! — розгублено шматував поглядом білу завісу: дайте іншого кольору! — Капєц!
— Тобто… повний капєц? — насторожено запитав Ілія. — Тепер ми… помремо?
— Не сьогодні!
Ілія бачив: Гоцик ховає сумніви. Скинув рюкзак, ворушить плечима — розминає, усміхнувся Ілії задьористо.
— Зараз… Хвилину перепочину і підемо. Та бути такого не може, щоб даху не знайшли!
— Звичайно. Ти… не журися. Знайдемо дах. І години не мине, як знайдемо, — Ілія відчував гостру потребу підтримати цього сильного безалаберного шибайголову, якого доля дала йому в супутники. — От згадаєш мої слова… — прошепотів. Замовк і раптом додав: — …Брате.
Гоцик плюнув на сніг, накинув рюкзак на плечі, посунув далі.
— Доганяй! — прохрипів. — Дня того лишилося — дуля! За годину смеркатиме.
Ілія бадьоро крокував за Гоциком, серце співало. Щось змінилося щойно! От тільки-но! Іліїне тіло не відчувало втоми. Нирки не нили, підшлункова пішла у підпілля — ані натяку на хронічні болі. Дивився у спину Гоцика. «Брате, — думав захоплено. — Ми дійдемо! Я… стану безсмертним і багатим, і як усе вигорить, обов’язково поділюся із тобою. Усім, напевно. Але до того, вибач! Не можу розповісти… Та й хто повірить? Тарган, що розмовляє. Алхімік. А я вірю! Хай усі повиздихають од сміху, а я вірю… Тому ми дійдемо! Ми ж не дурні пастухи, щоб за примарними багатствами, закопаними біля іспанської церкви, ганятися. Безсмертя варте важкого шляху. Обов’язково дійдемо…»
Та Гоцик рухався не так оптимістично. Хитався, переставляв ноги важко-непевно. Зупинявся щохвилини.
— Тільки відхекаюся, — похмуро повідомляв Ілії.
Ілія кивав — звичайно. Уперше за увесь час подорожі пішов уперед — мовляв, йди по моїх слідах, брате, так тобі легше буде. Озирався: ти як? Гоцик мовчки сунув услід.
— Хочеш, рюкзак твій візьму? — запропонував Ілія легковажно.
— Краще під ноги собі дивися, — відказав Гоцик і сів на сніг. Розчистив його рукавичкою — під снігом крига. Вдивлявся: річка яка? Озерце замерзле?
— А що під ногами? — почув чорнявого. — Біле покривало чорної безодні?
Ілія сунув далі — по білому рівному. Зробив кілька кроків… Під ногами дзвінко надломилася тонка скоринка великої, засипаної снігом, ополонки. Ілія не встиг вдихнути і вжахнутися — крига розсипалася, і він полетів у льодяну каламуть.
Гоцик почув, як ламається лід. Підняв очі: Ілії не було. Біля чорної пащі ополонки на снігу — тільки рюкзак. І чорна лакована шкатулочка: певно вилетіла з-під светра.
Гоцик спробував підвестися, та сили розбіглися, поховалися.
— Сука!
Зціпив зуби, поплазував до ополонки. За метр зупинився. Лежав на снігу, матюкався, розстібав куртку, стягував штани, взуття. Покинув одежу — до ополонки. Занурив руку у льодяну воду, намагався намацати Ілію.
— Глибоко… — Гоцика трусило від холоду.
Роззирнувся розгублено, наче звідусіль уже спішила допомога. Та чужа зима красномовно мовчала.
— Та щоб ви усі повиздихали! — щосили крикнув у німий простір, і все навкруги одразу наповнилося звуками. Зарипіли голі дерева, закаркали круки.
Гоцик не чув. Ухопився за край ополонки, підтягнувся ближче до неї і упав у брудну темну воду.
…Ілії було добре. Пізніше, коли знову захоче жити і усвідомить — смерть уже обійняла, тільки поцілувати не встигла, — він довго ламатиме голову над карколомним запитанням: чому несподівана близька загибель так надихає і заспокоює?
Але тої миті, коли після двох відчайдушних спроб дошкрябатися до рятівного повітря Ілія повільно, покірно і німо опускався на дно озерця, неймовірне блаженство огорнуло його, звільнюючи від страхів, відповідальності, обов’язків і проблем. Куце життя розляглося перед очима чудернацьким пасьянсом, нашіптувало: більше карт у Іліїній колоді немає. «Ну, що ж… Немає, так немає», — думав байдуже. І посміхався мамі, що вона із гнівом розкидала красиво викладені тузи і шістки, тяглася погладити сина по голові. Колись у дитинстві у Ілії були розкішні чорні кучері. Мама любила розчісувати синове волосся.
Від давнього спогаду стало тепло. І дуже боляче. Чиясь нахабна рука виривала Ілію із оманливого блаженства, тягла за волосся нагору.
Ілія знову захотів жити тої миті, коли почув над головою різкі крики круків. Метушливо і безпорадно замолотив по воді важкими, як колоди, руками — намагався учепитися за край ополонки. Ззаду зледенілими руками його підштовхував Гоцик.
— Давай! Давай! — шепотів з останніх сил.
Ілія вишкрябався на лід першим. Скрутився за метр від ополонки — трусився у мокрому одязі, розширеними від жаху очима спостерігав за Гоциком.
Гоцик тонув. Матюкався, хапався на край ополонки, намагався заскочити на лід, та раз у раз вода смикала хлопця — йди до мене! Гоцик летів у каламуть, виринав і знову намагався вилізти на лід.
Ілія спробував подумати: «Треба рятувати… брата». Та думка заклякла на слові «треба», деформувалася. «Тікати… Треба тікати з льоду!» — билася і згасала, бо сил думати — не було. Не те що тікати з льоду.
Гоцик укотре виринув на поверхню, навалився на край ополонки. Лід проломився. Ополонка поширшала. Під ногами — дно. Гоцик зіп’явся на ноги: він був ще у воді, але уже розумів: врятований… Бив лід, як той криголам, пробивав собі шлях до берега. Крок! Другий! Земля…
Радості не було. Тільки холодний важкий страх. І щоб відігнати його подалі, Гоцик підняв підборіддя у небеса і закричав щосили, відчайдушно і моторошно. Дивна, трагічна картинка. У білому просторі нерухомо лежав невисокий чорнявий хлопчина у важкій мокрій одежинці. А неподалік голий міцний парубок по-звірячому вив у височінь.
Гоцикові мізки закрутилися, перш ніж остаточно заледеніло тіло. Відламав гілку від дерева, побіг до замерзлого озерця. Розчищав гілкою сніг, сунув до Ілії. Дістався. Розвернув чорнявого на спину, поклав йому на живіт рюкзак і чорну лаковану шкатулку. Ухопив на комір і поволік до берега.
Шлях у кілька метрів затягся на кілька хвилин. На засніженому суходолі Гоцик відпустив комірець, без сил упав поряд із Ілією, зазирнув у його скляні очі.
— От тепер… ми помремо, — сказав.
Ілії дуже хотілося усміхнутися братові, та обмерзлі вуста скривилися у дикуватій жалюгідній гримасі. Спостерігав за тим, як Гоцик важко підвівся, знову побрьохав до озера. «Матір Божа! — вжахнувся. — Куди це він?»
Гоцик забрав з льоду свій одяг, заходився вдягатися. Натяг светр, відклав куртку, нахилився до Ілії, взявся його роздягати. Гоцикові руки і рухи перемішалися в Іліїній голові із чорними хмарами, що вони несподівано наступали звідусіль. Та перш, ніж Ілія втратив свідомість, холодними задубілими пальцями обхопив зап’ясток Гоцика і прошепотів:
— Шкатулка… Й усе інше. Тобі, брате…
Гоцик дістав зі свого рюкзака сухе спіднє.
— І я для тебе подарунок маю. Коштовніший за твою дріботу, — цокотів зубами, натягав на
