поверху звисали випрані сорочки, біля важких дерев’яних дверей з кутими ручками розляглися пузаті діжі з яскравими квітами. Уздовж кам’яного муру на полотнах — соняшники, Альпи, зелені долини і море… До біса моря!
— Тут?
Ілія не повірив. Матір Божа! Майже місяць збивав ноги до кривавих мозолів, тремтів од страху від випадкових зацікавлених поглядів, не їв нормально, спав у дешевих мотелях, де зазвичай не ставлять зайвих запитань, про ванну забув, мився у потічках, заріс по брови, та не те найгірше. Альпи! Кляті Альпи ставали на шляху — Юлійські, Приморські, ось ці французькі у Провансі — Малі… Здавалося, уся планета — суцільні підлі хижі непривітні Альпи! Ілія зненавидів… Альпи!
Проковтнув хвилювання. Опустився на велику кам’яну брилу при стіні вузенької вулички. Торкнувся неголеної щоки. «Борода цап’яча…» — промайнуло.
Насупився підозріло. Пахло квітами і кавою. Ніяк не таємницями і магією.
— Тут живе алхімік? — повторив недовірливо. — Не може того бути.
— Чому? — запитав Горе.
— Тут же — люди! Повно людей! Хтось би та й знав… — недовіра трансформувалася у роздратування. — Ти… брешеш!
— Годі! Не змушуй мене весь час виправдовуватися! Перепочинь і підемо.
— Куди?
— До алхіміка!
— Зараз же хочу!
— Ні. Зараз не вийде.
— Чому?
— Тільки після заходу сонця, — відповів Горе. — Відпочивай. Святкуй. Вітаю, до речі.
— Зарано. Спочатку з алхіміком поспілкуюся. А потім привітаєш, якщо… не збрехав!
Горе розсміявся тихо і сумно.
— Вітаю з днем народження!
— Сьогодні перше квітня? — Ілія завмер. Усміхнувся тоскно. Довго йшов… Що ж. Непоганий дарунок отримає, якщо…
— Мені двадцять п’ять… — мовив спустошено. — І у мене ще ніколи не було…
— Кохання?
— І… жінки.
Горе зашарудів у вусі.
— Знаєш… Не варто сумувати у такий день. Давай піднімемося. До замку.
Ілія глянув на скелю — виростала відразу за кам’яними стінами містечка, на вершині — руїни старовинного замку Ле Бо.
— Навіщо? Мені остогидло по горах лазити.
— У тому замку колись був «двір кохання». З усього Провансу збиралися трубадури, щоб позмагатися у піснях про любов.
— Начхати! Тепер там тільки тлін.
— І звідти краще видно дім…
— Алхіміка? — Ілія підвівся. Поправив рюкзак на плечах. — З цього і починав би.
Вузенька вуличка тепер не лилася в долину, круто підіймалася вгору. Ілію оминали метушливі групки туристів, завмирали біля сувенірних крамничок, знову доганяли його. Хлопець вдивлявся у залишки міцних замкових стін. Хвилювання щезло. Сумніви, мордування і безпорадна спустошеність залишились у днях минулих. Наче все, до чого прагнув і що мало статися, уже сталося, і тепер варто було лише відпочивати, насолоджуватись…
«Чому так?» — дивувався. Учепився поглядом за круглу дупку стрункої туристки у драних джинсах, йшов за дупкою… Чому так? Разом з туристами доплентався до замкових руїн, мацав долонями мури.
Туристи заґелґотіли, заспішили замковою вулицею до кам’яного вікна. Услід за ними Ілія підійшов ближче.
— Post Tenebras Lux, — прочитав незрозуміле.
— За темрявою — світло, — переклав Горе.
Ілія всміхнувся втомлено.
— Нічого не буде… Я знаю. Нічого! Алхіміків немає. А я… Я повірив таргану, тому що за все життя ніхто й ніколи не розмовляв зі мною… по-людськи. Крім мами! Але то інше! Не чув моїх мрій. Я не шкодую. Що пішов… Певно, ти дуже мудрий, Горе. Ти знав, що мені коштувало вийти… з дому.
— Читати чужі історії — легко, — відповів Горе. — Та цікавіше виживати у своїх.
Ілія закивав: маєш рацію. Вдихнув на повні груди.
— А додому однаково повертатися не хочеться, — сказав.
Роззирнувся: під ногами — долина. Оливкові дерева впереміж із кипарисами.
— Добре. Я не гніваюсь. Не вижену тебе з вуха і не відкидатиму твої поради. Але скажи, навіщо ти збрехав про алхіміка?
— Гайочок зі старих оливкових дерев у долині бачиш? — замість відповіді запитав Горе.
Ілія вдивився, мотнув башкою: так.
— Я все думаю, чому алхіміку так подобається саме тут?.. — прошепотів Горе. — Може тому, що оливкові дерева у тому гаю старші за оливи у Гетсиманському саду?..
Ілія напружився. Підійшов до краю скелі, в’ївся очима у верхівки старих розлогих олив. Байдужий філософський спокій розчинився у сяйві безсмертя і золота.
— Піду туди! — видихнув нервово. — У долині заходу сонця почекаю. Біля дерев…
Сонце зникло за горами, та все не згасало: пробивалося рожевими променями до небес, відкидало м’які відблиски на долину, вкриту виноградниками. Край долини за розкішним, як саме життя, оливковим гаєм біля скелі причаїлися три міцних кам’яних будинки з жовтими черепичними дахами. Навколо будинків — високі кипариси. Оточували надійною завісою, здалеку дивитися — й не здогадаєшся, що за кипарисами людське житло.
Ілія сидів під оливою, очей від жовтих дахів не відводив. Віри не йняв: хіба може алхімік жити поряд зі звичайними людьми? Та питаннями таргана не мордував. Скоро… Надто скоро всі відповіді сам отримає. От тільки сонце сховається…
Сонце залишило на небосхилі тонку блідо-рожеву смужку, та за кілька хвилин густі вечірні сутінки проковтнули і її. Вікна таємничих будинків засвітилися.
Ілія підвівся, обережно пішов на тепле м’яке світло. Зробив кілька кроків, зупинився. Що робити? Стукати у кожні двері із запитанням: «Алхімік тут живе?!»
Аж зопрів від хвилювання. Нервово ляснув долонею по правому вуху.
— Горе! Горе! — зашепотів, наче хто підслуховує. — Мені зле! Я зараз впаду… Я… не розумію, куди мені йти!
— Коли мрія на відстані погляду, забудь про емоції. Стань холодним, як камінь.
— Конкретніше! — прошипів Ілія.
— Заспокойся…
— Досить!
— То не порожні слова. Заспокойся, інакше не зможеш розпізнати золотавий відтінок диму, — пояснив тарган.
— Якого диму?
— З димаря будинку алхіміка витиметься золотавий димок.
Ілія примружив очі, учепився поглядом за димарі на дахах.
— Золотавий димок? Ніякого немає!
— Почекай…
— Квітень! — Ілія зривався на істерику. — Хто на півдні Франції у квітні піч розтоплює? Тут взагалі печі є?
Горе не відповів. Ілія стиснув щелепи і кулаки, опустився на землю, в’ївся очима в димарі і завмер.
Минула година. Друга… Очі пекли, ніби піском засипані. Мертві димарі під незнайомими зірками не дихали.
Ілія заплющив очі. «Боже ти мій! Яка маячня! Що я роблю?!» Розплющив очі — з димаря одного з будинків вирвався сірий непрозорий клуб диму.
— Матір Божа… — Ілія зіщулився, зацьковано вдивився у димарі, наче всередині дивних кам’яних будинків почали ворожити темні сили.
Ось такий же густий дим повалив з другого димаря. З третього… Линув у чорне небо, розпорошувався, та Ілії здавалося — хмари над будинками густішають, нависають усе нижче.
Підхопився, витягнув шию, напружив очі — дим прозорішав. За кілька хвилин над димарями усіх трьох будинків вився прозорий, ледь помітний дим, що Ілія розрізняв його лише за коливанням гарячого повітря.
— Горе… — прошепотів. — А якщо я не розпізнаю золотавого відтінку?
— Не зустрінешся з алхіміком, — відповів тарган.
І це за крок до омріяного! Ілія забув про димарі. Прискіпливо роздивлявся будинки, ніби ті самі мали вказати правильний шлях. Біля одного на масивний кам’яний мур хазяйська рука кинула яскравий килим, аби він набрався весняної свіжості. Біля дверей другого дзеленчав дзвіночок, але туди так ніхто і не зайшов. І не вийшов звідти. А у вікнах третього Ілія помітив силуети трьох людей: двох чоловіків і жінка. Здається, вони танцювали. Жінка спочатку вальсувала з вищим мужчиною, потім до них підійшов ще один, нижчий і перший відступив, передав партнерку по танцю другому.
«Третій дім відпадає автоматично! — гарячково розмірковував Ілія. — Перший — теж! Алхімік не буде чистити килимів. Алхімік може скупити всі килими світу, а от другий дім… Другий — таємниця. Кого кличе тихим дзвоном? Може, саме мене?»
Підвів очі на димарі і закляк: із димаря першого будинку, що на його подвір’ї висів килим, вилітав прозорий дим ледь помітного золотавого відтінку.
Ну, от і все! Вперед! А ноги не йшли. Наче не стояв біля чужого дому за тисячі кілометрів від рідного, а сидів у власній кімнаті і знав: ніколи з неї не вийде. Полохливі думки обв’язали канатами, серце било у грудну клітину: геть, геть…
Ілія затамував подих, увіп’явся очима у золотавий димок, видихнув і пішов до першого будинку повз яскравий килим, що звисав з муру. Загрюкав у двері поспіхом — відрізав собі шляхи відступу.
За дверима почулося шарудіння, щось із грюкотом упало на підлогу, заворушився замок, і двері врешті розчахнулися. З порога на Ілію дивилася молода жінка.
— Ти хто?! — запитала із викликом.
Очі обпекло неймовірне золотаве світло. Тисячами яскравих голок бризнуло крізь розчахнуті двері в лице Ілії, тому він не одразу роздивився жінку, не одразу знайшовся, що відповісти. Сподівався побачити чоловіка. Мріяв з першого погляду розпізнати у ньому таємничі ознаки вічності. Навіть передбачав: на вигляд алхіміку має бути не більше сорока. Та перед ним стояла молода жінка, супила чорні брови, повторювала не французькою, англійською, польською чи ще якоюсь із мов, які Ілія міг би розрізнити на слух:
— Ти хто?!
Він розумів.
— Я шукаю нічліг, — мовив безпорадно.
— Проходь, — сказала жінка.
Ілія учепився у рюкзак, переступив поріг таємничого дому. «То дружина алхіміка. Дочка! А може, служниця», — торохтіли розгублені думки. Та у кімнаті, яку вже можна було розгледіти від порога, не було нікого.
Ба-бах! Чи то від вітру, чи то від злих пружин за спиною Ілії з таким грюкотом зачинилися двері, що здалося: там, знадвору, сеї миті руйнується і щезає у чорній безодні увесь білий світ, геть усе — гори, ріки, люди… Зиркнув на жінку
