зустріти на своєму шляху метушливу суку Ілію. Майже увесь березень Гоцик не розгинав спини на виноградниках Деметріо Бонвіссуто, залишився б і довше, та Деметріо сказав:
— Краще заходь у гості на зворотному шляху. Буду радий. А допомога мені вже не потрібна. За все відпрацював, хай береже тебе Бог.
Увечері перед Гоциковим від’їздом пили грапу і «Шардоне» в компанії Фонтани, лікар хвалився, що вважає Гоцика своїм найцікавішим і найважчим пацієнтом, розповідав: завтра вирушає провідати брата у Вентимілью, що вона розташована поряд із французьким кордоном.
— Мене прихопите? — запитав Гоцик.
Міг би і не просити. Фонтана зрадів компанії, а Деметріо наскладав чималу торбу наїдків: не забувай, обов’язково повертайся…
— Обіцяю, — Гоцик обійняв старого, ляснув важкою долонею по спині. — Деметріо… Ви на тата мого схожі. Тільки у нього свині, а у вас виноград.
— Як зустрінеш Ілію, то не кривдь.
— Не зустріну, — відповів.
Деметріо закивав: може, й так! Простягнув Гоцикові маленьку гостру сокирку.
— Візьми, — наказав. — У дорозі згодиться.
Гоцик зиркнув на сплячого Ілію, усміхнувся іронічно. От і що мені робити із вашими настановами, синьйоре Деметріо?! Сокиру дали. І Ілію не чіпати веліли.
Відпив з келиха, поставив на стіл.
— Дивний у тебе дім, Міліцо.
Міліца вчепилася у Гоцикові очі пронизливим поглядом.
— Не вбивай його…
Гоцик примружив очі, схилив голову набік. «Новини України», — сказала б Тайка!
— Про що ти? — запитав холодно. Взагалі-то, Ілія не заслуговував на прощення. Та до сеї миті Гоцик ще не вигадав, як покарати суку.
Міліца не відповіла. Відсунула келих, пішла до дивного, схожого на старовинний ткацький верстат, доробала. Дістала з-під нього згорток. Кинула на стіл.
— Я купую його життя, — сказала. — Цього досить?
Розгорнула льняну тканину, поклала перед Гоциком довгастий брусок жовтого металу.
— Що це? — запитав Гоцик.
— Золото…
Гоцик раптом обм’як. Усміхнувся зачудовано. Підхопив зливок, зважив на долоні.
— Це моє?
— Холодним золотом платять тільки за людське життя, — почув незрозуміле.
— Дякую.
— Не дякуй! Тепер лягай і спи! Завтра рано вставати, — сказала Міліца з роду Црноєвичів.
Гоцик роззирнувся. При стіні — тільки одне ліжко. І на ньому солодко хропів Ілія. Міліца кинула рядно на довгу лаву біля комода. Гоцик слухняно улігся, примружив очі.
— Хіба тут заснеш, — гукнув господині. — Може, загасиш свічки! Ніч надворі…
— Тут не буває ночі, — відповіла Міліца.
Гоцик виматюкався подумки, відвернувся до стіни і полетів у дивовижні сновидіння.
Свічки сяяли, наповнюючи таємничу кімнату безжалісним різким світлом. На ліжку біля стіни зітхав уві сні Ілія. На лаві біля комода усміхався уві сні Гоцик.
Міліца не зважала на гостей, ніби була абсолютно впевнена: ті не прокинуться раніше ні за яких умов. Зосереджено рухалася кімнатою, збирала речі у торби. Наповнила першу. Розкрила другу, вкинула у неї білу вовняну фуфайку, тоненькі книжечки, невеличке дзеркало зі стіни.
— Міліцо… — почула тихий, схожий на стогін голос.
Жінка завмерла. Розгублено роззирнулася. Притисла руки до грудей.
На ліжку смикнувся Ілія, прокинувся від сумного голосу у правому вусі, продер очі, завмер, обережно повернув голову.
Міліца не помічала.
— Горане… — прошепотіла тьмяно, покликала. — Горане…
Ніхто не відповів. Міліца заплакала. Простягнула руки вперед, у порожнечу, закружляла кімнатою, наче намагалася зрозуміти, звідки почула тихий голос. Врешті зупинилася, безсила, опустила голову… І в глухій тиші почула:
— Присядь, Міліцо. Ти не зможеш побачити мене, доки я того не захочу. Присядь. Поговоримо, кохана.
Жінка слухняно опустилася на стілець, зчепила пальці рук. Вони побіліли, та Міліца з роду Црноєвичів не зважала. Важка нерухомість її вроди щезла. Щоки запалали, вії тремтіли і не втримували живих гірких сліз.
— Ти… пам’ятаєш? — мовив хтось невидимий.
— Усе! Кожну мить того неймовірного дня, — заговорила Міліца. — Того ранку я мчала додому гірською стежиною. Мені так хотілося, щоб мама з татом ще не прокинулися і не узнали, що всю ніч я була з тобою, моя любове. Я так поспішала, що не помітила круглого, як яйце, хитрого камінця на дорозі. Перечепилася, впала, ткнулася носом у дикий кактус з побляклою жовтою квіткою. Та болю не відчула. Лежала на животі і сміялася від щастя. Адже ти любив мене! Та раптом поряд із жовтою квіткою кактуса побачила тоненьку сиву травинку. Зовсім маленьку, непомітну. Як же мені захотілося понюхати її. Я потягнулася до травинки, вдихнула її запах. То був мій запах! Я не знала, як я це зрозуміла, та точно знала — він тільки мій! Я розрізнила б його посеред мільйона інших трав і квітів. Тільки цієї травички не вистачало, аби рецепт еліксиру безсмертя став довершеним. Я не вагалася. Зірвала травичку і помчала додому. Ти часто насміхався з моїх пляшечок, посудин, баночок з травами. «Відьма! — казав ти. — Міліца з роду Црноєвичів приворожила мене…»
— Пам’ятаю… — пролунав тихий шепіт.
— А я завжди відповідала тобі: «Горане! Я зумію зробити наше кохання вічним. Помруть навіть камені, та ми кохатимемо одне одного», — а ти сміявся… Ти казав, що не хочеш жити вічно. Ти мріяв, щоб Горан і Міліца жили довго і померли в один день. Щоб на їхньому похороні плакали нетямущі малі онуки, а дорослі сильні мужні сини супили брови і високо в небеса піднімали голови, бо гордилися своїми батьками…
— Прекрасна мрія…
— Але того дня я знайшла сиву травицю й опустила її у пляшку, де довго настоювалися інші трави, корінці… Там було так багато всього. Я не знала, чи готовий еліксир, та тої миті, коли я закупорила пляшку, посеред ясних небес гримнув грім. Блискавка розчахнула навпіл стару тополю, що росла на скелі біля нашого дому. Одна його половина згоріла. Інша зеленіла, ніби й не було біди. «Це ми! — зарозуміло вирішила я, вдивляючись у зелене неушкоджене листя. — Це ми — назавжди разом!»
— І що ж ти зробила, Міліцо з роду Црноєвичів?
— Я схопила пляшку, відпила і втратила свідомість. Коли прийшла до тями, наді мною схилилася мама. Збирала гарячий піт з мого чола, повторювала турботливо: «Міліцо! Доню моя! Тебе перелякав грім?» До вечора я пролежала на постелі. Слухала тріск цикад під вікном і мріяла побачити тебе. А увечері помчала до тебе, коханий. На наше місце у горах біля потічка. Я несла тобі не тільки свою любов, але й пляшку з чарівним еліксиром. Я так вірила: віднині ніщо не зможе розлучити нас.
— Я вже чекав…
— Ти чекав. Стояв біля чорного каменя, наспівував веселу мелодію. «Міліцо! — гукнув, побачивши мене. — Ти чекатимеш мене?» — «Чекати? — запитала я з тривогою. — Куди ти зібрався, Горане?» — «Хіба ти не чула? Війна!..»
— Війна… — відлунням.
— Ти був гордим і веселим, як всі воїни у передчутті битви. «Я повернуся з перемогою, — розсміявся. — Хіба можуть вороги підкорити Горана з роду Івановичів». І я… насмілилася. «Не зможуть, любове моя! — сказав тобі. — Немає на землі такої сили!» Простягнула тобі пляшку, і ти запитав: «Що це, Міліцо?» — «Еліксир безсмертя, — сказала я. — Він зробить тебе непереможним, а наше кохання вічним»… Ти був надто збуджений майбутньої битвою. Відкоркував пляшку. Відкинув корок у кущ шипшини. «За тебе, моя прекрасна Міліцо! За нашу перемогу!» — вигукнув ти, і відлуння прокотилося по горах. Я нахилилася до куща шипшини, щоб знайти корок… Коли я підняла голову — тебе вже не було. Відтоді я більше ніколи не бачила тебе, коханий. І не знаю, що з тобою трапилося…
Міліца замовкла. У кімнаті задзвеніла тоскна тиша. Ілія боявся ворухнутися. На мочці його правого вуха сидів маленький чорний тарган.
Міліца схлипнула.
— Горане… Невже твій голос мені просто ввижається? Горане…
— А потім… — тихо сказав тарган на мочці Іліїного вуха. — Що сталося з тобою потім, любове моя? Я не знаю, як ти прожила майже двісті років. Я знайшов тебе зовсім недавно.
Жінка зацьковано роззирнулася. Певно, їй здавалося: збожеволіла! Затулила долонями лице, заплакала.
— Не плач, кохана, — прошепотів Горе.
— Ти проклинаєш мене? — простогнала Міліца.
— Я люблю тебе, Міліцо з роду Црноєвичів. Ти добилася свого. Наше кохання житиме вічно. Навіть тоді, коли помруть камені. Тільки ми з тобою ніколи не будемо разом. Це так само жахливо, як і вічність.
— Де ти? Де ти, Горане?! Благаю! Дозволь побачити тебе!
— Ти завжди була надто гордовитою і надто прекрасною для того, аби бути просто щасливою. Що ти робила після того, як я… щез?
— Майже рік не виходила з дому. А потім… Пішли на війну і повернулися наші воїни. Зістарилася і померла мама. За нею тато. Стали руйнуватися наші гори, а я все цвіла! Та від радості не лишилося й краплини! Жах, вічний жах… Я хотіла зрозуміти, що відбулося, потайки стала випробовувати еліксир на людях. Я ще не знала, що еліксир вбив тільки мою смерть, для інших — він лише неприємна недієва настоянка.
— Не настільки він недієвий, як ти думаєш, — мовив Горе. — Всі, хто скуштував хоч краплю еліксиру, живі…
— Не може бути! — приголомшено прошепотіла Міліца.
— Я ж живий… — сумно усміхнувся Горе. — Живі й інші. Тільки перестали бути людьми. Вони стали… птахами, зміями, звірами, рибами і навіть… тарганами. Той, хто боявся висоти, став легкокрилим птахом. Хто рубав з плеча, став хитрою змією. Базікала перетворилися на мовчазних риб. А відчайдухи, що горіли жаданням померти за Вітчизну, отримали тарганячі лапки…
— Ти… — Міліца затремтіла. Хиталася, коліна підгинался.
— …Тарган, — видихнув Горан. — Живу у вусі чорнявого юнака на ім’я Ілія. І звати мене тепер… Горе. Непогане ім’я для воїна, чи не правда?
Міліца упала на підлогу.
— Я хочу померти, — прошепотіла.
— Я теж, — мовив Горан-Горе. — Та ти прирекла нас на вічне життя…
