Міліца так довго нерухомо лежала на підлозі, що Ілія навіть подумав: Бог змилувався, прибрав бідаху. Та жінка раптом важко підвелася. Пішла до ліжка, на якому лежав Ілія.
— Я хочу бачити тебе, Горане, — прошепотіла пристрасно.
На середину мочки Іліїного правого вуха виліз маленький чорний, як смола, тарган. Кумедно перебирав лапками, крутив вусами. Міліца з роду Црноєвичів заплющила очі.
— Прости мене, любове моя! Прости мене, Горане!
— Йди… — попросив Горан. — Я більше ніколи не потурбую тебе. І ти більше ніколи не побачиш мене. Я насмілився поговорити з тобою тільки заради того, аби сказати: я люблю тебе. Йди, Міліцо з роду Црноєвичів. Благаю. Ти ж знаєш: вічне життя не відміняє жодного з людських страждань.
Жінка усміхнулася скорботно.
— Тепер у моєму жахливому вічному житті з’явився хоч якийсь сенс. Страждати і вічно вимолювати у тебе прощення, коханий мій! Прощавай, Горане з роду Івановичів. Прости за вічність.
— Прощавай, Міліцо з роду Црноєвичів. Я… люблю тебе.
Жінка розчахнула двері навстіж. У золотаве тепло дома увірвалася нічна прохолода. Міліцо підхопила важку торбу, понесла надвір. Повернулася по другу. Не стала збирати її. Як була напівпорожня, таку й потягла з дому.
Ілія краєчком ока спостерігав за жінкою, серце не вміщало всього болю Міліци і Горана, рвалося, ридало: бідолашні, бідолашні…
А надворі Міліца покидала торби на міцний візок, сама сіла. Чи то наказала, чи то попросила білого коня:
— Поїхали…
Ілія боявся поворушитися. До біса сильно хотілося підвестися хоча б для того, аби зачинити двері. Та незрозуміла сила не дозволяла. Затуляла очі. І вдруге за цю дивну ніч Ілія забувся неспокійним тривожним сном.
Ілія і Гоцик прокинулися одночасно. Від холоду. Ілія не пам’ятав нічної розмови Горана і Міліци. Були важливіші справи. Підскочив до рюкзака, розкрив поспіхом, уже хотів було переховати шкатулку в труси — слава Богу, ще на місці, — та озирнувся: на лавці сидів Гоцик, глузливо спостерігав за Ілією.
Ілія закляк зі шкатулкою в руці, повів очима — де господиня?! При ній Гоцик не посміє — і очам не повірив: Матір Божа! Та що ж це знову?! Дежавю. Було… Коли уперше перетнувся з Гоциком у білій хаті на півдні Польщі, на ранок у вправній з вечора кімнатці теж оселилося спустошення.
От і тут… Павутиння, холод, забуття. Вкриті пилом цупкі портьєри похитуються край вікон, як мерці повішані. У вікна — день, невблаганне сонце б’ється у тьмяні дзеркала, а ті сумують, не віддзеркалюють світла. На кривому столику — важкий кутий свічник без жодної свічки. Підлогу, книжкову полицю, фоліанти у палітурках зі свинячої шкіри гризуть хробаки, так стараються — хрумкіт чути…
Ілія перелякано зиркнув на Гоцика.
Гоцик жваво підхопився з лави, підійшов до Ілії, вирвав шкатулку з його рук.
— Знайома шкатулка, — усміхнувся скептично. — Знайшлася?
Ілія почервонів до скронь. Зціпив щелепи, стиснув у кулаки порожні долоні.
— Геть несподівано… Я й не сподівався. Мріяв, зустрінемося і я обов’язково…
— Заткнися, — наказав Гоцик.
Підхопив свій рюкзак, поставив на стіл, почав діставати з нього речі, аби надійніше заховати Іліїне добро. Светр, шкарпетки, прошуто, немалий зливок золота…
Ілія побачив золото, забув про страх.
— Звідки у тебе золото, Гоцику? Міліца дала?
— Тобі що до того?
— Ні, ти скажи! Міліца?! Яка кепська баба! Мені не дала! А тобі… За що?! За які гарні справи?
— Щоб не вбивав тебе, — відповів Гоцик холодно, покрутив у руках невеличку гостру сокиру, сховав у рюкзак.
Ілія зіщулився. Опустив голову. Зиркнув на Гоцика із ненавистю.
— Віддай мою шкатулку, — прошепотів уперто. — У тебе он скільки золота!
— Пішов ти…
Гоцик повкидав добро до рюкзака, туди ж полетіла шкатулочка. Буцнув носком у двері, пішов надвір.
Ілія підскочив, ухопив рюкзак, побіг за Гоциком услід.
— Зачекай! Тільки два слова! — біг-спотикався.
— Відвали! — порадив Гоцик, прискорив крок. Йшов від міцних кам’яних будинків з жовтими черепичними дахами до розкішного оливкового гаю.
— Гоцику! Ну, прости! Так вийшло. Але я… Я знаю одну справу. Ми… станемо багатими. Як Крез!
— Ти уже давно крейзі, бухгалтер хрінов!
— Не смій! Ніколи не смій називати мене бухгалтером!
Гоцик зупинився, в’ївся в Ілію поглядом:
— Тата вбив?
— Ні… — Ілія обм’як, обтік, як м’яке морозиво. — Я не можу вбити людину.
— Чому?
— Він… далеко. Не тут. Я… збрехав, що йду… по його душу.
— Якого ж біса ти сюди перся?
Ілія знизав плечима, усміхнувся спустошено.
— А-а-а… пусте, — з благанням глянув на Гоцика. — Віддай шкатулку! То мамина шкатулка. Я повинен повернути її.
— Так ти, сука, у матері вкрав? — скептично констатував Гоцик.
Ілія визвірився вовком. Та вкусити не насмілився.
— А не задарма… Ясно тобі?! — фатально рухався до повторення помилки, яку вже вчинив після знайомства з Гоциком у Польщі біля хати на пагорбі. — Місце знаю… Там скарби. Поверни мою шкатулку! Я тобі за те… п’ятдесят відсотків скарбів віддам! Якщо підеш зі мною…
— Блін, ну ти йолоп хворий, — гидливо скривився Гоцик. — Тобі бухгалтера вбити треба, а ти за якимись скарбами примарними ганяєшся.
— Бо я не ти! Не збираюся… брати гріх на душу. Віднайду скарби, віддам їх такому… який уб’є покидька, підлоту і зрадника, — патякав, сам себе не чув. Але вірив — так і буде.
Гоцик примружив очі, схилив голову набік.
— І де ті скарби? — запитав хижо.
— В Іспанії, — ляпнув Ілія.
Ляпнув і вжахнувся. Матір Божа! Що він коїть? А в голові уже ліпився план: до біса вигадані скарби. Поки йтимуть, Ілія дочекається глухої ночі, коли Гоцик спатиме міцно і беззахисно. Поцупить мамину шкатулку і золото… Золото! У зливку, певно, з півкіло чи ще більше! Ілія втече та так сховається — Гоцик нізащо не знайде. Чи сам прикінчить Гоцика. Ні! Страшно! До поліції звернеться: мовляв, емігрант нелегальний… Хай його заберуть, а Ілія врешті купить замок на високому березі біля моря. Там поселиться найкрасивіша панянка, і кожної ночі, а то і вдень…
— Іспанія? — голос Гоцика вирвав Ілію з мрій. — Де саме?
— В Андалусії…
Гоцик задумався. Усміхнувся раптом зачудовано. Перед очі — сумний сірий кінь на Паниному подвір’ї… Тільки раз у житті і бачив справжнього андалусійця.
— Шістдесят відсотків, — не видав несподіваного хвилювання.
— Брате… — Ілія затремтів: план діяв! — Я… завинив перед тобою. Все віддам. Тільки не покинь мене… — Додав щиро: — Без тебе так самотньо.
— Умовив. Гляну на Андалусію дорогою. Однаково мені в Португалію… Не оминути.
— Що там, в Португалії? — запитав Ілія одними вустами. Одне тільки й втямив: тактично — виграв. Тільки б стратегічно не програти!
— Мати, — сказав Гоцик. — До матері йду. По борщ…
Скарб
Ілія наївно сподівався: довгий шлях швидко змотає Гоцика. Однієї ночі скине рюкзак з плечей, звалиться без сил, стулить очі й нізащо не почує, як Ілія тихо і хижо вкидає під футболку чорну лаковану шкатулку і немалий зливок. Та клята, покоцана горами Європа видушувала завзяття з самого Ілії. Першим падав на траву. Просився: перепочинок, ноги не йдуть.
Корективи у мандри внесла не тільки тепла середземноморська весна — Гоцик. Постановив упевнено:
— Досить людям голову морочити. На природі ночуватимемо.
Ще поблизу Марселя викинув нафіг з рюкзака теплу куртку, светри, шалик, шапку.
— Тільки плечі відтягують!
— Але за літом осінь… Згодиться, — Ілія не позбувся речей. Тягнув важкий рюкзак з теплим одягом, а того таки немало.
— Нове куплю, — легковажно відповів Гоцик.
Тринькав грошики з чорної шкатулки — два спальники придбав, похідний посуд, сухе паливо.
— Відчуй себе туристом, Іліє, — усміхався скептично, спостерігаючи, як той безпорадно вошкається над сухими гілками, сподіваючись запалити багаття.
Врешті-решт сам видобував вогонь, топив очі у червоному полум’ї. «Коли ж ти уже заснеш?» — Ілія не зводив очей з важких Гоцикових рук: тягнувся до вогнища, підправляв гілки, аби краще розгорялися. І засинав у сподіванні, що наступної ночі вже точно не проґавить…
А шлях заманював усе далі. У Марселі Гоцик довго вивчав мапу, подався до гавані, роззнайомився там з таким собі мсьє Гюра, хазяїном невеличкого моторного катерка. Години зо три жестами бурхливо сперечався із ним, врешті вдарили по руках, пішли пити пиво у найближчий генделик.
— На морську хворобу не страдаєш? — запитав Гоцик Ілію, коли увечері — п’яний-веселий — повернувся до лавки під кипарисами, де Ілія зранку чекав на нього. Пояснив: — Завтра відпливаємо.
— Куди? — запитав ошелешений Ілія.
— Я планував морем одразу до Андалусії дістатися, але домовився — тільки до Перпіньяна.
— Це де?
— На кордоні з Іспанією.
Гоцик дістав шкатулку, вигріб з неї усі гроші, перерахував.
— Блін! Трохи не вистачає… — зиркнув на Ілії уважно. — У кишенях щось маєш?
Ілія давно засвоїв: Гоцикові брехати не можна. Мовчки дістав з кишені останні п’ятдесят євро. Гоцик усміхнувся:
— Починаєш вичавлювати із себе бухгалтера? Нормально!
Наступного ранку Ілія розгойдувався в каютці невеликого моторного катерка, що сунув Ліонською затокою в бік французько-іспанського кордону, боровся з приступами відчаю і нудоти, і від тої хитавиці до біса сильно хотілося… жінку. Ілія думав про те, що проміняв би усе золото на одну ніч з красивою, а може, й не дуже, панянкою. Певно, так і вчинить, коли забере у Гоцика золото…
Гоцик стирчав на палубі, хапав ротом буйні морські вітри, реготав, коли бризки били в лице. Ілія бачив його крізь невеличке віконце. Дивився і вже не розумів: любить чи ненавидить цю сильну безшабашну людину. Ілія хотів би… все золото.
