І отакого вірного товариша, бо бували дні, коли щастя розквітало в Іліїній душі тільки від того, що товче пилюку разом із Гоциком.
Відвернувся. Заплющив очі, намагаючись намалювати в уяві пишні форми голої жіночої краси. Та раптом згадав тихий голос у нічній темряві, гіркий плач Міліци з роду Црноєвичів. Чому ж він довго не згадував про неї?!
Підхопився. Обережно стукнув пальцем по правому вуху.
— Горане… Горане! Ти тут?
У вусі зітхнув тарган.
— Чув? — запитав безбарвно.
— Я можу щось зробити?! Для тебе.
Печальна історія кохання воїна з роду Івановичів і гордовитої красуні з царського роду Црноєвичів перекреслила випестуваний віками ідеал всепоглинаючої любові милих італійських Ромео і Джульєтти. Померти разом? Та це ж втіха! Вічно жити і ніколи не зімкнути вуста…
Сльози підступили до очей. Ілія мотнув кучерявою башкою.
— Горане. Не мовчи… Ти ж… сильний. Невже у тебе немає найменшого шансу… померти?!
— Мізерний…
— Який?
— Сконати від стуку серця закоханого юнака, який знехтує життям і помре заради кохання.
Ілія уявив, як його серце розривається від любові, як падає у чорну прірву… Знітився.
— Тоді тобі треба пошукати інше житло, — порадив відверто. — От Гоцик… Переберися до нього. Я… навряд стану тобі у пригоді.
— Знаю, — прошепотів Горан. — Скоро піду. Не прощатимуся. Одного дня ти гукнеш: «Горане!» — та ніхто не відповість. Знатимеш — я уже далеко.
Ілія зітхнув зажурено.
— Кохання… Хіба воно варте таких мук?
Горан не відповів, наче щойно покинув свій прихисток. Ілія ще не знав: більше ніколи не почує тихого шепоту у правому вусі.
Гоцик сподівався: приємна морська прогулянка до Перпіньяна — лише початок. Перетнуть кордон — без проблем закрокують іспанськими шляхами під вибагливі гітарні переливи, що долинатимуть з навколишніх селищ. Та закінчувався квітень, сонце на небесах уже смажило яєчню і чим далі на південь, тим спекотнішими ставали дні.
— Сієста, — оголошував спітнілий Гоцик, коли годинник лише наближався до одинадцятої.
Зупинялися у найближчому гаю, біля прохолодного потічка чи просто посеред скель Піренейських гір. Валялися до задушливих сутінків, аби підвестися, зробити ще хоч невеличкий ривок уперед, до ще спекотнішої Андалусії. І під гарячим іспанським сонцем Гоцик почав вірити в обіцяні скарби.
Спочатку закинув Ілії, який схуд за останній місяць мандрів до кісток:
— Давай так… Я віддаю тобі шкатулку і відпускаю на всі чотири сторони. А ти розповідаєш, де ті скарби.
— Ні, — знічувався Ілія. — Разом дійдемо.
— Навіщо ти мені? Однаково не бачити тобі скарбів. Мені пообіцяв. За шкатулку. То на! Тримай і прощавай. Повертайся додому.
— Ні, — уперто хитав Ілія кучерявою башкою.
І Гоцик повірив: щось знає… Крокував покрученими гірськими дорогами, розмірковував уголос:
— Коли у мене буде багато грошей, витрачу їх на радість.
— Що це — радість?
— А по-різному. Сьогодні, може, напитися вволю. Завтра людям пороздавати. Маму не забути. Тата… Післязавтра — брати уроки гри на гітарі. І коня купити… Обов’язково куплю коня. Чи багато коней.
— Маячня, — дратувався Ілія. — Коли у мене буде багато грошей, я побудую замок на сорок кімнат. На високому березі біля моря.
— Навіщо тобі сорок кімнат? Однаково житимеш в одній. Ну, ще кухня, вітальня… Кабінет, якщо кеба варить. Більше не потрібно.
— Потрібно.
— Дурниці. Інші кімнати стоятимуть порожніми, а ти, економний, тільки витрачатимеш на них гроші. Наймеш людей, аби в них прибирали. А там, дивишся, тільки те й робитимеш, що служитимеш своїм кімнатам.
— Усі багаті… так живуть.
— Бідахи! Я так не хочу.
— Навіщо ж тобі скарби?
— На радість…
Суперечка робила коло і поверталася до точки відліку.
— І що таке радість? — тоскно питав Ілія, згадуючи тихий шепіт у нічній тиші і тоскний плач Міліци з роду Црноєвичів.
Перший напад незбагненної бурхливої радості стався з Гоциком на кордоні між Мурсією і Андалусією. Увесь день відсипалися у красивих незнайомих кущах. Під вечір умилися у потічку і Гоцик за звичкою подерся на камінь, аби зверху прикинути, куди далі сунути. Вдивився у невеличку долину поміж пагорбів, задихнувся.
— Блін, вони…
Зіскочив з каменя, потяг Ілію у долину.
— Та бігом! Швидше, брате! Ти бачив андалусійців? Найстаріша порода коней на землі. Вдвічі дорожчі за «арабів». Красені…
Ілія котився вслід за Гоциком у долину, та бачив не коней — ромів. Біля невисокої скелі у низинці розкинувся справжній циганський табір. Замість шатер на галявині — з десяток стареньких автівок з причепами, фургонами і трейлерами. Одні виглядали геть обдертими, другі новішими, а один — певно, ватажка хітанос — сяяв блискучою білою фарбою і навіть мав нікельовані сходинки від дверей. Автівки скупчилися півколом, у середині палало вогнище, балакучі жінки розвішували випраний одяг на довгій мотузці. Чоловіки колупалися у двигуні однієї з автівок, всюдисуща замурзана дітлашня із вереском ганяла галявиною, і тільки одна нечесана дівчинка рочків трьох поважно сиділа на яскравих бебехах, курила самокрутку.
Ілія не любив циган.
— Навіщо ми туди потикаємося? — бурчав. — Вуха брехнею наб’ють, кишені випотрошать і поготів.
— Не бійся, — задьористо сміявся Гоцик. — Я до ромів підхід маю.
Витягував шию, та роздивлявся не табір, ковзав поглядом по оливкових деревах, під якими стригли вухами двійко сірих, крутобоких андалусійців. Певно, роми знали їм ціну: сховати у тінь, поставили перед ними відра з прохолодною водою. Мале циганча розчісувало одному з коней гриву.
— Розуміють… — схвильовано шепотів Гоцик.
Роми зустріли незваних гостей ворожо. Заґелґотіли: геть, геть.
Гоцик згадував слова ромської мови, почутої від рома Петра на хуторі за Сеймом, старанно пояснював:
— Люди добрі! Я тільки коней роздивлюся. Гарні коні.
— Купи! — від юрби відділився кремезний дядько років шістдесяти з сивою кудлатою бородою і немалою золотою цяцькою у вусі. Примружив око, дивився на незнайомця вивчально.
І Гоцик без сумнівів віддав би за андалусійців і шкатулку, і золото, та в дупі припікало: дивися, хлопче… Аби живим звідси забратися.
— Роздивлюся спочатку, — сказав бородатому.
— Дивись!
Гоцик йшов до коней, дихати забув. Бачив андалусійців тільки в атласі кінських порід та по телевізору, як не рахувати трагічний випадок у рідній Нехаївці. Та кінь у Паниному дворі був немолодим, сумним, а ці двоє вражали не тільки блискучою шерстю, густою гривою, специфічним вигином граціозних ший… Від них пашіло енергією молодості.
— Знаєш андалусійців? — бородатий ішов поряд із Гоциком, зиркав на нього уважним оком. — Ще двісті років тому їх тільки королі мали. Купиш?
— Купив би. Та я сам здалеку… — обережно завів Гоцик. — Мені до коня документи потрібні. Аби через кордон…
Бородатий розсміявся, поманив Гоцика до сяючого білою фарбою трейлера. Гоцик завівся, йшов за ромом.
— Брате! А я?! — почув розгублений голос Ілії.
Гоцик озирнувся: Ілія тупцював на безпечній відстані від ромів-коней.
— Посидь отут. Я скоро, — кивнув на невеличкий обшарпаний причіп із фанерними стінами і полікарбонатним прозорим дахом.
— Не ходи! — гукнув Ілія.
— Не сци! — відповів Гоцик.
У розкішному трейлері ромівського ватажка тільки мартіні з оливкою не вистачало: вдумливо розділений простір виокремлював модернову кухню з усіма сучасними гаджетами, невеличку вітальню зі шкіряним диваном і яскраво-червоними подушками, спальню і навіть WC.
Бородатий витяг зі звичайної пластикової папки, якими завалені всі офіси світу, купу паперів. Ось! Ось! Чи оцю бомажку глянь. Ми тобі все красиво напишемо. І про базовий рівень тренування, і про змагання, титули. Печатку намалюємо яку завгодно. І до коней то ніяким боком. То для прикордонників, бо коні і без паперів самі за себе кажуть: справжні андалусійці! Кращих важко знайти! Ти ж, бачу, кумекаєш.
— У мене діло є, — сказав Гоцик. — По гроші йду… Повертатимуся, до вас завітаю. Бережіть їх для мене. Викуплю.
Ром розсміявся.
— Викупиш?! Та ти й за ціну не спитав?!
— То скажіть.
— П’ятдесят тисяч євро за двох. Чотирирічні. Хлопець і дівчинка. Дешево віддаю.
— Нормально, — відповів Гоцик. — За місяць тут будете?
Ром затрусив бородою: хтозна… Витягнув з кишені мобільний: номер мій запиши, я — Пауло, мене всі роми знають. Тільки запитай: де Пауло? Кожен хітанос підкаже. Десь та перетнемося…
— Завдаток залиш, — закинув.
— Не маю грошей при собі, — Гоцик розвів руками, вискочив з трейлера, пішов до коней.
Гладив по довгих шиях, шепотів:
— Дочекайтеся… Я вас заберу. Присягаюся.
І довго так стояв би, та роми заґелґотіли: йдіть геть та з грошима повертайтеся.
— А ти чого такий знервований? — запитав Гоцик Ілію, коли низинка з циганським табором лишилася вже далеко позаду.
— Поки ти за коней торгувався, мене божевільна ледь не задушила.
Гоцик тільки розсміявся: гарна смерть, коли тебе жінка душить.
— Навіть якщо стара й німа?! — рознервувався Ілія.
Сидів собі біля обшарпаного причепа з фанерними стінами, трусився, та за хвилину роми перестали звертати на нього увагу. І коли навіть циганським дітлахам набридло показувати Ілії «язики» та «ріжки», побігли геть, Ілія перехрестився: слава Богу, відчепилися, дверцята халабуди прочинилися, вислизнула жіноча рука, торкнулася його обережно. Ілія повернув голову: на нього дивилася немолода худа жінка, мичала тихо, хапала хрестик, що він висів на шиї, показувала йому… Спробувала податися до Ілії ближче, та не змогла.
— Мотузка на шиї, — розповідав Гоцикові. — Певно, рабиня. Добре, що вчасно пішли, а то б і нас на мотузку.
Гоцик усміхнувся. Гоцик думав про
