аерацію. Деметріо заводив двигун тракторця, їхав на виноградник. Пахав міжряддя, наказував виноградним кущам: дихайте вволю.
На початку березня новий клопіт — повідгортати землю від виноградних коренів. Прокидався вдосвіта, брав мотику і гайда. Повертався із заходом сонця — зморений, голодний. Ілія виставляв на стіл миску з пастою — навчився куховарити за два місяці вимушеної перерви у мандрах.
— Прошу!
— Деметріо! А я завтра з вами на виноградник піду, — сказав якось Гоцик.
І як дідуган не відмовляв — відпочивай, сил набирайся! — уперся, піду!
— Від роботи коні дохнуть, — сказав. — А люди тільки здоровішають.
На ранок Бонвіссуто приготував дві мотики. Ілія провів трударів до кам’яного муру, роззирнувся: так ось же він, шанс! Коли, як не зараз? Третє березня! Ще день-два і Фонтана тільки розведе руками: от і все! Гоцик — здоровий! Може далі собі мандрувати у пошуках вигаданого циганського тата.
Зібрався за п’ять хвилин. Поскладав до рюкзака речі, відірвав від живота шкатулку, запхнув усередину поміж светром і шкарпетками. Віднайшов у Гоциковому рюкзаку п’ятдесят євро…
— Підлий хлоп! — поклав купюру до кишені.
Роззирнувся: і поїсти б чогось прихопити. Пляшка грапи, хлібина, шмат прошуто…
Вискочив на поріг — хазяйські пси наче показилися. Кружляють навколо — й кроку не ступити.
— Та цитьте ви…
Боком-боком. До сараю. Викотив дамський велосипед, що на ньому покійна синьйора Тереза Бонвіссуто по молоко на сусідню ферму їздила. Дістався з ним до широкої дороги за кам’яною огорожею. Роззирнувся — вдалині, на пагорбі, вкритому виноградними кущами, двійко чоловіків колупали землю.
— Ну… отак, — пробурмотів. Осідлав залізяку, покотив у протилежний бік.
Пізно ввечері синьйор Деметріо і Гоцик повільно йшли від виноградників додому. Італієць щось балабонив задоволено, активно жестикулював: мовляв, гарно допоміг, ніби все життя на землі трудився.
— У нас у Нехаївці десять кущів «лідії». Теж вино робимо, — спокійно відповідав Гоцик, геть забувши про легенду і циганського предка. — А тато ще кукурудзи садить соток сорок. Сапаємо, як ті дурні. А ви, бачу, так само…
Може б, Деметріо і розкрив брехню, якби зрозумів усе сказане Гоциком слово у слово. Та й слухав неуважно. Все вдивлявся у власне подвір’я — двері сараю розчахнуті, пси ґвалтують. Напружився, прискорив крок.
За хвилину вже бігав від сараю до дому, заглядав у всі дірки.
— А де Терезин велосипед?! Кляті крадії! Вони вкрали Терезин велосипед! Іліє! Куди ти дивився, Іліє?! Де ти?
Гоцик стояв посеред двору з мотикою, спостерігав за знервованим старим.
— Утік, сука! — прошепотів недобре.
За годину синьйор Бонвіссуто і Гоцик сиділи біля важкого дерев’яного столу на сяючій чистотою і яскравою керамікою кухні. Посеред стола — пляшка «Шардоне», окраєць білої хлібини.
— Не треба поліції, — як міг словами і жестами вмовляв старого Гоцик. — Ілія завжди таким пришелепкуватим був! Циган, мать його! Я відпрацюю. За все! За велосипед. За ліки, за візити Фонтани. За те, що на собі тягли нас до хати. Повірте…
— Йди геть! — Деметріо вдарив Гоцика важким, як той стіл, поглядом. — І ти йди… Однакові.
— Не піду, — мотнув головою Гоцик. — Чи поліцію викликайте, чи дозвольте відпрацювати. Мене так тато вчив.
Синьйор Деметріо насупився. Налив вина у високі фужери.
— Пий! — наказав. Сам відпив, глянув на Гоцика із цікавістю. — Гоцику… Як сказати, що Ілія… поганий? Сука?
— Сука! — кивнув Гоцик.
Велосипед синьйори Терези знайшли наступного ранку біля автобусної зупинки за двадцять кілометрів від садиби Деметріо Бонвіссуто.
У перший же день самостійного просування до омріяного безсмертя і золота Ілія зрозумів, наскільки важко, незручно і до вереску страшно без Гоцика. Ще вчора привітні італійці сьогодні, як здалося Ілії, підозріло роздивлялися юнака, на шляхах тупцювало добіса багато поліцейських, а в касі автостанції, де він спробував взяти квиток на автобус до Верони, молода касирка навідріз відмовлялася розуміти Іліїну англійську.
— Но капіско! — репетувала. — Не розумію!
А що ж там розуміти? Хіба «Верона» у вустах Ілії звучало як «Париж» чи «Копенгаген»? Холєра!
Залишив велосипед біля автобусної зупинки і вирішив діяти перевіреним методом. Став на безлюдному відрізку траси, розмахував плакатиком «Автостоп», що він з зими зберігся, хоч і надірвався якраз посередині.
— Зупиніться! Прошу… — благав кожну вантажівку і легковик, що вони мчали повз нього. Усе озирався у той бік, де поміж пагорбів у садибі Деметріо Бонвіссуто залишився Гоцик, наче той уже осідлав дідового тракторця, гнав слідом.
— Та зупиніться! — махав руками. Як там далі — невідомо, та сьогодні Ілії вкрай необхідно було відірватися від міцного будинку винороба якнайдалі.
Та кляті італійці того дня забули про християнське милосердя. Ілія простирчав з годину, аж поки не уздрів поліцейську автівку. Дременув геть від траси у кущі. Трусився. Хоч би ніч! До вечора пересидить у кущах, потім знову на трасу вийде. Може, вночі люди добріші?
— Ну, то й займися ділом, раз уже накапостив, — почув у правому вусі.
— Мовчи! — засичав. — Нікчемне, чорножопе створіння! Прокинувся він! Де ти раніше був? Коли я мордувався, не знав, як вчинити!
— Спостерігав за тобою, — відповів Горе.
— Яка втіха! Досить з мене твоєї маячні! Дочекаюся ночі і…
— То й прикинь поки маршрут, як це Гоцик робив.
Згадка про Гоцика розлютила Ілію ще більше.
— Чому… ти… І ви всі! Чому ви знущаєтеся з мене? Маршрут? То скажи спочатку, де кінець нашої подорожі у Франції? Де алхімік живе?
— Прованс. Грасс.
— Чому не Ніцца?! — обурився Ілія.
Думка про те, що таємничий усесильний алхімік живе у парфумерній столиці Франції поряд з найулюбленішим місцем відпочинку багатіїв усього світу, здалася такою підлою брехнею, що він ледь слиною не вдавився. Бач, виділилася, як у голодного пса.
Проковтнув слину. Насупився.
— Горе… — мовив тоскно. — Я тобі не вірю. Немає ніякого алхіміка, вічного життя і золота.
Роззирнувся безпорадно.
— Мамо рідна… Куди це мене занесло?!
У вусі зашарудів тарган. Зітхнув зажурено.
— Усе є. І алхімік. І вічне життя. І… золото. Звичайно, не у самому Грассі. Але поблизу, — сказав так сумно і щиро, що Ілія ледь не розплакався. Зітхнув із полегшенням. Слава Богу! Слава Богу…
— То я… маршрут… Грасс? — поліз до рюкзака, дістав мапу. — Грасс? Спочатку якось до Верони доберуся. Звідти до Турина. Чи до Генуї. Від Верони до Турина і Генуї однакова відстань. Двісті дев’яносто кілометрів. Турин… ближче до французького кордону. Але північніше Грасса. Генуя від кордону далі, проте вздовж Лігурійського узбережжя зручніше добиратися.
— Зручніше, — погодився тарган, ніби тільки те й робив, що швендяв від Генуї до Сан-Ремо, приміром. Чи до Вентимільї.
Ілія не відповів. Утупився у мапу. Все вираховував кращий шлях. Розірвав навпіл плакат «Aвтостоп», на звороті одного шматка написав великими літерами «ВЕРОНА».
Надвечір вийшов на трасу, підняв плакатик, і перша ж фура з фургоном, що мчала порожньою трасою, зупинилася. То була старенька «вольво» поважного віку.
Неголений сивий водій у розтягнутому червоному светрі не відчинив праві дверцята. Лише прочинив вікно, глянув на Ілію із підозрою.
— Куди тобі? — запитав ламаною англійською.
— До Верони, — Ілія помахав плакатиком, — «Верона»! Ромео, Джульєтта… Шекспір… Пам’ятаєте? «Стара людина — ніби справжній мрець: Бліда, тяжка й незрушна, як свинець»…
Водій почухав потилицю, роззирнувся — пуста дорога відпочивала від транспортного гуркоту.
— Сто євро!
Ілія почервонів: немає у людей совісті!
— Маю тільки п’ятдесят, — збрехав.
— Давай!
Водій розчахнув двері, простягнув руку. Ілія поклав у важку долоню з покрученими пальцями купюру. Ухопився за край дверцят, аби зручніше в кабіну залазити. Водій повернувся до нього всім корпусом…
— «Мрець», «свинець»… Козлина! — щосили буцнув важким черевиком хлопцю у груди.
Ілію відкинуло на узбіччя.
— Пане… — тільки і встиг верескнути.
«Вольво» обдала його випускним газом, зрушила з місця: прощавай…
— Псякрев! Підлий покидьок! — Ілія сидів на узбіччі, без передиху лупив кулачком по молодій травиці. — Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх!
З цією мантрою за півгодини скрутився під оливковим деревом край дороги. Не заснув. Навколо обличчя кружляли незнайомі нахабні комахи, під куртку пробиралася нічна прохолода, випробовувала нирки. Від копченого прошуто підшлункова здригнулася спазмами. Шлях до омріяного безсмертя загрожував передчасною загибеллю щохвилини. Серце бідкалося: ой, не дійти…
Ілія ляснув себе по щоці — комахи не перелякалися. Із ще більшим завзяттям билися об Іліїне лице.
— І я так… І я… — затявся. — Не зупините! — погрожував у темряву. — За тиждень Грасса дістануся!
Сів під оливковим деревом, переклав шкатулку з рюкзака у штани. Щільніше затягнув пасок, аби не вивалилася крізь штанину. Зціпив щелепи і побрьохав на захід, бо щойно у голові Ілії вилупився новий план: удень відсипатися, вночі йти.
На сході починався новий день. Четверте березня…
Алхімік
— Ну, от ми і прийшли…
Ілії здалося — то не тарган прокинувся, прошепотів у вусі, — вітерець. Застиг посеред вузенької, брукованої вулички французького містечка Ле-Бо-де-Прованс: стікала зі скелі в долину, вилася примхливо. Затамував подих: сонце. Теплий вітер. Лаванда. Розмарин.
— Що?..
— Ми прийшли, — розбірливо повторив тарган.
Ілія розгублено роззирнувся: вуличка вела до невеличкої площі, де під великими смугастими парасолями привітні спокійні люди пили каву і цитрусовий фреш.
— Тут?
З вікон другого
