скільки у тебе грошей?
Ілія напружився: підлий хлоп! Знову за своє! Як уже Ілія уникав тих розмов, як викручувався. Вночі, коли Гоцик хропів безтурботно, навіть покликав на допомогу таргана.
— І що ж мені казати йому, Горе?!
Та тарган у правому Іліїному вусі лише буркнув, що стане третім у подорожі лише у Франції, а доти поради роздаватиме лише тоді, коли сам вважатиме за потрібне. Та Ілія не здався. Стукав пальцем по вуху, шепотів полохливо:
— А мої потреби тобі по цимбалах? Він до грошей моїх дістатися хоче, а ти…
— Господи, та включи вже мізки. І вимкни страхи, бо вони ведуть у морок. Якби Гоцик хотів твоїх грошей…
То так, зрозумів Ілія. Та й правди розкривати геть не хотілося.
— Чотириста євро, — здався врешті.
Відвів погляд, наче Гоцик міг здогадатися: сто двадцять євро, що лишилися від маминих ста сімдесяти (п’ятдесят у Гоцика, забудь!), перекочували до маминої ж шкатулочки, а сама вона живіт Іліїн гріє — НЗ!
— Чотириста? Небагато. Може, хай у мене будуть? — запропонував Гоцик.
Ілія відсахнувся, набундючився. Ні, ні — захитав кучерявою башкою так енергійно, ніби встроми ту башку в діжку — масло зіб’є.
Гоцик усміхнувся скептично.
— Чотириста… — повторив задумливо. — Сто двадцять із них — мої.
— Чому це сто двадцять? П’ятдесят уже… забрав.
— То не рахується. Сам віддав. Я не просив. Сто двадцять! З чотирьохсот. Лишається двісті вісімдесят. На хавку замало. Будемо у глухонімих гратися.
Ілія проковтнув образу і запропонував:
— Може, я глухонімим буду? А ти… легенду місцевому люду розповідатимеш?
— Ні.
— Та чому?! — Ілію вбивали різкі відмови. Хоч би пояснило, падло!
Та коли Гоцик взявся пояснювати, Ілія ледь не задихнувся. Трусився: мовчи, падло, мовчи!
— Ти і так убогий. Кістки стирчать, щоки ввалилися. Глянеш, тільки здивуєшся — як ще ногами соваєш? Нирки, підшлункова… Зросту того… Одним словом, хоч глухонімий, хоч ні — нещастя, а не мужик. У людей такі тільки відразу викликають… От я, приміром, дивлюся на тебе… І за що тебе жаліти?!
Вів далі, не помічав звірячої глухої ненависті у глибоких чорних Іліїних очах.
— Інша справа — я. Хвалитися не буду, але дівки… А вони, чувак, силу люблять. А тут — таке горе. Усім гарний, а балабонити не може. І не чує… Пожаліють, щоб я був здох! — Гоцик замовк, зиркнув на Ілію. — Відчув різницю?
— Ти… мені не брат, — ледь чутно відказав Ілія.
Гоцик усміхнувся дияволом.
— І мови знаєш… Ото й практикуватимешся.
— Я тільки англійську… Трохи.
— А більшого не треба.
Уперше Ілія розповів легенду про глухонімого брата-велетня похмурій подружній парі середнього віку в прикордонному хуторі на півдні Польщі. Видавав скоромовкою, аби напружений Гоцик не зрозумів:
— Падло… Таке падло, оцей мій брат! Добре, що не чує, бо убив би! Геть мене змучив. До іспанських ромів його веди, бо ті, кажуть, глухонімих розмовляти вчать. Я його просив: «Братику! Дай зароблю, грошей назбираю, батькам пам’ятник поставлю, а потім уже…» Та куди! У горлянку мені вчепився, поміж очі врізав. Ви ж бачите — бидло! Замочить і не гикне. І що робити? Хату покинули. Грошей катма. Сунемо. А чи дійдемо? Що не куплю поїсти, забирає. Отакого дебіла за брата маю.
Подружжя перезирнулося перелякано. Чоловік підійшов ближче до комода, який прогинався під вагою старовинного бронзового годинника з усміхненими янголятами навколо циферблата. Ілія зрозумів: перегнув. Дядько антикваріату не пошкодує, тільки б їх здихатися.
— Та то таке… — усміхнувся винувато. — Його ж теж зрозуміти можна. Ми собі розмовляємо. І чуємо усе чисто. А він, бідолашний…
— До нас зараз родичі приїдуть, — обережно сказав хазяїн, поклав долоню на годинник, примірявся — підхопити та братам по маківках. — І раді б вам допомогти, та ніяк не виходить.
Ілія почервонів до скронь — дідько! — зітхнув.
— Вибачте… А поїсти…
Подружжя знову перезирнулося. Чоловік махнув рукою — ні! Та жінка раптом мотнула головою войовничо, пішла до столу — тарілками дзень-дзень!
— Е, Кшиштофе, припини! Не бійся! Я сама цього вилупка вб’ю! Хай тільки ворухнеться! Хай поїдять! Оцей! Чорнявенький хай поїсть! А той лобуряка і крихти не отримає! І пам’ятника не дав батькам поставити, курвел клятий! Недарма Господь йому язика відняв і вуха заткнув!
Ілія обережно посунув до столу, Гоцик присів скраю.
— Хай і брат поїсть, дуже прошу, — обережно попросив Ілія. — Не ображайте каліку. Бог побачить…
— Свята людина, — зітхнула жінка. — Як тебе звати, бідахо?
Ілія закляк: не справжнє ж ім’я називати? Ще день-два і мама почне на сполох бити.
— Амброзій, — мовив тихо. — У перекладі з грецької — безсмертний…
— А брата?
— Юрек. Землепашець тобто, — відповів Ілія, уявляючи Гоцика по коліна у жирній чорній багнюці.
Жінка захитала головою — бідний Амброзію, ох і не пощастило із братом! Підкладала Ілії з печені м’ясця побільше, кидала Гоцикові на тарілку пусту картоплю з морквою. А набундючений пан Кшиштоф так і стояв біля бронзового годинника — чи то прибульцям час на їжу відміряв, чи то оборонятися від них готувався. І тільки-но Ілія із Гоциком з тарілок усе повиїдали, кашлянув сердито і повторив:
— Раді би допомогти. Та ніяк не виходить. Йдіть собі…
Справу на самоплив не пустив. Провів хлопців спочатку до ґанку, потім до хвіртки, потім аж на дорогу із ними вийшов, щоб переконатися — не повернуться.
— Чуєш, Амброзію! — сказав Ілії. — Може, в поліцію повідомити?
— Бог з вами, пане! — перелякався той. — Хіба ми вам що поганого зробили?
Тої ночі довелося спати просто неба. Ілія тулився до Гоцика — так тепліше — лаяв себе останніми словами. Навіщо господарів «братом» нажахав?! Зараз би у теплих постелях відпочивали…
— Іліє… — Гоцик ніби читав Іліїні думки. — І що ти такого людям намолов, що вони на мене вовком зиркали?
— Легенду… треба додумати. Бо щось не дуже людей вражає співчуття до глухонімого… ведмедя, — уїдливо відповів Ілія. — Мене пожаліли… Що мушу вести тебе світ за очі.
Гоцик відштовхнув «брата», закутався у куртку. Дивився у чорну мряку осінньої ночі.
— Схема нормальна… Усе залежить від виконання. Ти… Ти просто не талановитий, — замовк, задумався. — Будемо таким чином діяти: зранку до вечора — просуваємося вперед. Йдемо пішки, їдемо автостопом — як пощастить. Увечері шукаємо нічліг і вечерю. Їсти раз на добу — нормально. Запитай у студентів: вони так роками живуть.
— А якщо я захочу поїсти зранку. Чи вдень? — насупився Ілія.
— Без проблем. Бабло маєш — купуй хавку хоч вранці, хоч вдень. Але — на двох.
«Дзуськи! І не мрій! Краще я з голоду подохну, ніж за власний рахунок тебе підгодовуватиму!» — подумки обблював Гоцика Ілія і заплющив очі.
Та після вдалого вторгнення на територію Словаччини ясного зимового ранку їсти хотілося до бісиків. Ілія закусив тонку губу, поліз до кишені.
— Я куплю чогось поїсти, — прошепотів украй сумно. — На двох…
У приязній придорожній словацькій кав’ярні того дня двійко різнокаліберних хлопців із рюкзаками за плечима виїли з десяток бутербродів з шинкою, випили півлітра кави на двох.
— Не смій! Ніколи не смій замовляти на мої гроші! — репетував Ілія, коли Гоцик перехопив здачу з сотні, яку принесла офіціантка, і залишив їй «на чай» два євро.
— Не психуй, бо хавка назад полізе, — поблажливо вміхнувся Гоцик. Посунув від кав’ярні у поле навпростець, бо, за його міркуваннями, південь знаходився саме там.
До нового, 2009 року, лишалося менше тижня. За спинами мандрівників підозріло косилася Угорщина, привітно всміхалася мініатюрна Словенія, хоч і застрягла у горлі Ілії і Гоцика виснажливим маршем — Альпи таки трапилися на шляху. Юлійські. Гоцик дратувався: та коли вже ті гори скінчаться! Розумний Ілія старанно вивчав мапу.
— В Італії треба Паданською рівниною йти. Швидко перетнемо.
Паданська рівнина зустріла хлопців емоційними «бон джорно», «арівідерчі», «граціа» і незвичним для цих країв пекучо-морозним повітрям. Від Балтики до середземноморського узбережжя Європу замело високими снігами, вкрило пронизливими вітрами, розігнало людей по хатах. Клятий південь із сонцем, теплом і радістю — щез! Ніби й не Італія зовсім — Скандинавія.
Погодні мінуси оберталися для Ілії і Гоцика сумнівним плюсами: на шляхах поменшало автівок, а водії тих, що ризикували продиратися крізь вітри і замети, набагато милосердніше ставилися до двох промерзлих юнаків, що вони мітингували на узбіччі з саморобним плакатиком «Автостоп».
Та автомобільні шляхи не завжди збігалися з маршрутом Ілії і Гоцика. Годину-дві відігрівалися у кабіні вантажівки, виплигували на слизьке узбіччя — граціа, граціа! Гоцик вдивлявся у навколишній пейзаж.
— Нам на захід, — важко зіскакував з узбіччя на біле нетоптане поле, прикрашене поодинокими білими деревами, за якими іграшковими кубиками стирчали людські домівки.
Той день напередодні Нового року розпочався так само. Тільки за білим полем — ані натяку на людські оселі.
Ілія їв очима безкінечне сніжне марево.
— Ні, ми не маємо туди йти! — канючив. — Краще зробимо гак… уздовж траси. У поле не можна. Там не видно людського житла. Померзнемо.
— І на трасі стовбичити — фігня, — Гоцик уже сунув полем геть від занесеної снігом асфальтівки, пояснював на ходу. — Йтимемо години до третьої дня. Шукатимемо нічліг. За кілька годин на свіжому повітрі ще жодна собака не гавкнулася.
Ілія шкандибав слідом, шепотів затято:
— І не помру! Не помру! Взагалі… ніколи не помру! Тільки б дійти…
Заповітна мрія розігрівала мляву кров, рухала Іліїними ногами. Гоцик йшов метрів за п’ять попереду, та раптом зупинився. Обернувся і запитав:
— Іліє! А що там… на півдні Франції?
Ілія закляк. Стер з чола сніг, зіщулився.
