звідки. Мельхіседек наполягає: на одній з єгипетських пірамід вівчарик Сантьяго знайде скарби. Цей шлях — його доля. Сантьяго має пройти його до кінця.
За таку благу звістку вівчарик позбувається того, про що мріяв: віддає Мельхіседеку частину своєї отари, залишки продає і суне собі у напрямку Африки. Багато і важко мандрує, роками миє склянки у лавці торгівця кришталем, зустрічає справжнього Алхіміка, стає багатим, у пустелі закохується в аборигенку Фатіму. Здавалося б — повний комплект! Та Сантьяго не залишається зі своїм златом і коханою — таємничі голоси і персонажі тягнуть вівчаря далі і вимагають, щоб він пройшов свій шлях до кінця.
І от врешті Сатьяго дошкандибав до пірамід. А тут — розбійники! Їм теж «наспівували» про скарби. Тільки не тут, в Африці. В Іспанії. У напівзруйнованому андалусійському храмі, в центрі якого росте величезний сикомор. Сантьяго вражений — він прекрасно знає цей храм в рідній Андалусії! Ночував там з отарою не раз.
Звичайно, вівчар повертається. Але не до коханої Фатіми і своїх багатств. Він поспішає до напівзруйнованої церкви у рідних пенатах і знаходить там скриньку. А у скрині — повно старовинних золотих монет, дорогоцінне каміння в асортименті та інше добро. Усе. Кінець.
Ілія замовк, засмучено знизав плечима.
— І у чому сенс? Хлопець був щасливий вештатися зі своєю отарою, та позбувся того через нацьковування якогось старого ідіота. Він знайшов багатство і кохання, та покинув їх заради такого самого багатства… Але уже без кохання! Яка неймовірна вражаюча маячня!
Мама зітхнула.
— На світі безліч незбагненної дурні. І чи варто через це засмучуватися?
Узяла до рук томик Коельо.
— Завтра на пошту віднесу. Хтось же чекає.
Обійняла сина:
— Давай краще вечеряти. Я нині купила перепелів- хлопчиків.
— Хлопчиків? — з відразою перепитав Ілія.
— Так, так, — мама пішла до плити, дістала каструлю. — Хлопчики завжди смачніші за дівчаток. Тим ще яйця висиджувати, а від того м’ясо жорсткіше, а от хлопчики… І жирніші, і м’ясце ніжне, і бульйон наваристіший.
Ілію ледь не знудило від смажених хлопчиків.
— Не вечерятиму, — сказав тьмяно. — Спати хочу…
Сон не йшов. Ілія розгорнув Льосу, переключився на Байрона, перестрибнув на Петрарку — ані перуанець, ані високий стиль любовної лірики англійця вкупі з італійцем не відволікали від настирливого глухого роздратування.
Ілія відкинув книжки, вирівняв спину на вузькому диванчику і заплющив очі. Він часто робив так у хвилини особливо гострого неприйняття реальності. Перед очима пливли теплі сині води, на крутій скелі зростав величний замок, а на одній з високих круглих веж стояв сам Ілія — красивий, гордий і неймовірно щасливий.
Та цього разу не спрацювало. Лежав із заплющеними очима, чекав звичного мрійливого дива, та перед очима раптом виник гидкий старий дідуган у довгій хламіді. Хихикав уїдливо, грозив Ілії худим кривим пальцем.
— Чого тобі? — утомлено подумав Ілія.
Дідуган сплеснув долонями, мовляв, ох ти і дурень!
— Хіба не знаєш?! — прорипів. — Сантьяго зараз миє склянки у лавці торгівця кришталем. До андалусійських скарбів у напівзруйнованому храмі під сикомором йому ще… йти і йти!
— Не може бути, — прошепотів Ілія вголос, та очі не розплющив.
Дідуган замотав башкою.
— Йти і йти, — повторив сердито.
Ілія розплющив очі, роззирнувся.
— Маячня… — мовив.
Та у вухах гидко хихотів дідуган, верещав: «Йти і йти! Йти і йти…» Поселився в голові — не видерти. Скіпка і та слабше коле.
Всю ніч Ілія просидів без сну. На світанку вийшов у двір, відчинив хвіртку, став посеред вулички у легкому светрі, хоч осінь морозила листя білим. Якби мама побачила, захлинулася б: «Захворієш!» Іліїні нирки і без маминих нагадувань миттєво відгукувалися на найменше переохолодження. Та нині — Ілія прислухався, дивувався — мовчали.
— Не захворію, — прошепотів і сам вразився, бо зроду-віку не відчував у собі такої важкої, переконливої впевненості, як сьогодні.
Вдивлявся у вранішнє бліде осіннє сонце, вираховував: як стояти лицем на схід, то південь ліворуч буде. Там… Іспанія.
Повернувся у дім, засів в Інтернеті: Андалусія, Андалусія…
Прокинулася мама, заспішила: на роботу б не спізнитися. Ілія проводив її насторожено. Андалусія, Андалусія… Треба книжечку перечитати. Певно, вчора проковтнув її неуважно, пропустив щось суттєве й важливе, що згодилося б… Перерив увесь дім і тільки потім згадав: мама понесла «Алхіміка» на пошту.
— Дідько! — розгнівався.
Упав в улюблене плетене крісло у вітальні, зосередився — намагався пригадати все, що вчора так дратувало і лютувало. Єдина мова? Душа світу? Не те! Філософський камінь? Еліксир безсмертя?..
Скривився уїдливо: йому б точні координати напівзруйнованого храму в Андалусії. Знайде скарб, з іншим розбереться.
Підхопився збуджено, забігав вітальнею. Гроші! Хіба його вина, що єдиним матеріальним еквівалентом будь-яких душевних злетів і досягнень є гроші? Щасливий кінець усіх казок — багатство. А всі метання душі — лише недолугі спроби пояснити причини образливих злиднів, знайти шлях до безпечного багатства. І обрані з обраних — алхіміки — теж туди. Їм би дуплет: і еліксир безсмертя, і формулу золота. Ідеальна схема. Мати до біса золота, жити вічно і витрачати- витрачати-витрачати… Яка ж огидна образлива маячня!
Зупинився.
— Хоч би одному алхіміку в пику плюнути, — прошепотів недобре.
— То спробуй, — почув тихий шепіт у правому вусі.
Ілії здалося — дах їде.
— Занадто захопився… — буркнув, згадуючи тоненький томик «Алхіміка», дивного дідугана, свої несподівані пристрасті.
Потягся до вуха… У вусі пролунало тихе настійливе прохання:
— Не тривож мене!
Ілія відчув, як всередині розквітає яскрава квітка жаху: мало йому скривджених нирок і підшлункової, тепер і голівці ва-ва. Тихо пішов до дзеркала, роздивлявся власне вухо.
— Тільки не казати… Нікому не казати, що зі мною розмовляє власне вухо.
У правому вусі хтось ледь чутно зітхнув.
— Добре, — сказав. — Давай знайомитися…
— Що?! — і волосся дибки.
— Тільки пообіцяй вислухати мене до кінця. Не нашкодити мені перш, ніж скажу: «Все! Більше аргументів на власний захист у мене немає».
— Обіцяю… — захрип. Нічого не розумів, хвилювався, цікавість придушила страх. А-а-а… Божевілля — то так цікаво.
Роззирнувся нервово, наче за метр на килимі мав матеріалізуватися джин з арабських казок. Натомість почув черговий наказ у правому вусі.
— Візьми жмутик чистої вати, обережно приклади до вуха. Та тільки не сунь усередину!
Чого-чого, а вати в небагатому домі хворобливого Ілії вистачало. Навіть порадувався: хронічне нездоров’я полегшувало хоч якісь завдання. Приклав до вуха білий жмутик. Прислухався.
— Чудово! — почув усе той же тихий голос. — Тепер поклади вату перед собою на стіл. Поговоримо…
Ватка лягла на стільницю. Ілія очікував побачити щось надприродне, виняткове і надзвичайне, всесильне і моторошне. Чи взагалі не уздріти нічого і від того вжахнутися ще більше. Та на білій ватці, як на небесній хмаринці, крутився мізерний (з манну крупинку розміром), чорний, як ніч, тарган. Активно сіпав лапками і цілком розбірливо вимовляв:
— Ну? І чого ти роззявив рота? Ти ж цивілізована людина, Іліє!
— Ти… Як ти потрапив у моє вухо?! — обурився хлопець.
— Там мій дім, — відповів тарган. — Якби не моя надмірна балакучість — ти до смерті не знав би.
Ілія гидливо скривився, потягся до таргана — яка мерзота!
— Ти обіцяв! — тарган миттєво перескочив на край хмаринки. — До того ж… Я піклуюся не тільки про себе. І про твоє праве вухо. Там завжди чисто. Я вкладаю у це серце…
— Серце?!. — Ілія геть розгубився. — Ти говориш… Так! Ти розмовляєш. І говориш про серце. Може, у тебе і ім’я є? Ти… один живеш у моєму вусі чи вас там… багато?
Тарган розсміявся тихо і сумно.
— Горе. Мене звати Горе. Я живу у твоєму вусі один. Причому дуже шкодую… І про те, що живу. І про те, що самотній…
— Горе? Що за дивне ім’я? — Ілія забув про гидливість. З цікавістю роздивлявся мікроскопічне створіння. Ніколи раніше не бачив таких маленьких чорних тарганів.
— Що ж тут дивного? Людям завжди хотілося, щоб горе було непомітним і безпомічним. З іншого боку… Геть непогано мати горе за радника.
— А ти не простий…
— Я — це ти, — сказав Горе. — Такий же беззахисний і кволий на вигляд. От ти побачив мене і в першу ж мить захотів розчавити. Проте ми все ще розмовляємо. Так і тебе… Комусь захочеться розтерти тебе на порох, а тобі треба викрутитися і вижити. І досягнути мети.
Ілія захитав головою.
— Нема… У мене немає мети, — сказав майже правду, бо мрії про замок здавалися настільки примарними: навіть із тарганом ділитися сором.
Горе пересів на середину ватки, ближче до Ілії, кумедно закрутив голівкою.
— Я міг би давати тобі уроки, — пробурмотів стурбовано, наче відсутність мети у Ілії засмутила його вкрай. — І допоміг би віднайти ціль.
Остання сентенція розвеселила хлопця.
— Чого ти можеш навчити мене?
— Жити за законами природи…
— Маячня!
— А ще… Ми могли б… відвідати алхіміка, — сказав тарган, і до Ілії повернулося відчуття неймовірності всього, що відбувалося.
— Ти знаєш, де живе алхімік?
— Звичайно.
— Де?! — розбурхався.
— На півдні Франції.
— Де саме?!
Тарган смішно дриґнув лапками.
— Все, — мовив. — Я дуже втомився. Щоб ти мене почув, доводиться горлати… Віднеси мене у мій дім. Продовжимо… невдовзі.
— Ні! Спочатку скажи! — Ілія підхопив ватку з Горем, підніс до очей. Та бачив інше: алхімік, філософський камінь, еліксир безсмертя… Ціль?..
— Не сперечайся, дурнику! Радій, що я у тебе є, — відповів тарган сердито. — Чим ближче
