роззиралися-перемовлялися: не можна їхати! Ще один хлопець не повернувся! Чорнявий такий, з рюкзаком. Двійко голомозих парубків визвалися пошукати. Ілія смикнувся, як жива рибина на гачку, побіг у лісову темряву.
Зупинився, коли захекався. Важкий рюкзак бив по спині, нетреновані легені здулися… Безпорадно хапав ротом холодне повітря, роззирався перелякано — навкруги тільки моторошна чорна мряка.
— Вітаю… — почув у правому вусі скептичний голос Горя.
Ілія ніколи не ночував у лісі. Тим більш восени. Тим більш, коли тишу з усіх боків раптом рвуть таємничі незрозумілі звуки. Дерева ожили-застогнали, на щоку впала крапля. При землі зашурхотіли тисячі невидимих міцних ніжок, у повітрі блимали і згасали зорі очей чи то птахів, чи то звірів. І у всьому тому містичному шабаші Ілія не бачив жодної зачіпки, жодної реальності, за яку можна було б ухопитися: винеси геть на чисте…
«Йти і йти! Йти і йти», — сміявся з Ілії гидкий дідуган зі сновидінь.
Ілія притулився спиною до осики так міцно, що деревина затремтіла в такт з бурхливим хлопцевим серцебиттям.
«Не зрушу! — плакав Ілія подумки. — Не зрушу до ранку. Та й куди? Не зможу. Ноги тремтять. У горлі грудка. Тут перечекаю».
— А зранку… виберусь якось на дорогу… — прошепотів.
Тої ж миті за спиною затріщали гілки — до хлопця сунув хтось важезний і хижий. Ілія закричав і дременув, як молодий олень, хоча ще мить тому був певен: голос щез, ноги не рухаються.
Від відчайдушної втечі заклало вуха, в обличчя били гілки, розгойдувалися дерева і кущі, та — німо, без жодного звуку. Чорна мряка розступалася на півметра попереду і знову замикалася непрозорою важкою завісою — стій! Та страх гнав далі і далі. Розмахував руками, намагаючись розірвати темну завісу, перечепився, рухнув на вологе листя. Застряг підборіддям у невеличкій гірці — кроти працюють без передиху — примружив очі і побачив попереду теплі вогники справжнього людського житла.
— Хвала Пресвятій Богородиці… — прошепотів розчулено, ніби від хати край низини біля пагорба до нього вже бігли стурбовані люди. І отак прямо усім кагалом, як у мріях: і жінки з чоловіками, і парубки, і недовірливі древні бабці…
Схлипнув. Зіп’явся. Побрьохав на вогні. Зблизька роздивився огорожу з неструганих дощок навколо чистого подвір’я. Всередині двору — вправна хата з біленими стінами.
Обережно розчахнув хвіртку. Пішов до ґанку. Та грюкнути у двері не встиг: мовляв, впустіть, заради Бога! Зсередини хтось заворушив засувом, двері рипнули, на поріг вийшла міцна молодуха років сорока — фігуриста, червонощока і чорноока, руді коси за плечима батогами. Чорні брови зсунула суворо, залопотіла щось — нічого не зрозуміти.
Ілія закліпав очима, розгубився:
— Мені б… переночувати… Переночувати! Розумієте?
Жіночка розсміялася, піднесла до Іліїного носа руку, потерла пальцями: плати!
Ілія засмутився: у мріях добрі люди грошей за ночівлю не просили. І у книжках щиросердних не бракувало. Та ноги тремтіли, а в нирках ожило каміння.
— Добре… — промимрив. Витяг з кишені кілька купюр, що мама дала, відділив одну. — Десять єврів вистачить?
Жіночка відійшла від дверей, кивнула: заходь!
З купюрою в руці Ілія ступив у тісний передпокій з пофарбованими у зелене стінами. Услід за молодицею увійшов до просторої кімнати. Роззирнувся — аж в очах запістрявіло від смугастих килимків на підлозі.
Жіночка тим часом вже вдягала яскраве помаранчеве пальто з чорними ґудзиками — підхопила його з широкої дерев’яної лави при стіні, накинула на плечі, пішла до різьбленого буфета поряд із розтопленою піччю, виставила на круглий стіл, покритий льняною скатертиною, велику порцелянову чашку, заварку у прозорій скляній посудині, горнятко з медом, окріп у металевому чайнику.
— А гроші?.. — Ілія тупцював на смугастому килимку, розгублено спостерігав за жінкою.
Вона розсміялася, вихопила з Іліїних рук купюру.
— Дякую.. — пробурмотів.
— Хазяїну зранку подякуєш, — відповіла цілком зрозуміло. Вказала на лавку. — Тут спи…
Штовхонула двері і вискочила надвір.
Ілія не встиг здивуватися, перелякався: та стійте, куди?! Кинувся услід, вибіг на ґанок — чорна ніч свище: дощ щоки коле, вітер заганяє у тепло, а біля огорожі мерехтять зелені хижі очі.
Ускочив у хату, закрив двері на засув: Пресвята Діво Маріє, збережи! Протремтів у куті на лаві хвилин двадцять, та втома взяла своє. Пішов до столу, налив у чашку заварку, вкинув ложку меду, налив окропу з металевого чайника, обпік губи гарячим чаєм, вжахнувся: окріп не охолов і на градус…
— Не спатиму, — насторожився. Усівся на лаві, зиркав по боках, наче з печі чорт вискочить, різьблений комодик смикнеться і впаде прямо на Ілію, а круглий стіл провалиться під підлогу, чашка перекинеться, заллє усе навкруги крутим окропом.
— Не спатиму…
Очі злипалися. Улігся бочком на лаву, насторожено вчепився поглядом у віконце: виглядатиме. Як не горе, так біду…
Незчувся, як заснув.
Посеред ночі Ілія прокинувся від того, що хтось відчайдушно трусив його за плече. Роздер очі.
— Мамо?.. — здивувався. — Що ти тут робиш?
Мама тремтіла.
— Синочок… — прошепотіла перелякано. — Під тою лавою, де ти спиш, такий вітер! Ось сам глянь!
Присіла біля лави, зазирнула під неї.
Ілія ступив з лави на підлогу, присів поруч з мамою.
— Що там?
Простір під лавою зяяв бездонним чорним проваллям без кінця і краю. Там не було неба, землі, подекуди раптом спалахували яскраві цятки, одні той же час згасали, інші збільшувалися і переливалися, як дорогоцінне каміння.
— Так ось де мій скарб! — захоплено прошепотіла мама. — А я обшукалася…
Простягнула руку під лаву, у чорне провалля. Лава обвалилась і придавила мамину руку. Мама закричала — страшно, тоскно. Ілія за мить вкрився холодним липким потом, підхопився.
— Я зараз, зараз…
Учепився у лаву, намагався підняти. У нирках штрикнуло немилосердно — повалився, затремтів. Шкрібся до лави.
— Я зараз, зараз…
Знову вчепився — ну, давай! Тягнув догори край лави, а вона, клята, наче з надважкого металу. Уперся плечем, закричав — лава зрушилася і повалилася на бік. Під нею — звичайна дерев’яна підлога.
Ілія обернувся до мами — сиділа на смугастому килимку, притискала до грудей зламану руку — і заплакав. Мама усміхнулася і раптом сказала:
— Ходімо зі мною, Іліє. Тепер ти мені як брат…
Ілія хотів відповісти, що всі люди — брати і сестри, що то не порожні слова і, можливо, всі люди взагалі — родичі. Що у серці розквітла гордість, бо й не сподівався здолати лаву, що мамі треба до лікаря, та різкий пронизливий біль скрутив у колесо: нирки нагадували про себе із педантичною регулярністю.
Ілія повалився на смугастий килимок.
— Мамо… Присядь біля мене. Зігрій спину, і мені стане краще.
Мама не чула. Підвелася, повела очима, знайшла Іліїн рюкзак біля комодика, заходилася геть усе з нього викидати на підлогу.
— А де?
Відкинула рюкзак, нахилилася до Ілії, дістала з-під светра чорну лаковану шкатулочку. Висипала з неї усе собі на долоню, пішла до дверей.
— Ні! — прошепотів Ілія. — Не йди! Ти ж моя мама! Ти потрібна мені…
Та мама й не обернулася. Розчахнулися двері, впустили до кімнати вихор осінньої негоди. Ілія хотів закричати, що втомився від порожнечі, самотності і хвороб, та нестерпний біль відрубав свідомість — розпластався на килимку.
Вранці Ілія закрутився на лаві від холоду. Роздер очі.
Пішов до печі — ще вночі, певно, перегоріла і згасла. Натяг на себе другий теплий светр, задмухав на руки…
— Правиця наче припухла, — пробурмотів.
Роззирнувся — нікого. Серце завмерло — ніч, мама, зламана рука… Закляк: шкатулка!
Задер светр, дістав з-під нього шкатулку, розкрив.
— Фу ти… — мамин скарб лежав у своєму сховищі неторканим.
Утер несподіваний піт, мить подумав, переклав шкатулку до рюкзака. Присів за стіл і задумався: перша частина плану, хоч і геть непередбачувано, але реалізувалася. Загубився дорогою до Хелма, кінці у воду. Отут хай і шукають, а він тим часом спрямує до Франції.
Стукнув долонею по правому вуху.
— Горе!
— Урок номер три, — почув. — Спілкування без потреби — задарма згаяний час.
— Як до Франції коротше? — спитав Ілія.
— Через Чехію і Німеччину, — розсердився тарган. Зашарудів у вусі. — Не знав?
— Знав…
— Навіщо згаяв час? У тебе його забагато?
— Можливо, скоро у мене буде вічність часу…
Тарган хмикнув уїдливо:
— Дійдеш до французького кордону — повідом. Раніше прошу не турбувати.
— І який із тебе вчитель?
— Мудрий… — відрізав Горе.
Ілія потягся до порцелянової чашки, влив у неї заварку, вкинув ложку меду…
— Був би ти людиною, зрозумів би, — заговорив вдумливо. — Людям необхідно спілкуватися. Просто так… Без угоди. А короткі шляхи — не завжди найкращі. За день — зима. І навіщо мені брьохати снігами Чехії і Німеччини? Піду на південь. Через Словаччину й Австрію до Італії… А звідти до Франції…
Потягся до металевого чайника, відсмикнув руку — дідько, гарячий! — витріщив очі: всередині чайника парував окріп, ніби щойно з вогню.
Ілія зіщулився, вовкувато роззирнувся. «Треба забиратися звідси якнайшвидше», — заметушився подумки. Розмішав чай. Ковтав гаряче поспіхом, не зводив очей з чайника, що у ньому і досі парував окріп.
Раптом біля хати рипнула хвіртка, хтось гукнув голосно — Ілія не розчув слів. Завмер, вирячив очі — двері розчахнулися, і на порозі став міцний високий парубок з ножем і сокирою в руках.
Ілія проковтнув окріп і відчай.
— Ви хазяїн? — пробелькотів.
Велетень примружив очі із зацікавленістю, схилив голову набік.
— Як звешся?
— Ілія…
Велетень кинув сокиру на долівку, ніж — за пояс, усівся навпроти Ілії за стіл. Дістав з рюкзака
