правдивості. Опустив голову, проковтнув сльозу: він… набереться сил! І обов’язково розповість цьому доброму дідуганові, а якщо треба, то і незнайомому лікареві Фонтані, про двох справжніх братів… Розповість біля ліжка Гоцика. Чи біля свіжого хреста, якщо Діва Марія не почує молитов. Як глухонімий велетень благав відвести його до іспанських ромів. Як хоробрий Ілія забув про все, навіть не замовив пам’ятника на могилі батьків, бо дуже любив брата і відчайдушно хотів, аби той хоч колись зумів вимовити вголос його ім’я…
— Сука! — раптом прошепотів Гоцик гарячими вустами.
Ілія відсахнувся: Матір Божа!
Синьйор Деметріо не помітив метушливого вогника у чорних Іліїних очах. Змочив у прохолодній воді серветку, обтер нею Гоцикове лице.
— Увесь час російською лається, — усміхався здивовано. — Такий чудний у тебе брат, Іліє. Як його звати?
— Гоцик… — прошепотів Ілія.
— Дивний хлопець! Дивне ім’я! Ви звідки? Зі сходу?
Ілія завмер. Після ганебного провалу відпрацьованої легенди ситуація терміново вимагала нової, та в голові гула порожнеча.
— Мені прилягти б, — прошепотів слабко.
Синьйор Деметріо закивав: добре, добре. Допоміг Ілії дійти до зручного ліжка у гостьовій кімнаті, вкрив важкою ковдрою.
— Відпочивай, Іліє. Скоро прийде лікар Фонтана, а потім я принесу тобі теплого молока і меду. Чи зараз принести?
— Дякую… Можна і пізніше, — промимрив Ілія. Зиркнув на старого напружено. — Синьйоре Деметріо… Скільки ми вже отут… у вас?
— П’ятий день, — відповів дідуган. — Новий рік пропустили. Третє січня на календарі нині.
Снігові замети на Паданській рівнині розчинилися у зимовому сонці наступного дня після того, як синьйор Бонвіссуто підібрав біля свого дому двох обмерзлих парубків. Ніби тільки заради того й мело, аби мандрівники заблукали посеред виноградників і ланів, скупалися в ополонці і дошкреблися до угідь винороба.
У середині січня від білого кольору у навколишньому пейзажі не лишилося й сліду. Денні плюси і нічні мінуси гарцювали навколо нуля, і тільки Гоцик усе горів, щодня видавав гарячі тридцять вісім градусів, а то і тридцять дев’ять…
Худорлявий, рухливий і артистичний, як руки балерини, сивий лікар Фонтана не здавався.
— Вашому українському братові доведеться одужати! — навіював Ілії. — Не можете ж ви самотужки шукати вашого нікчемного батечка!
Нова легенда поєднала стару брехню і давній Іліїн біль.
— Тато покинув маму ще до мого народження, — розповів синьйорові Деметріо, коли дідуган укотре запитав, з яких країв занесло сюди хлопців. — Сам я зі… Словаччини, а брат з України.
— Як так сталося? — дивувався старий.
— Бо таточко моторний! Циган! Ми з Гоциком й не здогадувалися про існування один одного. В Інтернеті перетнулися. Його маму тато теж покинув. Дізналися, що поміж французьких ромів на півдні ошивається, і вирішили відшукати.
Легенда проканала на «ура». Бонвіссуто з Фонтаною хитали головами: неймовірна історія! Такого не вигадаєш — життя. Порадами розкидалися: певно, ваш тато вже — старий чоловік, тож ви, хлопці, не лютуйте та рук не розпускайте, як перестрінете. Та людина вам життя дала.
— Я би й хотів, та не зможу, — підтакував Ілія. — Геть охляв.
Лікар Фонтана сплескував долонями: побійся Бога, юначе! Та тобі на спину п’ятдесятилітровий бутель з оливковою олією навантажити можна! І потягнеш. Он як швидко одужав, а брат, хоч і немалий на зріст, усе лежить.
— Наче хто потайки мріє, аби уже й не піднявся, — додав.
Того ж вечора Ілія упав на коліна перед гіпсовою, файно розмальованою статуеткою Діви Марії у вітальні синьйора Бонвіссуто, зашепотів схвильовано:
— Пресвята Діво, Матір Божа. Прости думки мої грішні. Допоможи Гоцикові одужати, бо не бажаю смерті йому. Через шкатулку все мордуюся. Бо гріх вчинив. Не своє… Материне добро віддав, а тепер каюся і признатися йому не можу.
Чорна лакована шкатулочка перекочувала з Гоцикового рюкзака до Іліїних штанів того ж дня, коли Ілія уперше підвівся з постелі. Спочатку переклав тільки заради того, аби не викликала зацікавленості хазяїна. «Полізе одного дня до Гоцикової торби, а там — багатство! — брехав собі безсоромно. — Ще накине оком, а Гоцик потім мене спитає: а де та шкатулка, що ти її мені подарував?..»
Та чим щільніше мамина шкатулка прилипала до голої Іліїної шкіри під штанями, тим більше роздратування охоплювало хлопця. Нарікав собі: ідіот! Якого біса віддав шкатулку Гоцикові?! І забрати тепер — ніяк! Хіба що той сконає…
І сам не помітив, як щоранку прокидався, йшов до кімнати, в якій лежав Гоцик, вглядався у його схудле лице напружено.
— Тобі… не гірше? — питав із надією.
— Не дочекаєшся, — зухвало шепотів український брат словацького цигана.
Гоцик повернувся до свідомості за два дні після того, як очухався Ілія. Слухняно ковтав пігулки, підставляв дупу для уколів, та час минав, а Фонтана не помічав суттєвого покращення. Запальний процес у легенях вдалося призупинити, але температура не спадала і розлючений незрозумілими і нелогічними процесами лікар ніяк не міг знайти тому логічного наукового пояснення.
Врешті, у третій декаді січня температура трохи понизилася. Гоцик прокинувся із неприємними тридцять сім і два, важко сів на ліжку.
— Треба потроху рухатися, бо здохну від того лежання, — прошепотів Ілії.
Ілія кивнув, набундючився. Цілісінький тиждень з дня у день просив Діву Марію не зважати на його потаємні дурні бажання. І от воно! Гоцик почав одужувати. «Треба припиняти молитися!» — подумав, наче однією молитвою врятував велетня.
— А хіба не так? — бурмотів похмуро. І до сраки ополонка, льодяна каламуть. Було, спливло.
З того дня прискіпливо спостерігав за повільним, але впевненим одужанням брата. Нову легенду виклав Гоцикові, ледь той прийшов до тями.
— Із глухонімим не вийшло, — пояснив. — Бо ти лаявся увесь час.
Гоцик усміхнувся іронічно: мовляв, а що робити? Така вдача.
— Добре, — погодився. — Побудемо трохи циганами.
Про ополонку не згадували. Гоцик багато спав, а як не спав, то линдав навколо великого кам’яного будинку синьйора Бонвіссуто, грівся на скромному зимовому сонці, роздивлявся краєвиди і все думав про щось, думав.
Ілія здалеку спостерігав за Гоциком. У серці свербіло. Хотілося присісти поряд, сказати без пафосу:
— Брате… Дякую, що витяг мене.
І вже тисячу разів сказав би, бо кортіло до усцячки, та варто було лише відкрити рота, як перед Іліїними очима виникала мамина шкатулка. І таке виробляла! Ніяк до Гоцика не йшла. Шепотіла дурниці: що Гоцик знав про шкатулку, що врятував Ілію заради того, аби той подарував йому мамин скарб.
Ілія сердився, мотав кучерявою башкою — гнав дурні думки. Та шкатулку віддавати однаково ніяк не хотів.
«Матір Божа! І чого я мордуюся! — слушна думка виникла несподівано, коли на кухні перемішував для Гоцика гарячий трав’яний чай із медом. — Загубилася шкатулка. Поки Гоцик мене до винороба тяг, загубилася!»
Ухопив важку порцелянову кружку, заспішив до Гоцикової комнати. Простягнув йому кружку.
— Ти як?
— Краще за всіх!
— Брате… — Ілія напружився і сказав те, чого всі ці дні вимагала душа. — Дякую тобі. Якби не ти… Я потонув би.
Замовк. Насторожено зиркнув на Гоцика, бо той зараз же мав пихато відповісти: «І що мені з твого «дякую»? Де моя шкатулка?» Та Гоцик сьорбав чай, насмішкувато дивився на Ілію.
— Не потонув би, — сказав. — Там глибини метри два. Й ополонка біля берега. То ми з переляку спочатку дна не відчули.
— Однаково дякую, — уперто повторив Ілія. Почервонів і раптом додав: — Я геть усе пам’ятаю. Як ти мене врятував. Як я подарував тобі шкатулку. Чорну. Лаковану. Оце поки ти лежав… Я усі околиці облазив.
— Навіщо?
— Шкатулку шукав. У ній… грошей трохи було, прикрас. Шкода, що загубилася.
Гоцик примружив око, зиркнув на Ілію уважно.
— Загубилася? — запитав із підозрою.
— Так, — Ілія відчував, як усередині розростається клубок тваринного жаху. — Все обшукав… Немає!
— І хрін з нею, — сказав Гоцик.
Ілія щось проквоктав у відповідь, вискочив прожогом, і скільки потім себе заспокоював — усе в порядку, Гоцик повірив, а він, Ілія, — геній! — уважний Гоциків погляд переслідував навіть уночі.
Не спав. Крутився на зручному ліжку у гостьовій кімнаті, супив лоба.
— «Хазяїн ситуації»… — бурмотів роздратовано.
Згадував важкі мандри. Зізнався: Гоцик — хазяїн ситуації. І так буде завжди. І тут, в Італії, і у Франції, коли їм доведеться прощатися… А що, як український шибайголова раптом передумає і піде за Ілією услід? По безсмертя і золото. І що тоді робити?
— Тікати маю, — прошепотів. — При першій-ліпшій нагоді.
Несподівана думка розрослася додатковими обнадійливими аргументами. І шкатулку збереже! І гроші! І Гоцикові не треба буде платити за супровід сто двадцять євро! І так витратив на ненажеру дофіга. І п’ятдесят євро не забути з його рюкзака забрати. Бо обдурив підло і має бути покараним.
Повеселішав. До календаря: що за день у нас нині? Геть перестав за часом стежити, все чекав, поки Гоцик оклигає.
— П’яте лютого…
— Синьйоре Фонтана, — запитав наступного дня сивого лікаря, коли той приїхав провідати Гоцика. — Коли ми з братом зможемо вирушити у путь?
— Не раніше середини березня, — повідомив Фонтана.
Синьйор Бонвіссуто тому і жив непогано, що трудився від світанку до ночі. То тільки легковажні містяни, попиваючи відмінне «Шардоне» фірмового світло-солом’яного кольору, могли розмірковувати про те, як нудно і тоскно винарю взимку. Певно, тільки влітку й париться, скаче у діжі, чавить виноград голими п’ятами під Челентано.
Деметріо й гадки не мав, що то за штука така — нудьга. Вже у січні з допомогою двох найманих працівників обрізав виноградні лози, аби силу набирали. Лютий нагадував — час проводити
