життєвого шляху, навіщо перетворювати його на безкінечний абсурд?! Шкода, що я зрозуміла це тільки після того, як проковтнула лише краплю еліксиру безсмертя…
У роті Ілії раптом стало сухо. Від відчайдушної спраги могла врятувати тільки одна крапля… еліксиру безсмертя.
— Міліцо, — прохрипів. — Але ти могла б поділитися еліксиром з друзями… Родичами. Просто добрими людьми. У світі так багато добрих людей. Тобі не було б так самотньо.
Міліца відпила з келиха. Відставила його.
— Виходить, я не розповіла тобі головного, — мовила. — Мій еліксир безсмертя не дає вічного життя всім і кожному. Тільки мені! Бо вбиває одну-єдину мою власну смерть. Якщо ти вип’єш навіть усе, що лишилося, однаково помреш.
— Значить, смертей багато?
— Як і життів! Як і рецептів еліксиру безсмертя. Для кожного він свій — єдиний і унікальний.
Підсунула ближче до Ілії одну з книжечок.
— Можеш прочитати рецепт мого еліксиру. Але він не вб’є твою смерть і не подарує тобі безсмертя.
Ілія зиркнув на непотрібну книжечку. Напружився, вмить протверезів.
— А золото? Невже і золото… тільки для тебе?
— Золото? — Міліца з роду Црноєвичів презирливо розсміялася, поманила Ілію в кут кімнати, де стояло дивне доробало, більше схоже на старовинний ткацький верстат чи прилад для катування.
За годину з невеличкої плавильної печі довгими металевими щипцями витягувала форму з незнайомого Ілії чорного каменю — всередині, у неглибокій, схожій на могильну ямі булькав жовтий розплавлений метал.
Міліца опустила форму в тацю з холодною водою, потримала декілька хвилин, рвучко вийняла, перевернула і кинула на мармурову стільницю — з форми випав довгастий жовтий брусок.
— Бери! — вигукнула.
Ілія ухопив золото так жадібно, що у першу мить не відчув болю, та метал був пекучо-гарячим. Ілія зойкнув, відпустив брусок — пальці вкрилися пухирями.
— З чужим золотом так завжди, — почув голос Міліци. — Воно стає твоїм тільки тоді, коли ще гаряче…
Ілія не зважав. Підхопився, кружляв навколо столика, на якому стигло золото. Дмухав на пальці правиці. Присідав біля мармурової стільниці, вдивлявся: мамо рідна, справжнє золото!
Врешті наважився. Простягнув ліву необпечену руку, одним пальцем обережно торкнувся бруска. Золото вже не обпікало. Ілія затремтів і ухопив теплий брусок.
— Поклади на стіл, — наказала Міліца.
— Ти ж сказала: бери! Ти ж сама… — Ілія притискав брусок до грудей, відступав до ліжка.
— Коли дозволила взяти — не зміг! Тепер поверни.
— Але я спробував узяти… Спробував! Ні! Зумів! Хоч мить, та протримав в руці. Хіба то не рахується? — Ілія наштовхнувся спиною на бильце ліжка, сіпнувся — брусок вислизнув, із дзвоном покотився по підлозі, завмер біля ніг Міліци.
Ілія безпорадно опустився на ліжко, проковтнув сльозу.
— Міліцо… Змилуйся. Дозволь взяти. Мені потрібне це золото.
— Навіщо? — запитала жінка.
— У мене мама важко хворіє. Я і відправився у путь, бо сподівався добути еліксир безсмертя для неї, — тремтів. — Але якщо з цим еліксиром усе так складно, то золото… Я зможу купити ліки, відвезти маму до найкращих лікарів…
— Не існує причини віддавати людям своє тепле золото. Кожен має добути власне. Ще гарячим… Тоді його не відберуть інші.
— Ти помиляєшся, помиляєшся! Є причина!
— Яка?
— Щастя! Золото потрібне мені для щастя!
— Щастя у тому, що ти є! Щас! Ти! Є! Щастиє — щастя…
— Маячня! — Ілія підхопився, упав біля ніг Міліци, їв очима золотий брусок. — Добре… Може, ти і права. Не хочу твого золота. Віддай мені формулу. Своє виплавлю. У чому секрет? Чи знову скажеш, що твоя формула не допоможе мені?!
— Немає секрету.
Міліца віджбурнула брусок у кут. Присіла біля столу. Підсунула до Ілії другу книжечку.
— Усі компоненти відомі. Крім одного. До суміші інгредієнтів треба додати краплю… свого еліксиру безсмертя.
Ілія відчув, як серце, мізки, думки і сподівання зливаються в одну важку гнітючу кулю, стрімко летять униз, у безодню.
— Матір Божа… Чому ж усе так погано?! Чому удача завжди відвертається від мене?!
— Не завжди, — почув голос Міліци. — Скоро ти теж знайдеш своє золото.
— Коли?! — закричав Ілія і прокинувся.
Ковдра зволожніла від гарячих мрій. Ілія сидів на постелі, ніяк втямити не міг: Міліца з роду Црноєвичів, золото, еліксир безсмертя… Здається, плакав од прикрощів. Так то був сон? Чи ні? Усе той самий дім. Вікна з важкими білими завісами. Комод чорного дерева і стіл з мармуром. Куті свічники…
До кімнати увійшла молода жінка.
— Міліцо! — вигукнув мимоволі.
Жінка насупилася, здивовано зиркнула на Ілію.
— Мене звати Софія.
— Але вчора… тебе звали Міліцою. Міліцою з роду Црноєвичів.
— Вчора ти спав цілісінький день.
— Не може бути! Я пам’ятаю, як розмовляв…
— …Уві сні. Ти проспав майже дві доби, — жінка пішла до столика, заходилася витирати його м’якою льняною серветкою. — Певно, дуже втомився. Я не стала тебе будити, хоча зараз надворі ніч. Час знову вкладатися спати.
— Ніч? Але тут не буває ночі, — Ілія геть розгубився.
— Там, де немає ночі, немає і майбутнього…
Софія дістала з комода важкий фаянсовий таріль, поставила поряд із каструлею — над нею здіймалася прозора, ледь золотава пара. Жінка зачерпнула з каструлі, вилила у таріль черпак гарячого запашного супу.
Ілія ковтнув слину не голоду — ошелешення. Без засторог роздивлявся хазяйку, кімнату… Тут існувало все те, що було й того вечора, коли він наважився постукати у двері будинку, над яким вився золотавий дим. Столик з мармуровою стільницею, комод, свічники… Не вистачало хіба що пласких золотих віддзеркалювачів, що вони кріпилися біля кожної свічки. Віддзеркалювачі щезли. Від того світло у кімнаті враз втратило пекучий блиск, стало м’яким, заспокійливим. Та й обличчя Софії, приголомшливо схожої на Міліцу з роду Црноєвичів, не лякало маскою застиглої вроди. Здавалося, від жінки линуло таке м’яке світло, що воно розливалося кімнатою. Та в куті Ілія помітив дивне доробало, на якому вночі Міліца виплавляла золото.
Підвівся. Пішов до незрозумілого механізму.
— Що це? — запитав хижо, ніби тільки-но підловив Софію на брехні.
— Він приносить мені золото, — відповіла жінка, вказала на шмат зітканої візерункової тканини.
Обережно взяла до рук таріль з гарячим супом, поставила на стіл.
— Це тобі… Скуштуй. Це особливий суп.
Пропозиція скидалася на прохання задовольнитися одноєвровою монеткою після того, як втратив мільйон.
— Дякую, — видушив Ілія. — Не можу…
— Спробуй… Не пошкодуєш, — відповіла Софія зі значенням, наче гаряче вариво мало занурити Ілію у чергову таємничу реальність.
Ілія скривився, взяв ложку, та піднести до рота не встиг.
Двері відчинилися. Поріг переступив високий кремезний хлопець.
— Доброї ночі, — мовив украй ввічливо. — У вас тут не зачинено… Дозвольте переночувати?
Ілія підвів очі і ледь не впав зі стільця — перед ним стояв Гоцик.
— Проходь, — почув голос Софії. — Зараз наллю тобі гарячого супу.
Гоцик кивнув, роззирнувся і побачив Ілію.
— Го-цику… Радий тебе бачити, — ляпнув ошелешений Ілія.
Дупа прилипла до стільця, уздовж хребта до тієї ж дупи стікала цівка холодного липкого поту. У голові метушилися думки, намагаючись зліпити якусь виправдальну легенду несподіваного зникнення Ілії з садиби синьйора Деметріо Бонвіссуто.
— Привіт, бухгалтер, — відповів Гоцик.
Ілія відчув — щока гаряча від нещадного образливого ляпаса. Задихнувся від ненависті. «Курвел! Покидьок!» Учепився в ложку, опустив очі у таріль. Черпав гарячий суп, їв варену моркву очима, тільки б не бачити Гоцика.
Гоцик уже сидів за столом навпроти. Подякував Софії за гостинність, їв із апетитом.
— Смачно, — почув Ілія.
Поспіхом доїв, поніс таріль хазяйці.
— Дякую, Софіє…
— Спати час, — відповіла Софія. — Завтра рано вставати.
Ілія не запитав: а чому, власне, рано вставати? Мишою шмигонув на простирадло під ковдру, відвернувся до стіни. «Раніше за всіх прокинуся! Втечу. Однаково втечу!» — тремтів. Заплющив очі, ніби й найменший шурхіт не заважає — спить, хоч убийте! І закляк: шкатулка з цяцьками і грішми у рюкзаку… Ото горе! Поцупить клятий виродок! Та встати з постелі не наважився. Чув, як Гоцик пішов кімнатою: точно, рюкзак Іліїн шукав, сволота!
Задзеленчала порожніми тарелями Софія — певно, мила посуд. У кімнаті раптом стало темніше, ніби господиня погасила більшу частину свічок.
Ілія відчув, як повіки злипаються, хоч, як вірити жінці, проспав дві доби. «Точно, щось у вариво підмішала!» — перелякався. Спробував чинити опір всесильному сну, та у голові паморочилося, і останнє, що почув Ілія, перш ніж провалитися у тривожний сон, був голос Гоцика.
— Геть не хочеться спати, — сказав Софії.
Жінка глянула Гоцикові у вічі.
— Мене звати Міліца. Міліца з роду Црноєвичів, — сказала, пішла до важких кутих свічників.
Запалювала свічки, хоч ще мить тому гасила одну за одною. «Дивна жінка», — подумав Гоцик, мимоволі примружив очі: свічки палали тепер незвичайним яскравим світлом, віддзеркалювалися у пласких золотих пластинах, прикріплених біля кожної свічки.
— Але… той хлопець, — Гоцик кивнув на ліжко, де спав Ілія. — …Звав тебе Софією.
— Він спить. Разом із ним заснула і Софія. А ти зви мене Міліцою.
— Як забажаєш, — знизав плечима Гоцик. Відчув незрозумілу сухість у горлі: певно, суп надто наваристий.
— Пити хочеться, — сказав.
— Будемо пити!
Міліца дістала з комода чорного дерева два старовинні срібні келихи, срібний глечик з високим вузьким горлом.
Гоцик повільно цідив червоне густе вино, дивувався примхам долі. Це ж треба знову
