полохливо.
— Коли у домі немає чоловічої руки, у жінки з’являється так багато проблем, — зітхнула та. — Ось і двері… Давно час послабити пружину.
— Як це «немає чоловічої руки»? — не втримався приголомшений Ілія. — Не може бути…
Захвилювався. Затупцював у передпокої. Хвилиночку! Сюди його привів довгий, виснажливий, важкий шлях. Він пройшов його тільки заради того, щоб знайти алхіміка. У нього точна адреса, а золотавий димок із димаря тільки підтверджує, що він не помиляється, а тому…
Схаменувся. Втома всіх місяців подорожі і кожного конкретного дня окремо навалилися разом — відчищали реальність від мрій…
— Матір Божа! — схлипнув, затулив долонею рот.
Жінка підійшла до Ілії, погладила по чорному волоссю. Хлопець відсахнувся. Ніхто й ніколи не вів по його волоссю так ніжно і трепетно. Хіба що мама. Та не маминих ласк жадалося Ілії, коли він мріяв про величні замки і волооких красунь.
— Я йшов до алхіміка, — признався.
— Знаю, — сказала жінка. Пішла до просторої кімнати.
Ілія сунув услід, серце калатало.
— Ти знаєш алхіміка? Він є?
— Знаю, — повторила. Глянула на Ілію суворо. — Час спати. Завтра поговоримо.
Дістала з шафки чисте простирадло, взялася стелити на широке дерев’яне ліжко, що стояло при стіні.
«Господи, як же сильно я втомився! Як хочеться спати…» Ілія опустився на рипучий табурет поряд із ліжком: тільки тепер міг роздивитися і дім, і його хазяйку.
На вигляд чорнокоса красуня мала не більше рочків, ніж сам Ілія. Заприсягся б, що й менше, якби не дивна, лякаюча, ніби застигла її врода: незрозумілої незрушності не могли приховати ані біло-молочна шкіра без єдиної зморшки, ані гордовиті коралові вуста, ані надламані тонкі брови, ані сіро-смарагдові, як листя оливкового дерева, очі. Волосся ховалося під тонкою білою хустиною з мереживом ручної роботи — крізь нього пробивалися окремі русяві пасма. Одне, довге, спадало від потилиці на плече, на грубу фуфайку з невідбіленої вовни.
«Чому вона у фуфайці? — здивувався Ілія. — Тут же так тепло. Так… золотаво. І безмежно…»
Замкнений простір кімнати розривали примарними перспективами три дзеркала: одне висіло на стіні над консоллю, друге, видовжене, стояло навпроти першого, а третє, овальне, як яйце, розташувалося поміж ними. Саме дзеркала відбивали жовтогаряче світло свічок у важких кутих свічниках. Свічники стояли всюди — на низькому столику з мармуровою стільницею, на книжковій полиці поряд із фоліантами у палітурках зі свинячої шкіри, на комоді чорного дерева і навіть на дивній споруді, що вона нагадувала чи то давній ткацький верстат, чи то середньовічне приладдя для катування. «Геть неекономна, — подумав Ілія. — Навіщо запалила так багато свічок?»
Жінка закінчила стелити постіль, пішла до комода, на якому стояла велика фаянсова миска й алюмінієвий глечик.
— Тут ніколи не буває ночі, — сказала.
Ілія знизав плечима: чи не однаково? Йому поспати б…
Жінка поставила на стіл з мармуровою стільницею фаянсову миску і глечик. Поклала поряд жмут сухої трави, великий льняний рушник.
— Умийся. І лягай… — пішла з кімнати у передпокій.
Ілія із підозрою понюхав суху траву: що воно таке? Вдихнув незнайомий гіркуватий запах, занурив долоні у теплу воду, потер їх жорсткою травицею… Від кінчиків пальців уверх, по всьому тілу полилася радісна легкість. Ілія скинув одяг, нахилився над мискою — лив на маківку воду з глечика, усміхався спантеличено: здавалося, бруд відвалюється шматтями не від тіла, прямісінько від душі.
Обтерся жорстким льняним рушником. Уже хотів було лягти на біле простирадло. «Може, свічки задмухати?» — подумав. Та робити по-своєму в чужому домі не насмілився.
Вирівняв хребет на рівній постелі. «Невже я зможу заснути при такому яскравому світлі?» — подумав. І заснув. Останнє, що бачив Ілія крізь напівзакриті повіки, — маленькі пласкі золоті віддзеркалювачі, що були прикріплені біля кожної свічки. «Так он у чому справа… — констатував байдуже. — Світло кожної свічки відбивається не тільки у дзеркалах. А ще й у віддзеркалювачах. Ось чому так неймовірно золотаво… і яскраво».
Ілія усміхався уві сні, бо хтось невідомий лоскотав йому шию, вів по плечу: прокинься!
— Нізащо! — відповідав.
Та чужа рука уже не голубила, смикала настирливо: та прокинься ж! Ілія продер очі: біля ліжка стояла молодичка у кошлатому рудому пальті з чорними ґудзиками.
— А… Ти! Віддай мої десять євро, курво! — буркнув недобре. І тільки потім здивувався. — Як ти тут? Ти… відьма? То кажи: як мені у хазяйки випитати, де алхімік?
— А ти й досі не зрозумів? — насупилася молодиця. — Ти ж усе бачив! І дивну застиглу хазяйчину вроду. І золоті віддзеркалювачі, що відганяють ніч…
— І що з того? — Іліїні мізки ледь ворушилися, ніяк не заводилися.
— Як немає ночі, то не настане і завтрашній день, — сказала молодиця. — Прокинешся — а нічого немає. Ані дзеркал, ані свічок, ані алхіміка.
— Хазяйка цього дому — алхімік? — не повірив Ілія. — Маячня! Жінка не може бути алхіміком!
— Та прокинься ти вже! — вигукнула молодиця. — Якщо не поговориш із нею зараз же, то не узнаєш того ніколи!
— Але я… сплю. Йди геть. Хочу, аби мені снилися приємні люди… — прошепотів Ілія і заплющив очі.
Молодиця у рудому пальті загарчала із прикрістю. Всілася на табурет, прискіпливо зиркнула на хазяйку. Та не зважала на гостю. Безшумно рухалася кімнатою, складала теплі речі у велику торбу.
— Не їдь! — мовила молодиця. — Він так довго йшов… Він мріяв…
— …Убити мене, — упевнено відповіла хазяйка.
— Тебе можна вбити? — здивувалася гостя.
— Ні. Але я мала б захищатися і вбити його, — хазяйка зупинилася, стала навпроти гості. — А мені не хотілося б… На моїх руках і так надто багато крові.
— Сумніви, сумніви… Каяття і прозріння. То для смертних! Якої кари страшитися тобі, безсмертній?!
Хазяйка сердито зсунула чорні брови.
— Геть, руда! — наказала.
Молодиця позадкувала до дверей.
— Не йди! Поговори із ним… — уперто гукнула від дверей. Вислизнула з дому.
Двері розчахнулися… Ба-бах!
Ілія прокинувся і сів на постелі.
— Ну, чому мені завжди сниться маячня? — пробурмотів.
Потер долонею лоба: треба хазяйці розповісти… Одне руде стерво вважає її алхіміком.
Роззирнувся — хазяйка сиділа біля столу. Прикривала долонями дві тонкі книжечки, що вони лежали на мармуровій стільниці.
Ілія не встиг побажати хазяйці доброго ранку, та й не розумів, що нині — ніч, ранок чи день. Невисокі вікна ховалися за цупкими білими завісками, а безліч свічок наповнювали кімнату все тим же таємничим золотавим сяйвом.
Жінка звела на Ілію сіро-зелені очі. Вказала на одну з книжечок.
— Тут рецепт еліксиру безсмертя, — сказала спокійно і сумно. Перевела очі на другу книжечку. — А тут формула виготовлення золота.
Ілія дурнувато всміхнувся. Щелепа відвалилася і застигла. Якось інакше уявляв доступ до найвеличніших таємниць буття. Фантазії малювали хитру стратегію, карколомні комбінації інтелектуального натиску і фізичної спритності, коли доведеться ризикувати, геройствувати, страждати, та все ж перемогти і вирвати з рук алхіміка…
Почервонів до скронь, наче продовжував брати участь у неймовірній грі, де роль його від самого початку і до сеї миті тільки одна — лох!
— Як тебе звати? — запитав обережно.
— Міліца з роду Црноєвичів.
— Ти… алхімік?
— Так, — Міліца говорила все так же спокійно й зажурено. — Здивований?
— Я вже нічому не дивуюся, — признався Ілія. — Просто я думав, що все…
— …Буде не так? — Міліца примружила смарагдові очі. — Питай! У мене небагато часу. Поспішаю…
— Куди ж поспішати, якщо у тебе в запасі вічність? — збентежився.
— Якщо часу забагато, його доводиться підганяти, — сказала Міліца.
Ілія напружився, подався до жінки.
— Чому ти віддаєш мені рецепт еліксиру безсмертя і формулу виготовлення золота?
— Щоб не вбивати тебе. Бо ти ж просто так не повіриш, що вони… не згодяться тобі.
Ілія відсахнувся.
— Тобто?.. Не розумію! Я… хочу пити!
Міліца всміхнулася. Прибрала долоні від книжечок. Пішла до комода чорного дерева, дістала з нього два старовинних срібних келихи і великий срібний глечик з вузьким горлом.
— Будемо пити, — оголосила, наливаючи в келихи густе червоне вино.
За півгодини Ілія захмелів, розім’як. Ковтав вино, тер очі, вдивлявся у Міліцу з роду Црноєвичів. Жінка, здавалося, геть забула, що поспішає. Підперла кулачком білу щоку, жалілася хлопцю:
— Якби ж я тільки знала, як усе те жахливо!
Ілія відчайдушно співчував. Шумно зітхав:
— Міліцо… Може, можна усе змінити?
— Еліксир безсмертя не має зворотної сили. Хто спробував його хоч раз, житиме вічно, бо вбив свою смерть.
— То що ж тобі не подобається?! — хлопець кліпав повіками від здивування: дурепка!
— Як же набридла мені ця вічність! — скорбно захитала головою Міліца.
— Та чому?! Ти ж можеш… Можеш усе! Побачити світ. Медитувати у Гімалаях чи зустрічати схід сонця у Куско! Плескатися у Адріатичному морі чи підгодовувати білих ведмедів. Ти… була у Гімалаях?
— Ні… Навіщо? Цікаво побачити те, що, можливо, більше ніколи не доведеться. А я можу побачити Гімалаї будь-коли! «Будь-коли» набагато страшніше за «ніколи». Воно перекреслює прагнення. Розумієш?
— Не розумію…
Міліца розсміялася глухо. Потяглася до глечика, налила червоного вина у високі келихи.
— Прагнути можна лише того, що до часу недоступно. Люди так чіпляються за життя тільки тому, що не в змозі відмінити смерть. Якби ж вони знали, наскільки абсурдна і безглузда вічність. Парадокси нецікаві! А варто задуматися… Більшість люду не бачить сенсу навіть у своєму швидкоплинному житті, та всі прагнуть жити вічно. Але якщо не має сенсу відрізок
