Ілією тягнули важкі ноші з мертвим тілом, сонце валило з ніг. Гарячий піт заливав чоло — не змахували, інакше довелося б зупинятися щохвилини. Навколишній пейзаж двоївся-плигав перед Іліїними очима, пальці самі розтискалися — нема більше сил, падав. Гоцик зупинявся, похмуро зиркав на Ілію, та не гарчав, не підганяв — сам ледь дихав.
— І треба то? Треба? — бідкався Ілія.
Гоцик не відповідав. Мовчки вчіплявся у грубу гілку нош, тягнув далі. Ілія підводився — хочеш не хочеш, впрягався помагати.
Містечко — увесь час перед очима. Ось воно, поряд! Та минула година, друга, третя, а мандрівники усе тягли мерця під пекучим південним сонцем. Над ношами почали дзижчати мухи.
— Гоцику… Пастух смердить… — кволо прошепотів Ілія.
— Помреш — теж смердітимеш, — заспокоїв той.
Та Ілія не заспокоївся. Кинув ноші. Скинув рюкзак із плечей. Тер скривджені плечі.
— Все! Хоч убий! Не піду далі! Не тягнутиму оцього… покійника!
— Заткнись і впрягайся, — холодно порадив Гоцик.
— З якого це?! Ще й безплатно! Ти… Ти мене весь час експлуатуєш! А це я… Я тебе винайняв! А ти… Заплати! У тебе багато золота! Заплати, і я тягнутиму!
Гоцик усміхнувся уїдливо.
— Бухгалтер…
— Ні! — Ілія підскакував навколо Гоцика, розмахував кулаками в повітрі. — Не смій! Не смій так називати мене, брудна українська тварино!
— Що?! — Гоцик кинув ноші.
Ілія заволав і кинувся тікати.
— Біжи! — розсміявся Гоцик, буцнув ногою Іліїн рюкзак. — А твої скарби мені лишаться. Однаково ти їх мені обіцяв.
Ілія зупинився і заплакав.
— Ненавиджу… Ненавиджу тебе, брате!
— Пішли… — втомлено наказав Гоцик, першим повернувся до нош.
Та біля невеличкого гаю сили скінчилися остаточно. Попадали.
— Брате… Шкода, торбину пастухову не взяли, — сказав Ілія. — У нього вино було. Може б, і хліб знайшовся.
— Чому ж «не взяли», — хрипло відповів Гоцик. — Піди, дістань… Під тілом на ношах.
Ілія забув про нудоту й відразу. Почвалав до нош, побачив під колінками мертвого пастуха торбу, висмикнув.
— Тут і хліб, і шинка, — радів.
Залишили ноші посеред гірської дороги, укрилися під деревами. Після бутера з шинкою і ковтка сухого червоного вина у голові Ілії зароїлися геніальні думки.
— Гоцику, от дослухайся хоч раз до того, що я тобі раджу, — варнякав. — Давай лишимо пастуха отут, посеред дороги. До містечка — рукою подати. Скоро хтось обов’язково у цей бік поїде. Побачить мерця… Здійме тривогу. Поховають. Побий мене мухи, поховають.
— Ні, — сказав Гоцик.
— Нас там вже били!
— Так!
— Матір Божа! Нас там уб’ють. Та це півбіди. Нас там пограбують! Де ми сховаємо скарби?
— У тебе.
— Що?! — Ілія протверезів, ошелешено кліпав очима.
Гоцик показав Ілії напівпорожню пляшку: будеш іще? Ні, ні, — похитав головою Ілія. Гоцик допив вино, викинув пляшку під дерево, упав на траву.
— Хвилину перепочину і піду…
— А я? — перелякався Ілія.
— Тут лишишся.
— Чому?
— Зайвий ти там. Ще тебе цинкувати.
Гоцик важко підвівся, підсунув до Ілії свій рюкзак.
— Сховайся отут, поміж дерев, і чекай. Місце тихе. Віддам пастуха Ізідорі, до ночі повернуся.
Ілія вухам не повірив.
— Ти довіряєш мені свій… — дуже хотів сказати «скарб», та мовив інше: — …рюкзак?
— Так, — кивнув Гоцик. Подибав до шляху, на якому скніли ноші з мертвим пастушком Сантьяго.
Ілії раптом стало страшно. Мільйон думок рвав мозок. Такий шанс ніколи не повториться! Гоцик піде, залишить Ілії усе — геть усе: і скарби, і шкатулку, і золотий брусок від Міліци з роду Црноєвичів. Летіти геть навпростець аж на край землі. А як знайде?
— Брате! Не йди! — побіг за Гоциком. — Не хочу лишатися один. Давай я з тобою? Скарби тут закопаємо. Під деревом. Примітне місце.
— Якщо не повернеться один, то краще, ніж коли загинуть двоє, — сказав Гоцик.
Учепився у ноші, потяг до містечка. Ілія стояв посеред дороги, дивився Гоцикові услід, ковтав сльози.
— Гоцику! — гукнув. — Я люблю тебе, брате!
— Блін, задрав ти мене зі своєю любов’ю, — відповів Гоцик.
Ілія знітився, зітхнув. Тупцював під сонцем посеред дороги, ніби то ганьба — під дерева бігти, коли брат мордується.
— Гоцику! — закричав раптом щосили. — А скільки чекати на тебе? День? Два? Тиждень?
Гоцик не відповів. Далеченько вже відійшов.
Ізідора оголосила татові бойкот. Мовчки поралася в крамниці, а як сієста розганяла всіх у пошуках прохолоди і крамничка зачинялася до вечора, бігла до фонтану на площі, аби всім своїм видом показати: тато ще ой як пошкодує, що зганьбив її перед городянами…
Того дня спека навіть воду у фонтані зробила окропом. Ізідора занурила у воду ніжки, посиділа хвилину-другу і вже хотіла було гайнути до подруги супроти татової волі, та раптом увагу її привернула чимала юрба, що рухалася до площі.
Попереду юрби важко сунув високий, уже знайомий Ізідорі кремезний хлопець. Волік за собою щось схоже на старовинні зимові сани. Обабіч нього кружляв місцевий люд, і лиця у всіх сповнені відразою і жахом. Хлопець не зважав. Тягнув ноші.
Ізідора витягнула шийку: що за забава? Незнайомець крокував до Ізідори.
За хвилину зупинився навпроти неї. Юрба завмерла. З крамнички визирнув синьйор Санчес.
Гоцик глянув на Ізідору.
— Це твій пастух, — сказав, указав на ноші.
Ізідора завмерла. Знизала плечима.
— Що він говорить? — запитала у простір.
Юрба захвилювалася, розділилася навпіл — до фонтану швидко йшов синьйор Санчес.
— Що тут відбувається?! — гукнув сердито.
Гоцик підійшов до нош, зняв здоровезний зів’ялий листок лопуха, що ним було прикрите лице Сантьяго.
— Це твій пастух, — повторив утомлено.
Юрба відсахнулася, Ізідора притисла ручки до грудей, завмерла.
— Нічого не розумію.
До Гоцика підскочив підліток рочків чотирнадцяти.
— Інгліш?
— Ну, так… — скривився Гоцик. Подумав. — Ні! Краще я по-вашому.
Підійшов до Ізідори. Указав на Сантьяго.
— Це. Твій… мужчина. Якого ти чекала, — старанно підбирав слова. — Пастух. Загинув. На нього напали… Ми з братом знайшли його. Він помирав. Просив передати тобі, що любить… Корасон. Розумієш? Відпускає! Будь щасливою. А ще передав тобі…
Ізідора, синьйор Санчес, юрба зацікавлено вслухувалися.
— Ізідоро! То твій пастух?! — гукнула із натовпу якась із жінок.
— Це він, Ізідоро?
— Мовчіть! — гаркнув Санчес на всю площу. Вказав на Гоцика. — Це вбивця! Хапайте його!
— Зачекайте! — Ізідора подолала страх, обережно пішла до нош.
Юрба завмерла. Ізідора нахилилася до нош, різко відсахнулася. Усміхнулася.
— Але… то не він, — із полегшенням сказала Гоцикові.
— Що? — Гоцик не чув свого голосу.
— Люди! То не він! — гукнула Ізідора у натовп.
Синьйор Санчес підійшов до Гоцика впритул.
— Хто ти?! — просичав.
— Ніхто. Виконую останню волю покійного, — сказав Гоцик. — Він передав слова… для коханої. І ось це.
Дістав з торби згорток. Поклав на розпечену сонцем кам’яницю. Розгорнув. Юрба зойкнула.
— Свята Діво Маріє! Багатства!
— Золото!
— Каміння дорогоцінне!
Синьйор Санчес завмер, затулив рота рукою, але очі… Його очі їли золото. Ізідора насупилася, відступила назад, але її очі… Перебирали ясні камінці, ковзали по старовинних монетах.
Батько діяв без вагань. Обійняв Ізідору, силоміць повів до нош.
— Ізідоро! Дівчинко моя! Таке горе! Ти так чекала цього пастуха…
Ізідора із подивом зиркнула на батька.
— Ти… пробачив мені? І не вимагатимеш, аби я виходила заміж…
— Дитино моя! То я маю просити у тебе пробачення. Кохання… Сам був молодим. Як же любив тебе цей пастух, якщо і у смертний час думав тільки про тебе.
Ізідора притулилася до батька, прошепотіла йому на вухо:
— Це не він, тату.
— Смерть не прикрашає, дитино, — Санчес не здавався. — Це він, ніяких сумнівів. Я пам’ятаю його. Він продавав мені вовну, ти розмовляла із ним, і твої очі сяяли. Якби він міг зараз відкрити очі, ти б упізнала його.
— Ти пам’ятаєш його? — Ізідора уже вагалася.
— От бачиш, люба! І ти згадала! Тільки не плач, доню! Я втомився від проблем, горя і сліз. Ти вийдеш заміж тільки за коханого, — кинув ціпкий погляд на скарб, додав: — Тепер ми можемо собі це дозволити.
Не витримав. Відсторонив Ізідору, жваво присів біля розгорнутого рушника. Обережно загортав.
— Я забираю це! — гукнув Гоцикові. — Ти ж бачив! Ізідора упізнала його.
Гоцик байдуже спостерігав за метушнею. Усміхнувся холодно.
— Поховай його! — сказав.
Синьйор Санчес закивав, побіг до крамниці. Ізідора розгублено глянула на мертвого пастуха, на Гоцика. Підійшла ближче.
— Що він просив передати мені?
— Що ти вільна. Що можеш знову любити.
Ізідора подалася до Гоцика.
— Так це… він? — прошепотіла приголомшено.
— Тобі видніше, — спустошено відказав Гоцик.
Від крамнички до фонтану, між іншим, уже поспішали робітники, яким синьйор Санчес наказав прибрати мертве тіло. Підхопили ноші, понесли бідаху Сантьяго у бік невеличкої церкви з гострим шпилем. Юрба слідом.
Дівчина проводила ноші поглядом, насупилася погордливо.
— Я ніколи не любила того пастуха, що він інколи заходив до нашої крамнички. Ми просто розмовляли, сміялися. Але тато задумав віддати мене за старого банкіра Мануеля… І я сказала, що не піду, бо кохаю пастуха…
— Дарма збрехала, — мовив Гоцик. — Він би жив…
Ізідора з прикрістю стиснула кулачки, подалася ближче до Гоцика.
— Але… то не він, — сказала упевнено.
Гоцик відчув — все, більше не встоїть і миті. Опустився на край кам’яного
