фонтану. Хлюпнув у лице водою.
— Ти втомився… — почув голос Ізідори. — Пішли зі мною.
Ізідора простягнула руку, торкнулася Гоцикової щоки. Він примружив очі, схилив голову до плеча, глянув на неї — дівчина захвилювалася, здивовано насупила брівки…
— Ходімо! — повторила із викликом.
Гоцик сунув за Ізідорою до крамнички із файною вивіскою «Вовна. Сукно», до нестями хотілося спати. І її… Оцю дівчину. Оцінив висоту сонця над горизонтом — почервоніло, кляте, від сорому, бо пекло увесь день нещадно, потяглося до гір. «Спати…» — визначив найбільш реалістичну перспективу.
Прохолодна вода, м’який рушник, біле простирадло на ліжку з викуваними янголятами на бильцях. Гоцик упав на постіль. Заплющив очі. Зморене тіло розімліло, мізки не відрубалися — ніяк не засинав.
Місяць заколивався над містечком, коли двері тихо рипнули, до кімнати, де спав Гоцик, навшпиньках увійшов невгамовний від жадібності синьйор Санчес. Донька рухалася за ним.
— Нащо ти йдеш сюди? Пробудиш… — почув Гоцик тихий голос Ізідори.
— Ні! Міцно спить… — відшепотів синьйор Санчес.
Підійшов до стільця, на якому висів одяг гостя, взявся обмацувати.
— Що ти робиш, тату?
— Не може людина принести стільки багатств і не лишити собі хоч одну монету.
— От і хай та монета лишиться йому, — сказала Ізідора.
— Як ти не розумієш, доню! Це ж твоє золото! Якщо він лишив собі монету, то вкрав її у тебе. У бідної дівчини. Який сором.
Синьйор Санчес зітхнув із прикрістю — у кишенях Гоцика знайшов тільки хлібні крихти і дрібні євроценти. Присів, підхопив Гоциків черевик — і там порожньо.
— Певно, сховав десь, — прошепотів. — Точно знаю. Їх же двійко з тебе… збиткувалися. Де другий? Знаю, знаю… Золото вартує.
— Яке золото? — Ізідора стояла біля ліжка, із хвилюванням роздивлялася наге міцне тіло гостя. Вона й учепилася за батьком услід, бо так сильно зажадала побачити Гоцика.
Синьйор Санчес не помітив доччиного хвилювання.
— Твоє… наше золото, люба. Треба за ним прослідкувати. Ох, нечисте діло.
Голоси розтанули у тиші. Рипнули двері. Гоцик розплющив очі. «Хоч би не заснути», — подумав. Хотів було залишити ліжко в той же час. Та тіло противилося. Ще мить… Ще тільки мить. І до Ілії…
Ніколи за все життя Ілію не охоплював такий моторошний відчайдушний жах. Гоцик зі скорботними ношами тільки зник з поля зору, як Ілії до вереску сильно захотілося наздогнати його. Матір Божа! Ну, навіщо залишився тут один? Із купою багатств! Зараз же… Прямо зараз біля затишних дерев з’являться дужі хижі люди, поріжуть Ілію на шматки, та то не головне… Заберуть скарби!
Кинувся до дерев, підхопив рюкзаки. Роззирався перелякано. Куди? Геть з-під дерев. Певно, у містечку Гоцика вже зустріли ворожо, кинули у чорний підвал, мордують: де скарби? А Гоцик… Він же божевільний! Він же не стане ризикувати життям заради золота. Скаже: біжіть під дерева, хлопці! Там чекає Ілія… А у двох рюкзаках…
Матір Божа! Дременув з-під дерев під пекельне сонце. Добіг до розкиданого пагорбом каміння, зміюкою прослизнув поміж ним, причаївся. Звідси і дорогу видно, і не знайдуть…
— Та де ж ти, Гоцику?!
Ілія не рахував, скільки разів підряд усе повторював і повторював: та де ж ти? Паморочилося. Витягував шию, вдивлявся у порожню дорогу, що вела до містечка. І раптом упіймав себе на думці: радий. Радий, що Гоцик усе ще не з’являється. Вільний. Ілія — вільний. Ніхто не насміхається, не наказує, що робити. І усі багатства тут. Якщо Гоцик не повернеться, Ілія стане удвічі багатшим.
— І скільки ж мені чекати? — пробурмотів роздратовано.
Сонце уже схилялося до мрій про файні сни. Притишило спеку. Густі тіні розляглися пагорбами і низинами. Підозрілі ворожі звуки заполонили вечір: навколо Ілії на землі, у повітрі зашаруділи-застрекотіли-завили незнайомі комахи, тварини…
— Не повернеться!
Ілія вишкрябався з каміння. Закинув на плечі свій рюкзак, підхопив Гоциків. Посунув до дороги. «От і все! — колотилося серце. — От і все!»
Вийшов на дорогу. Один кінець її впирався у містечко, інший зникав у густих присмерках.
— Прощавай, Гоцику.
Махнув рукою містечку, швидко пішов у протилежний бік, у темряву. На душі — як у неприбраному хліві. Серце ревіло тоскно, як ті корови, що їм вік не виходити з того хліву. Ілія не жадав чути серця, уперто розмірковував уголос:
— За все треба платити, Гоцику! За всі примхи і глупства! За вбивство! За ідіотську забаву — нести покійника чортзна-куди! І хіба то нелогічно, що тебе покараю я? Це — правильно. У тому є вища справедливість і логіка. Однаково ти б розтринькав скарби на дурню. На радість, на коней, жінок… А я… Я усе прорахував. Спочатку — непримітний будиночок з черепичним дахом. А потім уже…
Ілія перечепився через камінь. Зупинився. У густих сутінках почув голос Гоцика.
— А ти бухгалтер…
— Ні! — загорлав так гірко і голосно, що темрява в той же час наповнилася ворожими рухами й звуками.
— Ні, — горлав, як навіжений. — Ненавиджу! Не смій називати мене бухгалтером!
Замовк, озирнувся у бік вогнів містечка, що вже ледь жевріли вдалині.
— Ненавиджу, — прошепотів, пішов на ті вогні.
— Ненавиджу! — повторював знову і знову, приречено крокував до того, від кого так сильно жадав утекти раз і назавжди.
Містечко зітхало уві сні тихим шелестом листя, протягами у відкритих вікнах. Ілія дійшов до невеличкої площі біля мандаринових дерев, зупинився. Навпроти — темні вікна крамнички «Вовна. Сукно». І де Гоцика шукати?
Насторожено пішов до крамнички: між її фасадом і сусіднім будинком — вузький прохід. Заглибився. Бокова стіна крамниці переходила у невисоку кам’яну огорожу, що огинала немалий задній двір, причепурений настільки ретельно, що й при місяці виблискував рівним газоном, лапатими пальмами, зажуреними квітами.
Ілія переліз через огорожу, зазирнув у перше ж прочинене вікно, з якого вітерець вимів білу завіску. То була спальня Ізідори. Ілія причаївся біля вікна, витріщився: усе ніяк не міг роздивитися дівчину — лежала на широкому ліжку майже гола, прикрита тільки короткою напівпрозорою мереживною сорочиною на тонких лямках. Довге чорне волосся — хвилями по подушці. Одна ручка впала з ліжка, пальчиками торкалася підлоги. Час підганяв — шукай Гоцика! Ілія тупцював під вікном, зрушити не міг — ніби без того, щоб торкнутися Ізідориної щоки, надалі усі шляхи тупикові.
«Залізу! Не потривожу. Тільки роздивлюся…» Роззирнувся полохливо — тихо. Уже заніс ногу до підвіконня, та раптом двері у дальньому кінці будинку із рипінням розчахнулися…
Ілія відсахнувся, присів під трояндовий кущ біля Ізідориного віконця, визирнув.
З будинку у двір вийшли двоє чоловіків. В одному із них Ілія впізнав пузатого Ізідориного тата. Вів у глибину двору до столу із лавами під пальмами високого міцного парубка.
Гоцик? Ілія напружив очі. Парубок задьористо хитнув головою, відкидаючи з лоба пасмо довгого русявого волосся.
Ні… Не Гоцик. Чоловіки усілися за стіл під пальмою. Синьйор Санчес дістав з кишені кілька купюр, поклав перед парубком.
— Це аванс, — поспішив заспокоїти співрозмовника, бо парубок спритно ухопив гроші, роздивився із прикрістю, обурено кинув на стіл.
— Дві тисячі євро, синьйоре Санчес! — мовив категорично.
— Побійся Бога, Педро, — роздратувався Санчес. — Хіба то праця — прослідкувати за чужинцем, зателефонувати мені, повідомити, куди саме йде і де той його товариш убогий.
Ілія затрусився від ненависті. «Ненавиджу! Ненавиджу!»
— П’ятсот! — оголосив Ізідорин батько.
— Можу і за сотню погодитися, — відповів нахабний Педро. — Бо ж усі бачили: той чужинець до біса багатств вам приніс…
— Це придане! Ізідорине! Уже й у банк відвіз! Немає нічого! — заспішив Санчес. — Хоч ріж мене…
— …І, певно, собі той чужинець щось лишив, — продовжував парубок, ніби не чув співрозмовника.
— Де там?! Усе віддав.
— Навіщо ж вам знати, куди піде?
— Боюся, Педро. От хрест святий, боюся. Дивний чужинець. А як передумає, повернеться. Почне мордувати… Страшний. Ох і страшний. Очі холодні. Так і їсть тими очима… Ізідора постелила йому у малій кімнатці біля кухні, заснула, бідаха, а мені сну нема. Страшно. Ото й хочу узнати, куди подінеться.
Педро недовірливо скривив пику, підвівся, заходив навколо столика.
— Тисяча.
— Свята Діво Маріє! — синьйор Санчес підскочив, замахав руками. — Йди! Йди геть, Педро! Я краще старого ідіота Гомеса попрошу. Він безплатно сяде на свій довоєнний «опель», провітрить його у горах. За самий тільки бензин! Ви тільки подивіться на цього неробу! Мати з батьком удосвіта вже на виноградниках, а він тільки те й знає, що вино дудлити та легких грошей чекати. Йди геть, бастарде! І п’ятисот не заплачу! Підсяду до Гомеса в «опель», сам поїду і перевірю, щоб від чужинців і сліду не лишилося.
Педро насупився.
— Добре. Давайте гроші.
— Ні! Знаю я тебе! Спочатку зателефонуєш і повідомиш, де ті чужинці. А я перевірю! Перевірю. І тільки як переконаюся, що живі і здорові, що йдуть геть… Що не чіпав ти їх… От тоді-то й заплачу. А тепер — тільки аванс. Не хочеш брати — твоя воля.
Синьйор Санчес уже потягся до купюр, що так і лежали на столі. Педро зловчився, вихопив гроші, поспіхом сховав у кишені.
— Жадібна ви людина, синьйоре Санчес.
— Ти ще мене не судив, неробо! Горбом заробляю… Доньку сам виростив! Тому й гроші ціную! — Санчес ухопив парубка за руку, смикнув до себе. — Уважно слухай… Додому йди. Та не пияч! Спати лягай. Як чужинець вранці прокинеться, я тобі зателефоную одразу ж… Як поряд буде, скажу: «Більше не привозь вовни, Педро! Мені би стару продати». Запам’ятав?!
— І що далі?
— Одразу поряд із крамницею маєш бути. Чекати. Як чужинець вийде з дому, цинкуй… Та так, щоб не помітив
