тебе.
Педро кивнув. Пішов до огорожі, до трояндового куща, під яким ледь дихав від жаху Ілія.
— Куди це ти?! Чи хвіртки нема? — гукнув Ізідорин батько.
— Мені так до дому ближче, — недобре буркнув парубок.
Пройшов за півметра від Ілії, та уже надто гнівався на Санчеса для того, аби навкруги роззиратися. Перестрибнув через огорожу, попхався порожньою вуличкою геть.
— Ох, смердота… — Ізідорин батько повернувся до столика під пальмою, позіхнув — спати час! — та не пішов до будинку. Дістав люльку з груші, запалив, запахкав димом.
Трояндовий кущ немилосердно колов Іліїне обличчя, та хлопець відчував тільки скіпки безпорадних думок. «Що робити?!» — метушилися, як перелякані курки по подвір’ю. І жодної слушної. Сама маячня. Підхопитися і гукнути: «Брате! Прокинься! Біда!» А чи застрибнути в Ізідорину кімнату, розштовхати: «Помагай! Не дарма ж тобі Гоцик стільки скарбів відвалив! Вставай і роби щось, бо вранці твій тато направить за нами злодюжку, а в того, з усього зрозуміло, щодо нас свої наміри…» Та першість посеред ідіотських планів посіла ідея вкрасти у синьйора Санчеса телефон.
«Дебіл!» — вилаяв себе подумки.
Сперся руками на землю, аби зручніше витягнути шию, прослідкувати за Санчесом. Намацав на землі покинуту мотику. Ухопив. Вдивився у столик під пальмою — синьйор Санчес куняв на лаві з запаленою люлькою в руці.
Ілія розігнувся повільно. Зиркнув під пальму — спить. Зробив крок. Другий. До дверей будинку — кроків двадцять. Середина шляху пролягала повз столик, за яким посапував Санчес.
Ілія затаїв подих. Серце зупинилося на мить. Посунув тихо. Уже оминув дядька, уже двері — на відстані випростаної руки… Уже бачив, як розшукує малу кімнатку біля кухні, розштовхує Гоцика, шепоче гарячково: «Прокидайся! Треба тікати». І хай тільки Гоцик скаже потім, що Ілія не врятував його…
Та за спиною раптом — трісь. Ілія озирнувся. Перед ним стояв синьйор Санчес — очі-змії, вуста скривилися у мисливському захваті — оце так трофей! А руки уже стискалися в кулаки.
Ілія зойкнув і гепнув Санчеса мотикою по голомозій маківці. Санчес звалися — і не зойкнув.
— Матір Божа… — верескнув приголомшений Ілія.
Упав поряд з Ізідориним татом. Спробував намацати пульс. «Мотику забрати! Сховати, сховати…» — паніка. Смикнув мотику за ручку — де там! Застрягла в голові Санчеса.
— Мамо… — скрутився поряд із мерцем. Трусився, геть нічого не розумів. Тільки — мамо, мамо…
За огорожею — шурхіт. Є реальність. Озирнувся — кіт на кам’яниці. Поплазував двором: що робити?.. Провалився по лікоть у неглибоку яму. Підхопився. Ухопив синьйора Санчеса за ноги, поволік до ями. Скинув. Роззирнувся — ані гілочки. Згадав, як Гоцик гамселив нападників того дня, коли вони рятували Ізідору. Учепився у пальмову гілку, повис. Теліпався на ній какашкою — ніяк та гілка не відламувалася.
Кинув дурне діло, хотів було мчати у дім, та зупинився, захеканий. Повернувся до небіжчика. Нишпорив по його кишенях, злість у собі роздмухував.
— Покидьок! Тварюка! Убити хотів, да? А не вийшло! Не вийшло.
Запхнув у кишеню триста єврів, що знайшов у небіжчика, побіг до дверей. Зупинився перед ними, поправив рюкзаки — важезними гирями увесь цей час теліпалися за плечима, перехрестився й обережно відчинив важкий засув.
У будинку пахло не вовною, не сукном, хоч більшу частину його окупувала крамничка, — часником і перцем. Ілія обережно сунув темним вузьким коридором. Кухня де? Тільки би скорше знайти маленьку кімнатку поряд із нею. Пробудити брата…
На запах пішов. Рознюхав: часником і перцем тхне не звідусіль — від розчахнутих дверей по коридору праворуч. Переступив поріг. Так і є — у місячному світлі над стелею виблискує мідний посуд, у важкій дерев’яній полиці тарілки сторчма, на гачках під полицею чашки веселі. А на стільниці поряд із плитою — обмотаний серветкою плаский казанок, ще теплий. І допріває у ньому щось таке смачне, що Ілія ледь слиною не вдавився.
Відкинув серветку, відкрив кришку казана — паелья. У рисі й курятина, і помідори з червоним перцем. І кальмари, і креветки. Улюблена страва далі тягла до столу: які справи? Скуштуй. Віднайшов дерев’яну ложку, зачерпнув з казанця. Не відчував смаку — у голоду очі скажені. Ковтав, ковтав, ковтав…
Схаменувся. Покинув ложку в казані, посунув у коридор. Підійшов до найближчих дверей — оце і є та маленька кімнатка. Розчахнув обережно і закляк — порожнє ліжко, нікого.
Вжахнувся. Де?! Крався довгим коридором, зазирнув у крамничку, увійшов до іншої кімнати, обвішаної фотографіями пишногрудої красуні в мереживному шалику. Певно, Іздорина мати, подумав. Підійшов ближче — на одній із світлин пишногруду красуню ніжно обіймав ще молодий, не лисий і не пузатий, усміхнений синьйор Санчес. Посмішка світилася такою любов’ю і ніжністю, що Ілія похолов, як сам синьйор Санчес нині. «Як же я зміг?! — закалатало у грудях. — Тікати, тікати…»
Прожогом вискочив з кімнати, розчахнув двері іншої і… завмер. То була спальня Ізідори. Вітер висмикнув назовні білу занавіску, у місячному світлі важке дерев’яне ліжко означалося білосніжними простирадлами. А на них, мов два тремтячих янголи, одне навпроти одного сиділи Гоцик і Ізідора.
Напівпрозора сорочина на підлозі, подушки по кутах. Довгі чорні коси впали на голі груди… Ілії запаморочилося.
Гоцик рвучко озирнувся.
— Ілія?.. — прошепотів глухо.
Ілія втупив очі в підлогу.
— Забиратися треба, — прохрипів. — Тато її замовив… щоб нас убили. Щойно почув… На задньому дворі.
Гоцик завмер. Насторожено глянув на Ізідору. Мовчала. Не розуміла ані слова, бо — які слова?! Не прикривала наготи. Насупила тонкі брівки, із викликом дивилася на Гоцика: мовляв, невже покинеш?!
Гоцик підвівся обережно, ніби Ізідора — кришталева посудина. Ніби один необережний рух — розіб’ється.
— Де він?
— Його… — Ілія хотів було сказати «немає!», та сказав»: — Він… пішов. З якимось лобурякою. Певно, готуватися…
— Ходімо!
Гоцик розправив плечі, рвучко подався до дверей. Зупинився. Підійшов до Ізідори.
— Мені треба йти… Пробач.
Ізідора погордливо підняла підборіддя. Примружила очі.
— Я з тобою!
Гоцик розгубився.
— Ти… вільна, — мовив якомога лагідніше. — Але я… не кликав тебе за собою.
— То поклич!
Ілія відчув, як задушливий гарячий вітер огортає його, несе у стрімкому вихорі вистражданих жадань.
— Підеш із нами, Ізідоро? — прошепотів збуджено.
Ізідора
Покрученою гірською дорогою від містечка геть мчав старенький «SEAT Arosa» 1999 року народження — компактний для лояльних, затісний для категоричних жовтогарячий хетчбек з трьома дверцятами. Вихоплював світлом фар із навколишньої темряви вигини кам’янистої ґрунтівки, підскакував, приземлявся жорстко, наче й не знав про існування амортизаторів.
Ізідора упевнено тримала кермо, не зводила очей з дороги. Поряд із нею супився похмурий Гоцик, на задньому сидінні в компанії двох рюкзаків і Ізідориної дорожньої сумки трусився схвильований Ілія.
Усього лише кілька годин тому, у затишній спальні гордої іспанки стався справжній революційний переворот. Гоцик сказав Ізідорі — прощавай. І поготів! Та Ілія раптом ляпнув: гайда з нами! Ізідора зіскочила на підлогу — стояла посеред кімнати нага і прекрасна, як богиня — кивнула не Ілії, Гоцикові: добре… І Гоцик уперше за весь час мандрів не насмілився заперечити. І тепер мордувався подумки: якого біса?! Куди?
«А й справді, куди?! — думав Ілія. — Кінець мандрам. Знайшли скарби, хоч хто б повірив… Просто книжку прочитав. І усі ж знали — тисячі й мільйони, та тільки я насмілився довіритися дивному сну і зрушити…» Спогади заперечували: усе сталося геть інакше. У вусі прошелестів чудернацький тарган, пообіцяв довести до алхіміка… А у скарби… У скарби Ілія не вірив аж до того дня, коли не побачив біля сикомора наївного пастуха Сантьяго.
Ілія сердився, дорікав собі: чи не однаково, хто погнав у мандри?! Головне, що скарби знайшли. А тепер… Тепер би розпрощатися із Гоциком. Хіба що попросити, щоб шкатулку мамину віддав. Чи викупити… А потім… Високий замок, прекрасна Ізідора…
Знічувався, косував на дівчину. Усе вийде. Гоцик брехати не вміє. Ляпне-таки: вибач, у мене свій шлях. А Ілія зазирне у чорні очі і скаже: не залишу тебе… Не все ж Гоцику.
Гоцик думав про інше. Вдивлявся у ясну ніч. «Куди вона рулить? — дратувався. — І не спитала: вам куди? Завела двигун, кивнула — сідайте, чеше навпростець…» Краєчком ока роздивлявся дівчину. Горда. Усе зрозуміла. Що захлинувся від спраглого жадання, не від кохання. А зробила, як сама захотіла. Ніби — дай часу, телепню, підкорю, й оком не змигнеш.
Усміхнувся: красива, зараза… Шкода, Ілія зарано приперся. Нічого… На найближчому привалі Гоцик відправить його… погуляти: досконало вивчити навколишній пейзаж, місцеву мову, звичаї і традиції чи просто зникнути на годину-другу… щоб не поспіхом…
Автівку вкотре трусонуло на дорозі. Гоцикові думки підскочили, трансформувалися дивним чином. «Навіщо так швидко?» — подумав. Згадав вічно п’яного філософа Моргана… «Іти, реально ворушити ратицями, аж поки страх не зникне… От тоді й зрозумієш, де твоє місце на землі».
Усміхнувся скептично. Йолоп придуркуватий… От Гоцик повернеться, купить пляшку, пояснить: до твого місця на землі ведуть не ноги — серце. А крокувати таки варто. Бажано босоніж, щоб відчувати силу землі. І допетрати врешті: ото і є та швидкість, з якою варто йти по життю. А швидше — то неприродна маячня, гріх, жалюгідна гординя і посміховисько.
— Ізідоро! — гукнув. — Нащо ти взяла автівку?
— Аби встигнути… — Ізідора здивовано глянула на велетня.
— Ми пішки звикли. Правда, брате? — сказав.
Ілія напружився: щось нове почулося у голосі Гоцика. Лагідне, смиренне. Братом назвав. Правда? Тільки у тому, що ноги в кров. Але скніти за спинами Ізідори і Гоцика — ще гірше.
