Зіна. — Багато грошей, аби вирвати свою фабрику з чужих лап. А грошей у нього, думаю, дуля з маком.
— Панове! — Літератор Пустовоєв смикнувся, задер голову і став схожим на пам’ятник цирковому дельфіну, що йому на ніс м’ячик кидають. — Панове… Я прийняв доленосне рішення. Я… віддам свої сто доларів панові терористу!
— Життя — багно. Гроші щастю не товариш. Віддай і мої сто баксів, Геракле.
— Е, розтринділися вони! — засмутилася Зіна. — Хай спочатку заплатить!
— Про що ви мелете, придурки?! — уїдливо розсміявся Потапов. — Вам усім строк світить!
Пустовоєв не втримав пози, ляснув щелепою об підлогу.
— Що?! Що ви сказали? Строк? Який строк?
— Ви — співучасники! Ви за бабло погодилися…
— Матір Божа! Бог свідок — мене насильно затягли! — верескнув Пустовоєв.
— А ти, тітко, головна співучасниця. — Пузатий недобре зиркнув на Зіну. — Приперлася ніби в туалет, а сама — під ствол!
— Під запальничку, ідіот! — Зіна обернулася до Потапова, роздивлялась уважно, ніби прагла запам’ятати так ясно, щоб уже як де перестріне, так не помилитися.
— Душа болить… — сказав Костя.
— Е, ти ще! — психонула Зіна. — Дати тобі п’ятдесят грамів, одразу заспіває твоя душа.
— Люди! Нащо сваритеся? Нам би живими звідси вибратися… — подав голос Вова.
— Це навряд… — сказав Горила.
— Чому?
— Ми охоронна структура. У нас обмеження. Ми просто так стріляти не маємо права. Хтось із наших проколовся… Тепер, певно, уже менти знають… Усі знають, кому треба. А менти… вони не розбиратимуть. Усіх покладуть.
На підлозі ворухнувся Макар. Спробував підвестися, завалився.
— Та розв’яжіть же мені руки хто-небудь! Він же кров’ю зійде! — так голосно і відчайдушно крикнула Зіна, що механік смикнувся, напружився, сів.
— Усе кльово… Зараз…
— Сашка! Олександр ти Миколайович! Дітьми клянуся — не втечу й інших не розв’яжу. Давай допоможу…
Горила насупився.
— Аптечка в столі, — сказав.
Макар сперся на Пустовоєва скривавленими руками — залишив на білій сорочці літератора червоні плями. Підвівся. Дошкандибав до Зіни.
— Ти ж… Я тобі вірю…
— Щоб я здохла! — запевнила Зіна.
В аптечці знайшлося усе для надання невідкладної допомоги. Зіна промила перекисом рану на плечі механіка, наклала пов’язку, забинтувала міцно.
— Тобі би поїсти…
— У холодильнику… — сказав Горила.
— А можна я теж з’їм чогось… нешкідливого для шлунка? — попросив Пустовоєв.
— А я пити хочу, — сказав Вова.
— А я випити… — висунув вимогу Костя.
За хвилину Зіна приперла з холодильника, що стояв у невеличкій кімнаті, переобладнаній на кухоньку, наїдків і напоїв на армію.
— Обжилися тут… — тихо-люто пробурмотів Макар.
Зіна націдила в пластикове горня горілки, змусила механіка випити.
— Давай, давай… Не зашкодить! А тепер їж!
Поки пан терорист ошелешено жував окраєць хліба, устигла тицьнути по бутерброду кожному. А Кості налила…
— Пий, заразо!
Макар дивився на заручників, душу огортала безмежна любов милосердна. Не сам… Не один!
— Пане Макаре. Перепрошую, — почув голос літератора. — Ви нас уб’єте?
— Безумовно, — на автоматі.
Устав. Реєстр. Нарешті треба знайти реєстр, інакше вся забава — коту під хвіст.
— Зіно! А ти їла?
— Я потім…
— Вона собі в пакет понаскладала, — видав Зіну пузатий.
— Дітям… Гостинчик, — пояснила Макарові Зіна. — Коли вони ще ту сьомгу скуштують…
Макар кивнув, посунув з холу.
— Ей! Командире! І не зв’яжеш мене? — гукнула йому Зіна.
— Я тобі вірю…
— Правильно. Зіна не підведе!
Макар вийшов із холу в довгий, як кишка, коридор, попрямував до свого кабінету. Чи вистачить сил диван відсунути?..
У холі репетував Пустовоєв.
— Матір Божа! Ви чули? Він нас повбиває! А я ще хотів віддати пану терористу свої сто доларів!
— Старий сучок! У тебе немає ста доларів! — набундючилася Зіна.
— Крута історія… — сказав Вова. — Як виживемо, відомим стану. Тільки би цього Макарова хворим не визнали. Тоді сенсації не буде.
— А що, коли він справді божевільний? — захвилювалася Зіна.
— Шкода, — буркнув пузатий Потапов. — Шизиків не судять.
— У нього просто болить душа, — сумно всміхнувся розслаблений Костя.
— Коли ж він заплатить? — зітхнула Зіна.
Горила глянув на жінку уважно.
— Зіно! Розв’яжи!
— Е! Ти чого?! Сиди собі, охоронець довбаний!
— Розв’яжи. Тобі зарахується…
— Ну! Розв’яжу! І що далі?
— Нейтралізуємо… хлопця.
— А сто баксів хто мені заплатить? Ти? Отож-бо! Сиди, Ваню! І краще мовчи, бо візьму кляп і засуну в пащу.
— Розв’яжи! — і собі гаряче попрохав пузатий. — Завалимо — усі його кишені твої! Усе, що знайдеш, — тільки твоє. А в нього більше, ніж сто баксів є. Точно кажу!
— Ти… що верзеш? — підозріливо насупилася Зіна. — Ей, Ваню! Що твій кореш плете? Правду?
— Маячню! — рипнув зубами Горила. — Ніхто по чужих кишенях не лазитиме.
— Ну от! Аж полегшало, — трохи розчаровано відповіла Зіна.
Глянула на годинник — перша година ночі. А вона думає, чого очі злипаються? І не поспати… Стережи оцих мужиків! Була би в путах, уже би задрімала… Хоч би скоріше роботодавець повернувся… Несерйозний якийсь! У нього тут заручники, а він здимів…
Макар увійшов до свого кабінету, закляк від принизливого гидування: наче хто ляпасів надавав, а потім же й у лице плюнув. Його особистий недоторканний простір зазнав ще більшої шкоди від чужих рук, ніж хол. Меблі попересунуті, папірці розкидані, диван… Диван теж стояв не там, де за його часів. Можна було й не зазирати під нього. Реєстру тут не було.
Макар скривився, наче лимон зжував, нахилився до підлоги, роззирнувся — а раптом? Під диваном гуляла пилюка — нічого! Коліна підігнулися. Опустився на брудну підлогу, ледь стримав ридання. Кінець?.. Сперся на ноги, побрьохав геть. Не до заручників у хол. Фабрикою… Зазирав у кожну кімнату, роздивлявся, наче прощався. На другий поверх. Цех. Машинки японські в кут зсунуті, поміж ними вода розлита… Скоти! А машинки до чого? Відчинив комору — тканини валялися просто на підлозі… Механік схлипнув, ухопив важкий рулон. На полицю. Ще один… Роззирнувся: посеред розгромленої комори біліли запаковані в прозорі поліетиленові пакети сарафани. Височіли немалим стосом.
— Готову продукцію теж… не відправили… — прошепотів безпорадно.
У душі не здійнялася буря ненависті. Учепився в черговий рулон тканини, поніс до полиці. Під ногами — брудний папір. Присів навпочіпки: а що, як реєстр? То була товарна накладна на сарафани. «Але десь же може валятися й реєстр!» — з останніх сил сіпнула механіка слабка надія.
— Може… — прошепотів. — Треба кожен сантиметр перевірити. Поки час є…
Вагомий аргумент
О другій годині ночі про нагле захоплення фабрики знав Ярослав Михайлович Новаковський. Усе просто. «Сігмівці» маякнули в Печерський райвідділ, ті — черговому Головного управління МВС у столиці, звідти інформація розлетілася — до ГУБОЗу міністерства, у прокуратуру Києва, СБУ… З ГУБОЗу стуконули начальнику охорони Новаковського, бо той свого часу передав прохання шефа: повідомляти про все, що стосується громадянина Макарова Олександра Миколайовича. За десять хвилин до другої ночі в квартирі Новаковського на Оболонській набережній пролунав дзвінок. Ярослав Михайлович не спав — надто дивною і лячною видалася та п’ятниця, і, хоч колишній вояка Новаковський на забобонність не хворів, крутився, крутився у ліжку, намагаючись розгадати таємничі знаки дня, зрозумів, що не засне, поплентався на закриту терасу і там курив одну за одною, наче чекав чогось…
П’ятниця розпочалася з того, що великий портрет Ануки у вітальні раптом покосився, і не було тому геть ніяких пояснень. Полотно в багатій рамі кріпилося до стіни надійно. Зверху два великі гачки трималися на міцних дюбелях, знизу картину підтримували ще дві витончені декоративні підпорки. Ярослав Михайлович підійшов до портрету ближче й очам не повірив — двох декоративних підпорок знизу як і не було ніколи. Тільки дві дірки в стіні. Портрет Ануки похитувався на двох гачках, покірно й трагічно, як би розхитувалося мертве тіло вішальника.
— Добре, що Нані не бачить… — тільки й порадувався. Викликав майстра і, поки той відновлював рівновагу портрету, усіх замордував — і служницю Галю, що прибирала тут щодня, і кухарку Люду, що вона з кухні Новаковських не вилазила — не те щоби апартаментами вешталася: хто?! Ніхто — ні сном, ні духом.
Удень Ярослав Михайлович заїхав додому пообідати й застав там Нані.
— Доню?.. Мала ж до понеділка в Процеві працювати? — запитав обережно.
Нані відвела погляд, насупила тонкі брівки.
— Тату… З Сашею щось трапиться…
Новаковський розгубився. Жодного разу після повернення Нані до батьківської оселі вони не говорили про доньчиного залицяльника. Нані не впускала татка у душу. Мовчала, і це лякало його ще більше. Він і досі не знав, що саме сталося між донькою і білявим покидьком. Після бурхливої істерики в батьківській автівці біля апартаментів білявого Нані більше тижня просиділа у своїй кімнаті, усе малювала, малювала, малювала… Майже не їла, не розмовляла, і Новаковський уже передзвонив лікарям у Німеччину, де свого часу лікували доньку, та раптом вона зібрала усі свої малюнки та креслення і переїхала до Процева.
— Слава Богу, не убив козла… — тільки й порадувався Новаковський, бо геть не міг зрозуміти, що в дитини на душі. Як тепер ставиться вона до білявого? Ненавидить, зневажає, гидує ним чи… страждає безмірно і любить? Не знав! Не впускала у душу. І він не міг ляпнути щось на кшталт «забудь його, доню» чи «ти ще думаєш про цю тварюку?! Дарма!». Не
