нашкодити. Понад усе Ярослав Михайлович Новаковський боявся нашкодити рідній дитині.
— Ну… І як ти це зрозуміла? — пробурмотів.
— Мама наснилася…
— Мені мама щоночі сниться… — відповів обережно, зиркнув на стіну, де знову висів портрет Ануки, перевів погляд на єдину доньку. — Хочеш зустрітися з ним?
— Ні. З друзями-архітекторами зідзвонилася… Зараз прийдуть до мене у бюро. Хочу порадитися, як дім перебудовувати.
— То, може, мама тобі на те й наснилася… — закинув гачок тато. — Певно, хоче, щоби ти перебудувала…
Нані знизала плечима, побігла на зустріч із такими ж недосвідченими, як сама, гоноровими друзями-однокурсниками, що гордо йменували себе архітекторами. Новаковський ухопив слухавку, зателефонував начальнику власної охорони.
— Про Макарова щось чути?
— Нічого, — відповів охоронець. — Давно ніде не з’являвся. Щось трапилося?
— Краще, щоби не трапилося, — відповів Новаковський і поклав слухавку.
Коли пролунав нічний дзвінок, заздалегідь знав: зараз почує про Макарова. Не здивувався: цей день мав закінчитися незвичайно. Анука, виходить, не тільки Нані попередила, а і його… Але коли вислухав коротке повідомлення про нічну забаву механіка, аж почервонів од прикрощів.
— Що?! Ти з глузду з’їхав? — гаркнув на підлеглого.
— Я чого телефоную, Ярославе Михайловичу. — Начальник охорони пропустив повз вуха грубощі шефа. — Макаров цей… Ви ж розумієте — менти не чекатимуть. Завалять там усіх на фіг по-швидкому. Будівля ж не на околиці. Поряд із Генеральною прокуратурою. У неділю вибори. Нікому не хочеться, щоби назавтра вся преса, політики та інша голота кричали про повернення дев’яностих…
— Ну, то й нехай… — і закляк.
На порозі закритої тераси стояла Нані.
— Зачекай! — гиркнув охоронцю у слухавку. Прикрив її долонею. — Чого не спиш, доню?
— Врятуй його, тату… — сказала Нані.
О пів на третю ночі менти, «сігмівці» і нажахані чиновники різного рівня ошелешено зиркали на Ярослава Михайловича Новаковського, що він стояв напроти фабрики, чорний, як той диявол. І що тут робить? Запитати в лоба не сміли: надто велике цабе. Поряд із Новаковським тремтів Боря Рудь, байдуже позіхав Рома Шиллєр. Ще дорогою до фабрики Новаковський висмикнув з ліжка Рудя, наказав зателефонувати і Сердюкові: хай приєднується, мать його так! Хай дивиться, що його колишній помічник витворяє. Та Сердюк не приїхав. Шиллєра прислав, сука!
— Ну? — Новаковський недобро зиркнув на Шиллєра. — І що Сердюк велів мені передати?
Рома смикнувся, зиркнув на ментів-чиновників-«сігмівців».
— Відійдемо?
Відійшли до рогу.
— Володимир Гнатович певен: немає жодного ланцюжка, який пов’язує вас і його з оцим… об’єктом, — сказав Рома. — Ну, працював колись Макаров у Сердюка. Ну, брала його фабрика участь у тендері на держзамовлення… І що? Сердюк давно його здихався. Держзамовлення теж, слава Богу, в надійних руках. Володимир Гнатович уважає, що ні йому, ні вам не варто тут… світитися. Хай менти розбираються. Володимир Гнатович взагалі не розуміє, чому вас так стривожила ця прикра подія. Ну, завалять цього Макарова. Навіть краще, коли завалять. Що — хіба вперше помічника народного депутата завалюють? Стільки нечисті прослизає… Вагомий аргумент.
— Краще? Мабуть… — Новаковський примружився, глянув на захоплену будівлю. Чогось таким слимаком йому той білявий здавався, а він, бач… Як донька в ньому характер розгледіла?.. Хай його завалять? «Урятуй» — сказала Нані.
— Їхали би ви додому, Ярославе Михайловичу, — почув Ромин голос.
— Ти мені тут поради не роздавай, — відказав хижо. — Сам їдь, а я хочу зрозуміти, як менти діятимуть.
— Ну… Бог у поміч. — Рома позіхнув, поплентався геть.
Новаковський гукнув Рудя.
— Дзвони йому! — наказав хижо.
— Я уже пробував, — забелькотів Боря. — Не відповідає. Номер міг змінити. Точно змінив. Нані…
— Що Нані?!
— Нані знає…
— Ти що верзеш?! Звідки?
— Він їй SMS-ки щодня надсилає… надсилав… Тобто… Я бачив… випадково.
— І чому ж, Борю, я цього й досі не знав? — Новаковський ледь утримався від бажання ляснути Рудя по окулярах.
За п’ять хвилин рівним, як мертва ріка, голосом Нані продиктувала татові новий номер механіка. Запитала:
— Де він?
— Тобі тут бути не треба, — вислизнув Новаковський. — Тут… усе за планом. Нормально… буде.
Макар утратив кров і відчуття часу. Хитався, блукав фабрикою, заглядав у кожен куток — реєстр… На стіни витріщався: ви реєстру не бачили? Без реєстру вся забава ніц не варта. Хіба що переконатися: ті нові хазяї — скоти. Усе шкереберть: тканина по підлозі, машинки у воді… Навіщо витрачати півтора лимона, захоплювати фабрику, щоби потім знищити її? Не розумів.
Сил бракувало. Падав- спинався. Пов’язка на плечі давно промокла. Сів на сходи, що вели на другий поверх, притулився до стіни.
— Ну… Принаймні зайшов… І втримуюся поки…
Отут, на сходах, його і знайшла Зіна. Присіла поряд.
— Е! Командире! Пішли. Справу робити треба…
— Яку справу? — запитав тоскно.
— Добу протриматися.
— Що станеться за добу?
— Я сто баксів отримаю, — обережно нагадала Зіна. — Якщо твоя ласка…
— А-а… То ти по гроші прийшла…
— А ти по що? — образилася Зіна. — По сині очі? Ходімо вже, бо мужики кіпішують. Кості в туалет конче треба, Геракл гикає від жаху… Надворі метушня якась…
— Добре, — погодився смиренно, та встати сил не стало.
Допінгу би… Хльоснув би хтось по мордяці, крикнув би: «Ах ти ж, падло!» Механік безпорадно глянув на Зіну, і тут задзвонив його мобільний. Зіп’явся — як не було відчаю. Хижо зиркнув на телефон.
— Боря?.. — здивувався. Налився гнівом: раз телефонує Рудь, значить, з фабрики його викинув Новаковський! Що? Не сподівався реакції? Лікті кусає?
— Директор фабрики «Есфір» Олександр Макаров, — нахабно.
— Макаров?.. — голос Рудя трепетав. — Ти… Це ти вчудив?
— Ти придурок, Рудь? Я на власну фабрику повернувся! — процідив. — Що треба? Тобі чого не спиться? Спи!
— Зачекай! Ярослав Михайлович питає: чого добиваєшся…
— Ти здурів, юродивий? Думаєш, я з тобою обговорюватиму свої вимоги? Я вже все сказав: прокурора, УБОЗ, пресу…
— Що ти пред’явиш? Пресі…
— Є дещо! Вагомий аргумент, — хижо прошепотів Макар, відрубав зв’язок. «Реєстр знайти!» — билося.
— Пішли! — наказав.
— Що? Справи зрушуються? — обережно запитала Зіна.
Макар не відповів. Хитнувся раптом і завалився би… Зіна підхопила командира, потягла до холу.
— Міг би вже й доплатити, — бурчала. — За те, що оце тягаю тебе, ніби мені нема чого робити…
Марта знала про захоплення фабрики раніше за Новаковського: близько півночі Баклану зателефонував черговий по місту. Генерал спересердя луснув кулаком по стільниці новенького італійського столика так хвацько, що від ніжки відвалився різьблений завиток.
— Ну чому всі покидьки просинаються саме перед виборами? — засмутився.
Цьомнув у губи насторожену Марту:
— Не хвилюйся, лялечко! До ранку ще встигнемо… погратися…
Зібрався і геть. На розі Саксаганського й Горького генерала вже чекала службова автівка.
Марта сповзла з виснаженого надмірною вагою молодят та їхніми жорстокими інтимними пестощами ліжка — ні жива, ні мертва.
— Господи! — до ікон. — Що робити?!
Розревлася коровою — ох, Сашко! І ті її папери… Що, як при ньому? Ну за що, Боже правий? Мартине серце онде й донині ридма: убив коханий! Убив, і дихнути несила. А ще Баклан зверху як уляжеться… Одне діло раз на тиждень по-швидкому, а інше — щоночі ті півтораста кілограмів слюнявити. Та коли вже Марті спокій буде?! День у день тільки й думає, як свої папери повернути, — навіть намагалася обережно дізнатися, хто на ту кляту фабрику око поклав, — усе марно. По руках і ногах зв’язана!
Години зо три мучилася — що робити? Генералові телефонувала: як справи, бо вона… хвилюється за Баклана надто. І тільки коли почула, що до ранку «інцидент буде вичерпано за будь-яких умов, так що чекай, лялечко!», перехрестилася і набрала номер механіка.
— Марто?.. — Він відповів одразу, та не це вразило бідаху в саме серце. Ніколи раніше в коханого не було такого чистого, наче прозорого, сумного голосу.
— Сашко.. — прошепотіла безпорадно. — Нас можуть чути… Де мої…. Ти розумієш…
— При мені, — тихо розсміявся механік.
— Мені треба…
— Ти не виконала мого прохання, сонце!
— Дай мені двадцять хвилин. Я… спробую…
— Чудово. Ти пам’ятаєш? Ім’я замовника і… Нані. Ти говорила з Нані?
— Я… спробую.
— Чудово… — повторив утомлено.
— А як… я отримаю свої… папери?
— Хочеш, викину тобі у вікно?
— Господи, Сашко!
— Жартую, сонце… — ледь прошелестів. — Не хвилюйся… Є в мене тут надійна схованка. Нікому не скажу, та ти здогадаєшся. Ти би теж там сховала… Якщо зі мною щось… Отам і відшукаєш… Зрозуміла?
«Під холодильником?» — ледь не ляпнула Марта. Схаменулася.
— Безумовно… Я… зателефоную… За двадцять хвилин.
— Чудово, — безбарвним голосом утретє повторив механік і відрубав зв’язок.
Марту підкинуло: скоріше, скоріше! З ім’ям замовника — просто. Поки їхатиме на Оболонську набережну до Нані Новаковської, придумає, на кого звалити. Хіба мало покидьків навкруги? Та Марта з ходу зо два десятка прізвищ назвати може тільки з найближчого оточення Сердюка. І як вона раніше до цього не додумалася? А от чим панянку переконувати…
Таксі мчало надто швидко — геть нема часу слова дібрати. Марта знічено зиркала у вікно — сніги, сніги, — перебирала
