набої?
— У столі… — Пузатий Потапов зіщулився від жаху.
— Козел! — Горила плюнув у бік Потапова, кинув пістолет на підлогу, застиг при стіні.
Макар буцнув Горилу ногою.
— Перевіряємо?
Підняв над головою праву руку зі зброєю, натиснув на курок — ба-бах! Штукатурка зі стелі посипалася.
— А! А! — кричав. — Справжній! Справжній! І набої є! Твій?
Підняв ліву руку… Натиснув на курок… Зі ствола точної копії «макарова» вирвався тремтячий вогник.
— Газ закінчується, — зареготав. Кинув запальнику Горилі. — На! Кури, боєць! Вдруге не проколюся.
Підхопив з підлоги пістолет без набоїв. До столу. Знайшов набої. То діло! Ковбой! У кожній руці по пістолету!
— Макаре! — гукнув напружений Вова. — У мене в кишені є звичайна запальничка. Бери! Дарую. Бо ще один такий… вибрик, і Геракл усциться… Та й мені…
— Ти ж адреналіну хотів! То жери, чувак! На халяву! Безплатно.
Макар уже був хотів посунути до свого кабінету. Реєстр! Реєстр! Треба поспішати. До ранку має бути озброєний не тільки цими ідіотськими пістолетами. Реєстр! Він має знайти справжній реєстр!
Раптом зупинився, уважно обдивився заручників.
— Увага! Обшук! — сказав. — Зараз перевіримо ваші кишені.
…Чому Макар не зробив цього раніше? «Досвіду нема!» — констатував роздратовано. Блокнот, ручка, носовичок і серцеві краплі — Пустовоєв. Десять копійок, відкривачка, реклама магазину «Брокард» — Костя-алкаш. Рація, складаний ніж, жувальна гумка, портмоне, мобільний — Горила! Мобільний, пласка пляшечка горілки — пузатий Потапов. Запальничка, блокнот, диктофон, смартфон, у рюкзаку професійна фотокамера…
— Хто ти, Вово?
— Журналіст…
— Сука!
— Сенсація… Не кожен же день…
— Що ти розумієш?!
— Ну… Тільки камеру не бий. Редакційна…
— Козел!
А що в тебе, Зіно? Проїзний квиток, бутерброд у фользі, голодний гаманець, прозора силіконова кулька — світиться зсередини.
— А це для чого?
— Іграшка. Певно, діти підкинули…
— Так ти погратися прийшла…
Механік крутить у руках світну кульку. Як його утомлюють ці безглузді люди! Викинути їх геть! Вони заважають! Відволікають від головного. Вони…
Макар підходить до дверей. Відчиняє їх одним різким напруженим рухом, щосили кидає світну кульку в тиху, німу ніч. Які ще ігри?
Ніяких ігор! Усе по-дорослому. Час уповільнюється до паралічу. Ось кулька мерехтливою зірочкою летить від дверей у темряву. Ось Макар тільки мить дивиться їй услід і вже хоче зачинити двері, як у темряві, в кущах спалахує короткий яскравий беззвучний вогонь і тої ж миті гасне. Макар тільки встигає здивуватися з дитячою цікавістю — що це? — як його відкидає у хол. Він падає на спину і чує тільки відчайдушний крик літератора:
— Матінко Божа! Пана терориста убили!
У-убили? У-у-у… суки! Механік тягнеться тремтячою рукою до плеча. Мокре. Плече мокре, ніби усцялося від страху, і пече… У-у-у… били? Двері зачинити. Зброя… Суки! Хто? Він спинається на ноги непевно, як новонароджене теля. Тьмяним поглядом — навкруги. У-убили? Дістає з-за пояса пістолет, стріляє у стелю. Раз! Ще раз! Пустовоєв — активним фоном:
— Матір Божа! Товариші! Урятуйте мене! Я вмію варити плов! Я нагодую вас, а потім напою! Костю! Ви ж професійний алкоголік! Ви ж повинні розуміти перспективи! Врятуйте! У мене роман… з сільгосптематикою! Я не маю права помирати!
Макар досягає дверей. Зачиняє. Хто?! Горила недобре всміхається.
— Ну, як? Сподобалося?
— Нормально… — шепоче, хоч перед очима пливе. Цілиться в заручників. — Що, суки, зраділи? Зарано веселитися. Я живий… Не рухатися!
— Спокійно, спокійно! Ми не рухаємося, — це Вова.
— Життя — багно! — бурмотить Костя. — Вимоги можна висувати?
— Випустіть мене! Мамо! Випустіть мене! — Пустовоєв раптом смикається, перевертається на живіт, як тюлень, нерівними ривками рухається до Зіни.
— Жінко! Свята Мадонна! Музо! Врятуйте мене!
Зіна тягнеться до літератора, обома зв’язаними руками щосили ляскає Пустовоєва по щоці.
— Та ти коли-небудь замовкнеш?! — дивиться на Макара. — Ей! Командире! Руки звільни мені! Перев’яжу тебе, бо кров’ю зійдеш…
Макар недоречно кліпає очима, наче піт заливає чоло. Зимно. Чому так зимно? Літератор… котиться по холу…
— Перев’яжеш… — ляскає зубами механік. — Потім…
Спрямовує пістолет на Пустовоєва.
— Геракле… Твій вихід…
— Ні! Пане терорист! Вельмишановний! Ви не посмієте…
Геракл Генрихович заплющує очі, верещить на високій ноті, смикається, наштовхується на голий жіночий манекен, що й досі валяється посеред холу. Збоку картинка стає веселою вкрай — наче сивий Геракл безнадійно силкується зґвалтувати байдужу пластикову ляльку.
Макар штовхає Пустовоєва ногою.
— Підйом!
— Ні! Я не можу!
Макар присідає біля трепетного письменницького тіла, зриває скотч із його ніг.
— Ходімо, Геракле…
Під кущами вусатий командир захлинається від люті, розмахує кулаком перед носом міцного бійця зі шрамом.
— Корнєєв, бля… Ти що, бля… План похерив! Тепер ті покидьки знають, бля, що ми тут… Баран, бля! Тепер ментам маякнути маємо!
— Пішов ти, — похмуро відказує Корнєєв. — Вони Ваню вбили, а я за Ваню… Чого телимося? Штурмувати треба. Я першим піду!
— Куди, бля?! Ти взагалі знаєш, кого підстрелив? А що, як то заручник? Може, терористи його спеціально на поріг випустили?!
— А мені по цимбалах! Вони Ваню вбили, а я за Ваню… — Корнєєв обертається до будівлі, наливається ненавистю. — Жодний з тої хавіри живим не вийде. Слово — закон.
— Корнєєв, бля… Карочє, бля! Капєц, бля! Ясно?
— Ясно!
— Все! На позицію, бля… Могли по-тихому, бля, розібратися! А тепер, бля… З твоєю стріляниною, бля! Капєц! Чекати ранку, ментів і кодло з начальників. Надзвичайна подія. Теракт, бля… «Сігму» трахнули!
— Ще невідомо, хто кого трахнув, — люто відказує Корнєєв.
Вусань матюкається довго й вигадливо, збирає в долоню талий сніг з вусів.
— Ну шо… треба ментам дзвонити…
Встає з-за куща, вдивляється в об’єкт і… завмирає. На порозі щось відбувається. Покидьки вимкнули світло перед входом — тепер і не роздивитися, хто там вошкається. Ніби двоє…
Бінокль до очей — точно двоє! Один тримає пістолет біля скроні невисокого, худого… Видно тільки смішній метелик на білосніжній сорочині.
— Ви мене чуєте, суки? — від порогу.
— Завмерти! — наказує вусань. Зараз подивимося, покидьку, що ти далі робитимеш… Тільки би Корнєєв…
— Відповідайте, бо смерть цього заручника на вашій совісті буде… — кричить механік.
— Люди! — верещить Пустовоєв. — Люди… Хелп! Хелп! СОС! Товариші! Рятуйте від звірів!
Вусань плює під ноги, роззирається: у вікнах навколишніх будинків вмикається світло. Цього тільки не вистачало… Ламає кущ під ногою, кілька кроків до фабрики.
— У чому проблема, синку? — гукає доброзичливо, ніби нічого не сталося.
Макар примружує очі, сильніше обхоплює літератора і тільки завдяки тому сам ще не падає.
— Я — Макаров. Олександр Миколайович Макаров! Це — моя фабрика! — виголошує з останніх сил. — Двадцять шостого листопада минулого року її захопили рейдери. Я… Ми… атакували рейдерів! Прокурора сюди! Відділ із боротьби з організованою злочинністю! Пресу, мать вашу! Усіх! І тільки спробуйте ще стріляти! Один ваш постріл — один мертвий заручник!
Погрожує пістолетом у темряву, тягне Пустовоєва до дверей.
— Зачекай, синку! — Вусань не вирізняється майстерністю вести переговори, але старається, як може. — Давай… поговоримо. Скільки вас там?
— Достатньо!
— Заручників багато?
— До дідька! — Макар не розуміє, про що його питає голос із темряви. Психує. — Усіх сюди! Ти зрозумів?! — Чіпляється за двері.
— Зачекай! — Вусань шкірою відчуває: щось не так. Бував він у таких забавах, та там усе зрозуміло було, а тут… Тут чогось не вистачало. Зметикував. — Ей! А термін? Термін твоїх вимог який?
— До восьмої ранку! — крикнув Макар. Поцілив у темряву, натиснув на курок. Куля над кущами — вжих! — у стовбур дерева.
— Нє, ну не сука?! — образився вусань. Підізвав кирпатого. Наказав: — Передавай, бля, ментам повідомлення по формі — теракт, захоплення об’єкту, є заручники.
— Скільки? — запитав кирпатий. — Невідомо?
— Чому ж, бля, невідомо? — буркнув вусань. — Ти тих бідах біля батарей перерахував?
— Так точно. Десятка зо два. Було…
— Що значить «було»?
— Валяться…
— Нє, ну не сука?! — засмутився вусань. — Передавай. Заручників — орієнтовно двадцятеро. Ведемо спостереження, чекаємо розпоряджень. Терористи висунули умови. Дурні якісь… Грошей не вимагають. О восьмій ранку почнуть розстрілювати заручників.
Скривавлене плече, справжня зброя у слабких долонях… Красава! Макар безпорадно розпластався посеред холу. Очі — синє небо, очима — в небо. Сходив жалем. Тільки одного би йому зараз — щосили ляснути дверцятами авта, щоби люди… озирнулися і побачили його. Бо він є.
Заручники заніміли. Навіть Пустовоєв притих. Тріпотів на підлозі поряд із безсилим механіком, силкувався щось сказати, та вуста тільки розтулялися беззвучно — риба.
— Так ось який терорист нам дістався, — зітхнула Зіна. — Хлопця голим по світу пустили…
— Блін, які ж баби дурні! — цвіркнув пузатий Потапов. — Ти кого жалієш, тітко? Він тебе не пожалів, коли під стволом тримав.
— Ти краще набої не забувай у свій пєстік вставляти, розумнику! Теж мені охорона, мать вашу! З такою охороною країну просрати — раз плюнути!
— Він ледве з глузду не з’їхав, коли дізнався… — глухо сказав Горила. — Усе рвався на свою фабрику, а потім щез. Я думав, здався… А він…
— Йому гроші потрібні… — зметикувала мудра
