виборів! У самісінькому центрі столиці. Поруч із Генеральною прокуратурою! «Блін, точно! У неділю вибори. Як же все круто збіглося. Вони не посміють стріляти в заручників поряд із Генеральною прокуратурою та ще й напередодні виборів. Це мій шанс! Хай тільки відмовляться розібратися!»
Підвівся — до ранку фабрика мала перетворитись на фортецю. Та перш ніж зануритись у фортифікацію, замотав заручникам ноги скотчем — від колін до стіп. Не ворухнутися.
— Ти, часом, єгипетських мумій не бинтував? — сказала Зіна.
— Почую хоч один звук, прийду й уб’ю, — пообіцяв Макар і побіг з холу.
Заручники заклякли — що ще божевільний придумав?
Першим не витримав літератор. Витягнув шию, занурив лице в пальму, що відділяла його від Кості Шнуровського, пропік байдужого алкаша гарячим поглядом.
— Костю! — прошепотів. — Врятуйте мене…
— Добре, — тьмяно всміхнувся той.
— Я порядна людина, Костя! Я віддячу! Я віддам вам сто доларів, які повинен заплатити пан терорист.
— Зайве, — відповів Костя. — Якщо знову почнеться стрілянина, я готовий безплатно закрити тебе своїм тілом.
— Матір Божа! Ви шляхетна людина!
— А ти, Геракле, запиши мої вимоги! Чи просто запам’ятай. Душа болить, жити не хочеться. Якщо мене отут покладуть, віддаю тобі свої сто баксів.
— Краще мені віддай! — сказала Зіна. — Я за твоєю могилкою доглядатиму. А письменник не буде!
— Як ти смієш?! — засовався літератор. — Доярка!
— Сучок! — плюнула Зіна.
— Повірити не можу! — Горила підозріло примружився, смикнувся, щоби краще роздивитися заручників. — Ви не заручники. Ви просто так, за здорово живеш погодились…
— Не просто так! — занервував літератор. — За гонорар!
— За вшиві сто баксів? — подав голос пузатий «сігмівець».
— А я не за гроші! — сказав Вова. — У мене своя мета.
— Хворі! — Горила як ото батогом. — За сто баксів ризикувати життям у компанії з божевільним?.. Ви геть хворі скоти, а не люди!
Зіна хмикнула тоскно.
— Ох-хо-хо-ох… Звідки ви звалилися, красавці?! Моєму чоловікові на будівництві сто баксів на місяць платили… поки одне падло з іншої бригади не зіштовхнуло його з одинадцятого поверху. А на смерть начальство ще сто баксів відстібнуло. Покидьки! А ти — «ризик»… Та я за сто доларів своїх шістьох дітей два місяці годуватиму!
— Так! Сто доларів — це прекрасно! — затріпотів зв’язаними крилами літератор. — Я врешті придбаю друкарську машинку… Навчуся друкувати і не виписуватиму так скоро кулькові ручки… Розпочну розмірковувати над епохальним романом, щоби років за сім-вісім… У мене тепер так багато неймовірних вражень!
— А до цього у вас вражень не було? — запитав Вова.
— Було. Одне. Ні, навіть два — Люся і кольки у шлунку. А от коли в мене буде сто доларів…
— Гроші — багно. Життя — теж, — сказав Костя.
Заручники замовкли.
— Котра година? — запитав Горила.
Зіна піднесла ближче до очей змотані мотузкою зап’ястки, глянула на годинник.
— Ох, час біжить… Уже одинадцята.
— Скоро наші підтягнуться… — Пузатий винувато зиркнув на Горилу. — Ваня… Я…
— Розберемося, — пообіцяв Горила.
— Ви Іван? — з чогось збадьорився літератор, витяг шию, щоби бачити Горилу. — Іван — це прекрасно. У моєму романі… з сільгосптематики… Там такий Іван… Ого! Усі доярки…
— Так, скоро наші підтягнуться, — сказав Горила, наче не почув Пустовоєва. — Буде вам «по сто доларів», виродки!
Тільки мовив — на ремені засигналила рація. Горила зловчився, боком притис рацію до крісла — на приладі загорівся червоний живчик вогника.
— Готуйтеся, юродиві, — пообіцяв Горила.
У центральному офісі «Сігми» проблеми на об’єкті «Есфір» відзначили саме о 23.00. Раз на годину, хоч як це не подобалося певним «бійцям» під час охорони окремих об’єктів, вони мали передавати до контори сигнал — усе без пригод. Об одинадцятій сигнал з об’єкту «Есфір» не надійшов. Черговий вирішив не кипішувати, зателефонував Івану Корбуту, що відповідав за охорону об’єкту. У відповідь запульсував червоний вогник: тривога! Черговий заметушився, у той же час зв’язався з командиром, повідомив схвильовано:
— З об’єкта «Есфір» надійшов сигнал тривоги. Ваня Корбут не відповідає.
У двадцять хвилин на дванадцяту від центрального офісу «Сігми» від’їжджав бусик, напханий «сігмівцями», як новорічний кошик цукерками, — зо два десятки тіснилися, притискали до грудей «узі», що їх керівництво «Сігми» отримало з берегів Мертвого моря в рамках якоїсь суто гуманітарної програми; на ременях бряцали шумові гранати, капсули зі сльозогінним газом і ще якоюсь хімічною штукенцією. Перешіптувалися: що там?
— Викуримо, — пообіцяв підлеглим вусань із бритим черепом, явно командир групи.
На місце надзвичайної події дісталися у 23:34. Нагледіли ті ж самі кущі, що й механік, — огинали фабрику півколом. Вусань приклав до очей бінокль, хоч потреби в тому не було — усе як на долоні. Освітлене, запнуте зсередини приміщення, силуети людей у холі — сиділи на підлозі, сіпалися. Заручники чи злодії? З інших вікон першого поверху — картинка ще більш колоритна. Через цупкі портьєри було видно силуети людей, котрих хтось смикав, гнав до вікон, — люди застигали біля вікон, хтось упав…
— Що творять, суки, — процідив вусатий командир. — Заручників до батарей, щоб я здох!
— Може, там немає заручників? — поряд із вусанем у кущах причаївся безвусий — не росте! — хлопчина з рясним ластовинням на кирпатому носі. — Може, то терористів до дідька?
— Я, бля… — аргументовано відрізав командир. Додав: — Ваня Корбут із Потаповим точно до батарей прикуті.
Відірвався від бінокля.
— Покидьки не знають, що ми уже тут… Інакше би світло не вмикали, козли. Хочуть, суки, щоби ми по заручниках…
— Ми ж — охоронна структура. У разі надзвичайної події ми не маємо права самостійно… без правоохоронців… — нагадав безвусий.
— А хто, бля, знає, що тут надзвичайна подія? — запитав командир. — Поки ніхто не стрельнув… Самі розберемося.
Вусань на мить задумався, жестом наказав кирпатому підповзти ближче.
— Передай по ланцюгу! Наказ — затаїтися і до моєї команди не видавати нашої присутності.
— Зрозумів!
— І ще скажи: Ваню Корбута вбили… Хай хлопці озвіріють…
На протилежному кінці ланцюга наказ вусаня останнім вислухав міцний чоловік років тридцяти зі шрамом від різаної рани на шиї.
— Ваню?… — закліпав, різким рухом змахнув сльозу, загирчав, і та сльоза враз стала наче крапля окропу, що вилетіла з бурхливого кипіння. Учепився поглядом у будівлю: скільки вас, підари?! Певно, немало. Спеціально світло врубили? Демонструєте, що заручників у вас до хріна?! А ми тут уже всі й обісцялися!
Макар повернувся в хол хвилин за десять після того, як навколо фабрики важкою ненавистю задихали «сігмівці». Волік за шию голий жіночий манекен. Кинув посеред холу. Сказав похмуро:
— Один заручник… зайвий!
Літератор зойкнув.
— Що… Що значить «зайвий»? Ми не зайві! Ми — за контрактом! Костю! Благаю! Поговоріть із паном терористом! Це ж неподобство! Він не сміє!
— Життя — багно, — сказав Костя.
— Письменнику, заглухни! — крикнула Зіна. — Осточортів!
— А що це ти з ляльками тягаєшся? — запитав механіка Горила. — Барикади з них набудував?
— Йолоп ти, йолоп тупий! — беззлобно й утомлено відповів Макар. — Я їх попід вікнами порозставляв. Твої друзі причвалають над ранок, глянуть у вікна — заручників до дідька. Крізь портьєри ж не видно, що ті заручники пластмасові. Розумно?
— Круто, — похмуро визнав Горила, глянув механіку у вічі. — Курити хочу! Останню сигарету навіть перед електричним стільцем дають.
Макар дістав із кишені цигарку, тицьнув Горилі в зуби.
— Кури! Ти ще непоганий вигляд маєш.
Утомлено всівся у крісло навпроти «сігмівця». Хай мордоворот покурить, і Макар врешті піде до свого кабінету. Копія реєстру має бути під диваном. На неї вся надія.
— Мені твою цигарку обсмоктувати чи вогню даси? — почув густий голос Горили.
— Як тебе звати, людино? — спитав холодно.
— Пане Макар! Дозвольте! — стрепенувся літератор. — У товариша військового прекрасне ім’я — Іван.
— А ви вже й познайомитися встигли?
— Блін, та дайте людині вогню! — психонула Зіна.
— Нащо курити? Життя і так багно! — спокійно сказав Костя.
Макар усміхнувся — дурні люди! — дістав із кишені точну копію «макарова», жбурнув Горилі.
— Кури, Ваню!
Горила дотягнувся до пістолета- запальнички, підхопив закутими в наручники руками, підніс до цигарки, раптом напружився, виплюнув цигарку — тьху!
— Це не запальничка, падла! Руки! — спрямував на Макара зброю.
Макар відчув — кров залишає тіло. Ще немає в тілі дірки від стріляної рани, ще надії бісяться в голові, малюють версії жахливої перемоги, а кров — геть! Задихнувся: як просто… Зиркнув на пояс: що ж це він? Переплутав? Кинув Вані Горилі справжню зброю замість точної її копії? Яка фігня? Ну чому він не викинув ту запальничку геть? Чому?
Горила відслідкував погляд механіка.
— І не думай… Уб’ю!
Уб’є? А Макар хіба є?! Визвірився, зірвався з крісла. Став посеред холу.
— Вбивай, мать твою! Мені насрати!
— Добре…
Літератор закричав, закрив очі долонями.
— Матір Божа! Кров! Кров… Відпустіть мене! Ви не смієте робити мене свідком… У мене надто витончена душа… Я…
Горила прицілився і спокійно натиснув на курок. Клац! Замість «ба-бах!» затвор клацнув у мертвій тиші. Горила здивовано зиркнув на зброю, знову натиснув курок. Клац!
Макар закричав. Гарячково вихопив із кишень пістолети — на охоронця.
— Не фарт? Не фарт? — як навіжений.
Горила, здається, геть не помічав Макарового біснування. Обернувся до пузатого.
— Потапов, мать твою! Де
