прощенням…
На четверту дня упорався і з тим. Стояв біля храму, притримував рукою дерев’яний хрестик — священик повісив на шию з благословенням. Дивився в небо: котра? Здоровий глузд підказував — добре би повернутися на Новоросійську, упасти на диван, просто розслабитися і відпочити, та цього дня здоровому глуздові керувати не судилося.
— Ні, — прошепотів. — На Новоросійську не повернуся…
Погнав автівку до Дніпра. Сидів на набережній навпроти елеватора, що тільки його й не устигли ще знищити, — єдиний залишився від усього грандіозного дореволюційного мукомельного виробництва Лазаря Бродського. Дивився на величну споруду.
— А нащо тут комусь, щоби виробництва працювали? — бурмотів із ненавистю. Чіплявся поглядом за міцні стіни — наснаги набирався.
На восьму вечора страшенно зголоднів, та до близького, велелюдного в цей час «Макдональдса» не помчав. Як той розвідник: нащо — щоби його хтось побачив?! Ще пам’ятав Поділ, тож подався до невеличкої продуктової крамнички біля Житнього ринку. Купив батон і молока. Повертався до автівки, ламав хліб на ходу, запивав молоком із пляшки. Котра?.. Котра?!
О пів на дев’яту — виснажений чеканням до повного божевілля — дістав мобільний і зателефонував Нані. Довгі гудки… Макар був певен: Нані не змінила номер, не обриває його дзвінки — просто мовчить…
— Ну що ти робиш, дурненька?.. — Урвав виклик, узявся писати SMS.
То був особливий день… П’ятнадцяте січня, страсна Макарова п’ятниця. Душа стікала ніжністю до всього живого, наче то його останній день, і Макар раптом подумав, що так може статися, що останній… «Прощавай», — написав. Задумався. «…Квітів повно, — дописав. — Хай цвітуть усі. Ти не загубишся серед них».
Геракл Генрихович Пустовоєв у заручники збирався, як на місію вселенського масштабу. Надяг єдину вихідну сорочку — білу з високим комірцем. Причепив метелик у горошок. Прокрутився у широких — схуд чи як? — чорних брюках.
— Люсі! — завередував. — Де мій шкіряний ремінь?!
Люся стояла біля столу, прасувала зім’яті аркуші Гераклового рукопису, підозріло зиркала на натхненного чоловіка.
— У шафі!
— То дай!
— То візьми! — відповіла насторожено. Гніватися не сміла: а що, коли старий не бреше і завтра надвечір принесе додому сотню?
Геракл упав у крісло, підкотив потьмянілі очі.
— Що ти зі мною робиш, зміюко?! Ти хочеш, щоби я спізнився? Ти хочеш, щоби щедрий грант дістався не мені?! Іншому? Невдячна корово! Ти стільки років грілася біля вогню мого генію! Ти…
Люся спересердя плюнула прямо на килимок, відсунула праску, дістала з шафи шкіряний ремінець, щосили кинула в літератора.
— А щоб тебе… Уже він і встати не може! Усе йому подавай!
— А ти як хотіла?! Біля генія завжди є такі…
— Які? — Люся почервоніла, а це вже не віщувало літератору ніякого добра. Ще спізниться, поки від фурії відбиватиметься!
— Добрі помічниці… Музи… Зірки яснії…
— А… — Люсю попустило. Присіла на стілець навпроти письменника.
— Геро! Ти ж мені дивись! Щоби ні копійки не витратив! — сказала з упевненою погрозою.
— Мені час, Люсі! Поцілуй мене на прощання! — Літератор підвівся, відважно зиркнув на насторожену дружину. — Аривідерчі, нещасна! Тужи за мною…
Люся здивовано вигнула брову: здурів? Цьомкнула літератора в третє око.
— Іди вже, Геро, — відповіла стримано.
Геракл Генрихович Пустовоєв вилетів із дому на крилах мрії про безбідну щасливу старість у власному просторому домі на березі річки під лісом, де справжнє коров’яче молоко щоранку йому приноситиме пишна та смиренна доярка з лицем Лаури і, поки він питиме, обливатиметься сльозами над його романом і приголомшено шепотітиме: «Геракле… Ви — геній!»
Загальмував на зупинці маршрутки, розчахнув пожмакане пальто так, щоби виднівся гарний метелик на худій шиї, роззирнувся хоробро. А-а, кляті людці! Не знаєте, куди оце просто зараз поспішає Геракл Генрихович Пустовоєв?! А він… Сам! Без страху! Виступає на бій проти…
— Літераторе! Ну ти й вирядився! — почув за спиною.
Озирнувся: на нього з гидкою, образливою, гнітючою посмішкою дивися гидкий, нікчемний і, певно, неписьменний Костя Шнуровський, бо, якби оце бидло уміло читати, воно би давно прочитало журнал «Жовтень» за жовтень тисяча дев’ятсот дев’яностого, а тоді би навряд чи дозволило собі оце «вирядився»… А сам? Куца курточка з ненашенським написом на грудях, спортивки, худі черевики. Хіба в такому вигляді можна нести високе звання заручника долі?! «Долі?» — здивувався літератор власним думкам. У той же час заспокоїв себе: він довіряв власній інтуїції і підсвідомості. Якщо промайнуло — «заручники долі», отож, так і є. За все життя інтуїція підвела його лише раз — коли він захопився сільгосптематикою. Але ж оті трактори, доярки… М-м…
Схаменувся.
— А! Це ви, — пхикнув роздратовано. Оце нещастя тільки-но своїм недоречним вигуком розбило його прекрасні мрії. Літератор дуже засмутився.
— Поїхали? Онде маршрутка… — спокійно сказав Костя.
Літератору дуже хотілося доїхати до місця зустрічі без супроводу. Трусився би в маршрутці, розраджував себе красними фантазіями, та відкараскатись від Кості приводу не знайшов. Фантазії не вистачило.
— Я сам платитиму за себе! — повідомив зверхньо.
— Можеш і за мене заплатити, — усміхнувся Костя. — Я не проти.
Маршрутку підкидувало на роздовбаних столичних шляхах. Геракл Генрихович Пустовоєв увіп’явся поглядом у вікно, вдавав, що не знає оту сволоту в ідіотській курточці, що примостилася поряд.
Костя штовхонув літератора.
— Що?! — смикнувся Пустовоєв.
— Геракле! В тебе є вимоги? — спитав Костя.
— Вимог немає. Є палкі бажання, — бундючно відповів літератор.
— Тому й живеш у гівні, — спокійно констатував алкаш. Увіп’явся поглядом у лобове скло маршрутки і так сидів — недвижно, аж поки маршрутка не зупинилася на бульварі Лесі Українки, де найманцям слід було виходити.
Макара притягло до фабрики близько дев’ятої. Автівку залишив далеченько — аж біля Лаври. Закинув рюкзак на плечі, озирнувся у бік лаврських маківок, невміло перехрестився, посунув у бік Генеральної прокуратури.
— Не бійся, чувак, — підбадьорював себе затято. — Чого боятися? Тільки два варіанти: або подохнути, або своє повернути.
Найперше, дістався до засніжених кущів, що від них прекрасно проглядався хол будівлі. Серце билося, як те навіжене: що тут, що?
Холом ступав Горила. У кріслі біля драцени пузатий боєць наминав бутерброд із салом. Двоє? Тільки б не більше!
— Двоє… — вихрипів.
Нормально, нормально! Їх має бути тільки двоє. Зброя… У них є зброя? У Горили кобура на ремені. Пузатий… Та підведися вже, ледащо! Що ж ти все сидиш, як та колода! Ти озброєний чи тільки бутербродами із салом запихатися вмієш? Макарові треба знати!
Вікно! Аж похолов. А що, як нові хазяї заґратували єдине вільне від ґрат віконце у внутрішньому дворику? Кинувся геть. Оббіг фабрику, обережно — до воріт заднього двору. Напружився — як усередину? Паркан високий, ворота… Перестрибнути? А ота його банда зможе? Учепився за ворота, підтягнувся обережно, зазирнув усередину фабричного дворику і ледь не розплакався. Мамо рідна! Його дворик! Лавка під горіхом, де Пилипенко… Вікно! Дякую, доле! Немає ґрат, решіток. Вільне скло. Макар… зможе. По-звірячому тихо опустився на землю, озирнувся… Треба би ящик якийсь чи камінь великий під ворота покласти, щоби його армія могла без шуму через паркан перебратися… Про ключі згадав! Йолоп! В автівці залишилися ключі від парадних і внутрішніх дверей «Есфірі». Як гайнув до Лаври…
За п’ятнадцять хвилин до десятої вечора змилений, тремтячи від погибельного збудження, Макар застиг за кілька метрів од рогу, де на нього вже чекали… Дух! Перевести дух, підійти до заручників спокійно і впевнено. Бос!
Вдивився у постаті на розі навпроти Генеральної прокуратури — трійко чоловіків тупцюють. Літератор, алкаш, Вова… А Зіна де? Не прийшла?
— На краще, — видихнув. — Нема чого тут жінкам робити. Жінки… Вони…
Скригнув зубами і… ступив крок назустріч найманцям. От і все! Не повернути. Або пан, або… Плану не було. Тільки ідея і відчайдушне жадання, що саме в цю мить нарешті знайшло для себе визначення — справедливість! «Іду відновлювати справедливість», — подумав Макар.
За десять хвилин до десятої під воротами заднього двору фабрики холодний, як ненависть, Макар роздавав найманцям гроші.
— Пане Макаре! Ви — свята людина! — розчулився літератор, ховаючи п’ятдесят баксів. — Дозвольте мені співпрацювати з вами до армагеддону!
— Що робити? — запитав Костя.
— Мовчати! — хижо наказав Макар.
Дістав пістолет-запальничку, указав на ящик біля воріт.
— Через паркан. По одному. Хто хоч пискне, пристрелю.
— Матір Божа! Ми вже… працюємо? — перелякався літератор.
Вова всміхнувся азартно, плечем штовхонув Пустовоєва, приклав палець до вуст — мовчи. Літератор закивав.
— А! Розумію, розумію… — зашепотів ще більш перелякано.
Макар ухопив його за барки, трусонув. Пустовоєв затулив рота власною долонею. Замість рота закричали очі — лізли з орбіт від жаху.
— Пішли! — прошепотів механік.
Вова без вагань легко перескочив паркан, підтягнувся на ньому з двору.
— Геракле! Допоможу…
Костя підсадив літератора, Вова вчепився в нього, й отак удвох перетягли Пустовоєва, хоча Геракл геть не допомагав — смикався, тільки заважав. Услід за ними у внутрішній дворик перестрибнув алкаш. Останнім Макар. Роззирнувся, приклав палець до вуст.
— За мною, — прошепотів, першим пішов до дверей заднього входу.
Спробував відчинити. Дідько!
— Замок поміняли, суки!
Спересердя плюнув на ті двері, швидко побіг до вікна. Склоріз! Недарма… За хвилину з допомогою
