Вови і Кості беззвучно вийняв скло.
— Уперед! Костя перший, — наказав люто. — І — тихо! Будеш Геракла приймати, бо ще…
— Я хочу додому… — пискнув літератор, коли Вовині й Костині руки зсередини фабрики тягли його крізь вікно з двору.
— Уб’ю, паскуда! — підштовхнув його Макар.
Ускочив слідом за літератором. Завмер. Прислухався. З холу звучала музика. Певно, радіо. «На всю оставшуюся жизнь нам хватит горя и печали…»
— Як я люблю цю пісню, — прошепотів літератор.
Макар вирячився на Пустовоєва по-звірячому, Геракл Генрихович зіщулився, закивав, мовляв, вибачайте.
Вони стояли в тамбурчику на протилежному від охоронців боці. Щоби непоміченими дійти до холу, де засіли вороги, треба було безшумно перетнути увесь цей довгий, як кишка, коридор, і Макар раптом зрозумів: це неможливо. Геть неможливо. Ідея вмить зів’яла, наче живу квітку в окріп. План! План який? Ну, припустімо, вони підкрадуться до холу. Далі? Далі Макар ухопить за горлянку літератора. Саме літератора — верещатиме як різаний. Приставить до його скроні точну копію «макарова». Горила і пузатий спрямують на нього зброю, а він… Що? Скаже, що вб’є сивого, якщо «сігмівці» не кинуть зброю? Чи повірять? Певно, у «Сігму» наївних не беруть. А що, як скажуть — убивай! І як він уб’є Геракла запальничкою? Треба ножі діставати… Ніж не підведе. Черконе літератора по горлянці… Ну, припустімо. Тоді Костя і Вова допетрають: не жартує. А їх двоє! А він один! Знову один, трясця… Програв. Він програв, і, хай би як муляло в мізках і серці, треба це визнати і… І що? Куди?.. Хіба йому є куди йти? Запаморочилось. Ні! Програє, як охолоне, а поки рано ридати… Перше — зв’язати заручників. А потім таки ризикнути. Випробувати «сігмівців» на наявність моральних принципів.
— До мене! — прошепотів люто.
Обережно дістав з рюкзака порізану на метрові відрізки мотузку. Ухопив літератора, заходився зв’язувати йому руки.
— Пане Макаре! Матір Божа! Що відбувається?! — Пустовоєв би знепритомнів, якби так сильно не боявся померти і не дізнатися: за що?!
— Геракле! Ти коли-небудь бачив вільних заручників? — пошепки запитав Макар.
— Ні…
— От! Гра починається! Не пручайся, мать твою..
— А! То ми граємо! Це всього лише гра… — підтримав сам себе літератор, що з зав’язаними за спиною руками став схожим на старого поневоленого лебедя.
Вова і Костя не пручалися. Спокійно підставили руки. Вова тільки попросив пошепки:
— Обережно з рюкзаком моїм…
Макар тільки тепер звернув увагу — за спиною хлопця невеликий, набитий рюкзак.
— Що там?
— Камера…
— Яка ще камера?
— Фотокамера.
— На фіга?
— А хіба не можна було? Я думав…
— Потім! — шикнув Макар.
Міцніше затягнув мотузку на зап’ястках хлопця.
Застиг. Прислухався.
— Куме! — почув від холу. — Привіт! Що?.. А, нічого! Усе тихо. За годинку закімарю до ранку, а там — зміна. Чуєш! Я чого телефоную. Давно не рибалили. Може, зберемося?
Голос був високий, майже жіночий. Не Горила. Макар пам’ятав густий голос командира з квадратною щелепою.. Отже, пузатий. «Буде тобі риба! Ти смаж…» — визвірився.
Глянув на заручників.
— Ходімо… — прошепотів. — Тільки тихо. Якщо оті поци в холі почують нас раніше, ніж ми їх побачимо, — гри не буде.
— І грошей? — обережно поцікавився літератор.
Макар кивнув. Ухопив в одну руку точну копію «макарова», в другу мисливський ніж. Рюкзак на спину. Першим обережно пішов коридором.
Він устиг ступити не більше десяти кроків. Порівнявся з дверима жіночого туалету, причаївся на мить — заспокоїтися, зосередитися, бо та точна копія «макарова» трусилася разом з рукою. Видихнув.
Вдихнути не встиг — трах! Двері жіночого туалету раптом з шумом розчахнулися. Макар ледь не впав. Охоронців не двоє? Більше? Відсахнувся, і щелепа відвалилася: перед ним стояла Зіна. Спокійно зміряла поглядом ошелешеного роботодавця.
— Ти… що… — тільки й зміг прошепотіти Макар.
— Спокійно, командире, — відшепотіла Зіна. — Такі справи… Раніше приїхала. Чекала, чекала, ледь не усцялася. Пішла шукати, де би… теє… Сюди попросилася. Пустили. А ви чого тут? Ми що, тут працюємо?
Від холу в бік коридору важкі кроки.
— Жіночко! Ви ще довго?
Горила! Він ішов до туалету.
Блискучий, ефективний, неймовірний і карколомний, стовідсотковий план звалився на голову механіка разом із Зіною. Доля! Оті троє покидьків із зв’язаними руками — то маячня! Вони схожі не на заручників, а на співучасників. А от Зіна… Горила і пузатий бачили жінку, яка просто попросилася у туалет, а тепер… Вони мають розгубитися, відчувати себе винними за те, що вона…
Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет-запальничку. Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.
— Не треба було пускати… — Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. — Йо-пе-ре-се-те!
Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «макарова» — на Горилу.
— Стояти! — горлав люто. — Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!
Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом — пістолет відлетів до механіка.
— А я тебе жалів, падло!
— А я тебе не пожалію, козел! — з веселою злістю крикнув Макар. — До стіни! Мордами в стіну, руки назад!
Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.
— Стояти, суки, й не смикатися, бо…
Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:
— Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!
Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них — веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.
— Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!
Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.
— Ти й п’яти хвилин…
— Мовчати! У хол!
Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап’ястки мотузкою.
Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.
— Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.
— Шановний пане Макаре. Це пропозиція? — перелякано пробелькотів літератор.
— Геракле! — весело вигукнув механік. — Це наказ, мать твою!
Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.
— Ти знаєш цього…
— Мовчати! У хол! — Макар щосили вдарив руків’ям пістолета по стіні.
Ба-бах! Куля в стіні.
Заручники й охоронці вирячилися — хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували — несли їх до холу.
Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з’явився стіл — на ньому комп’ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…
— Суки!
Кинувся до великих скляних вікон холу — закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто — не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!
— На підлогу!
Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.
Спробував зосередитися — головне ж попереду! Не виходило. Емоції рвали в шмаття. Нарешті! Нарешті! Через майже два місяці після захоплення фабрики він повернувся. Стіни рідні, машинки, тканини, манекени у кімнатці в кінці першого поверху… Манекени. То добре! Майже два місяці не бачив свого! Ясно у голові. Знає, як… А ті консультанти, потвори, півтора лимона вимагали за те, щоби він зміг на фабрику ввійти… Козли! Він і без грошей…
Зі свого кута пискнув літератор:
— Пане терористе! Даруйте… Пане Макаре! Дозвольте… Це ж усе не по-справжньому? Наші славні правоохоронні органи… Вони би ніколи…
Макар вишкірився. На «сігмівців» указав зухвало.
— Ось вони, твої славні правоохоронні органи, Геракле!
Дістав точну копію «макарова», клацнув перед носом Горили — вогник спалахнув.
— Що, бійці, обісралися? Це запальничка, придурки!
Горила всміхнувся недобре.
— Грайся… Недовго…
— Мовчати!
— Матір Божа! Дозвольте мені взяти відгул! — схлипнув Пустовоєв.
— Розслабся, Геракле! Слухай музику, — спокійно відказав Костя Шнуровський.
Макар напружився. Побіг до столу. Вимкнув радіо, обірвав шнури на невеличкому ящику, схожому на переносну рацію.
— Пізно… — азартно всміхнувся Горила.
— Що за хрінь? Хто тут… — Макар прислухався.
Просто під парадним входом до фабрики бренькала гітара.
Зіна зітхнула.
— Це Тьомка… Старший мій…
Макар став проти Зіни — в очах німе питання. Зіна знизала плечима.
— Що?! Думала, і його влаштую на цю… роботу.
Макар ошелешено виматюкався.
— Чудовисько… Вставай. Дай допоможу! Ідімо до дверей! Скажи, хай валить звідси.
— Шкода, — сказала Зіна. — Нам гроші потрібні.
— А не боїшся двері відчиняти? — спитав Горила.
— Я тепер нічого не боюся! — зухвало закричав Макар.
За п’ять хвилин під будівлею стало тихо.
Макар сидів у кріслі навпроти заручників — тільки хвилина перепочинку. Багато чого зробити треба, перш ніж завтра зранку навколо фабрики з’являться люди… Міліція, преса, перелякані посадовці, цікаві нероби… Який скандал! Яке неподобство! За день до
