арештом і знущаннями у міліцейському відділку. А то - стати на добу сутенером справжніх повій і не де- небудь у центрі - на Окружній. І як, не дай Боже, повії не виконають план, то розбиратися зі справжнім сутенером і берегти зуби, бо той у щелепу цідить.
Пропонувала “Весна” і більш тривалі за часом забави - двотижневі тури “У режимі подвигу” і “У режимі жебрака”. З жебраками - зрозуміло. Два тижні жити на людські подаяння. Режим подвигу заганяв у безлюдні місцини без їжі, спорядження, засобів зв’язку. Просто завозять на край землі і кидають - далі самі.
- На виживання… Тут багато залежить від інструктора, - пояснював молодик. - У нас працюють найкращі. До цього дня, тьху-тьху, - постукав по столику, - усі живими поверталися. А про наших конкурентів такого не скажеш… До речі, зараз формується група бажаючих пожити в режимі подвигу. Можете приєднатися.
- А без групи? - Макс уявив поруч із собою ще якихось чужих, геть незнайомих і непотрібних людей. Навіщо вони? Щоби стали свідками його… можливих промахів?
- Ні! Тільки з групою… П’ять осіб плюс інструктор-провід- ник. Повірте, екстрим-тур - не жарти. Вшістьох і зігрітися, і їжу знайти легше. І буде кому вас понести, якщо ви раптом зламаєте ногу.
- Я… Я не зламаю ногу! - тихо, упевнено відповів Макс. Помовчав. - Завтра ж…
Молодик зиркнув прискіпливо, на мить задумався.
- Добре. Віддам вам Дона. Дон - найкращий. Але не завтра… За тиждень. Дон тільки-но з маршруту. Тайм-аут… Та й ви все обмізкуєте зайвий раз. А раптом передумаєте…
Не передумав. Азарт та нетерплячка із цікавістю перемішалися: та що ж там? За тиждень без роздумів підписав договір, яким знімав з фірми “Весна” будь-яку відповідальність за своє життя під час туру. Теж випробування, що не кажіть.
Куди тебе понесло, хлопче?.. За півтори доби під вечір у присмерках позашляховик покинув трасу на Чоп у місці без указівних знаків, забурився у ліс, плигав ямами та горами години зо дві, аж поки не зупинився біля вправної хатинки - одна-однісінька кліпала світлими вікнами посеред темного лісу при горі.
Макс вийшов з автівки, роззирнувся: холодно у Карпатах… Сніг не тане, дерева риплять. А завтра ж… весна! Спробував зорієнтуватися: цікаво, де вони? Кинув дурне діло - так навіть цікавіше.
Дон з Юрком викидали з “тойоти” рюкзаки, якісь мішки. Від хати до них сунув сивий ґазда у ватнику і кирзаках.
- Добривечір…
- Привіт, діду, - кивнув йому Дон, глянув на водія. - Заночуєш?
- Ні, додому” - відповів Юрко. - Давай, Дон… Повертайся…
- Не забарюся, - усміхнувся той, обернувся до Макса, який так і стояв біля автівки. - У мене напарник файний…
- Оце мене і дрючить найбільше, - буркнув водій. Хлопнув Дона по плечу і гайда. Із Максом не попрощався.
Of-
Сивий ґазда без слів підхопив мішки, пішов до хати. Дон кинув Максові один рюкзак.
- Неси! - Сам за другий. - Перевдягнемося і підемо.
- Куди? - Макс так і остовпів. - Ніч же… Хіба ми тут не заночуємо?
- Усе, напарник. Ми на маршруті. Можеш клозет останній раз сракою зігріти. За п’ять хвилин вирушаємо.
- А тут… Тут хоч повечеряємо?
- Ні! Тут база. Тут ми усе своє лишимо. Навіть труси…
- Навіщо?
- А раптом ти бабло у труси зашив… І такі придурки були… - усміхнувся скептично. - Жартую…
У хаті біля грубки сивий ґазда уже повикладав з мішка.сірий, схожий на арештантський одяг - тепле спіднє, грубі штани й сорочки, светри, куртки, дебелі чоботи. Макс ошелешено розглядав вбрання, Дон часу не гаяв - перевдягся по-солдатськи швидко, перевіряв рюкзаки.
- Сірники, аптечка, ніж, мотузка, каремат, сухпай, вода, плащ, спальники…
- Намет ти понесеш! - оголосив Максові, який так і стирчав колодою. Усміхнувся недобре. - Тебе як? Максим? Чуєш, Максиме… За хвилину не перевдягнешся - у своєму підеш, а то… То геть недобре.
- Але я… Я можу і не піти, - видушив Макс.
- Ти? Не можеш! - відказав Дон спокійно, кинув Максові спіднє. - Цигель!
Непогано для початку життя в режимі подвигу. Роздягся до трусів… У целофановий пакет акуратно склав дріб’язок із кишень - портмоне, ключі… Хотів було прихопити з собою мобільний, та Дон мовчки забрав його, відключив…
- Щоб діда вереском не дратував, - пояснив, вкинув до пакета. - Чоботи взувай.
Макс насупився… Вдягав чуже сіре, зиркав на провідника.
- Взуття не мінятиму. У своєму піду. Можете перевірити - нічого у черевиках не сховав.
Дон саме закінчує перевіряти рюкзаки. Один вдягає на плечі, другий кидає Максові.
- Ти у цих тапках за годину ноги зітреш.
- До цього дня не жалівся.
Дон киває, мовляв, ну-ну… Підхоплює Максові чоботи, прив’язує до свого рюкзака.
- Ну, що? З Богом? Намет не забудь… напарник.
Дитині асфальту, стрижених газонів і мощених стежок цікаво лише перші п’ять хвилин. Суцільна темрява ріже очі, а треба вдивлятися, хоч вмри, бо Дон суне хащами навпростець - гілки хльоскають по щоках, ями-капкани хапають за п’яти, хоч від хатинки - Макс обертається, чіпляється розгубленим поглядом за тьмяні вогні, що ще жевріють вдалині - праворуч у гори розчищений шлях.
Чому… не попередили?! Про чужий одяг, несподіваний початок випробування божевільним нічним безглуздям… Важкий рюкзак і намет, що обривають плечі. Чому намет не несе Дон?! І чому для клієнта не передбачено ліхтаря?! Він заплатив!
У Дона на лобі, на широкій резинці, що вона обручем на голові, потужний ліхтар. Лупить метрів на десять.
- За мною йди крок у крок.
- Міняймося, - пропонує Макс. - Я тобі намет, ти мені ліхтар.
Про звичне “ви” забуто. Обставини миттєво викреслюють із лексикону все зайве.
Дон зупиняється, повертається до Макса. Дона не видно - ліхтар сліпить очі.
-Ні.
- Чому?
- Мені намет ні до чого. То ти без нього не зможеш. І ліхтар тобі - як кобилі п’яте колесо…
- Нога… П’ята нога!
- Однаково. Куди поведеш?
- Однаково…
- Ні, - відрізає. Відвертається - оп! Темрява райдужними колами. - Ти менше базікай… - і пішов.
- Чому?
- Скоріше здохнеш…
А що - мовчки здихати краще?! Раз… Два… Крок. Один крок - дві секунди, якщо зважати на час, що він потрібен, аби роздивитися, куди ступиш далі. Тридцять дев’ять, сорок… Вони йдуть лише двадцять хвилин? Здається, вічність… Навіщо? У всьому ж має бути сенс. Навіть у виживанні. От цей нічний кидок… Яка мета? Запитати у Дона?
У голові тези зі шкільних програм соціалізації: встановити контакт, завоювати довіру, знайти аргументи для подолання конфлікту. А тут зараз конфлікт? Здається, внутрішній… Спочатку у собі розібратися. Макс що повинен обрати: довіритися Дону і йти? Чи змусити Дона довіритися Максові і наполягти на власному плані. А у чому план? Зупинитися! Відпочити. Дочекатися ранку. І тільки потім віддати Донові віжки.
- Стій!
Бац - ліхтар в очі.
-Що?
- Перекур.
- Ні!
Бац - темно! Дон простує далі…
Макс тупцює на місці. Обертається туди, звідки йдуть - вогнів далекої хатинки як не було. Зиркає на Дона - світло ліхтарика ледь видно попереду. Ще кілька бездієвих секунд - один посеред хащі.
- Зачекай! - лупиться услід. Так, так… Для встановлення контакту і т. д. потрібні сприятливі комфортні умови… Зараз, здається, не час.
Ноги, плечі… Навіщо?! За годину роздратування поступається місце відчайдушному розпачу. Дідько, мамо… Ноги зіпріли в дорогих теплих черевиках, п’яти печуть вогнем, кожен крок уже не дві - три секунди. Центр тяжіння змістився в район дупи, плечі вигнулися назад - рюкзак + намет. Гілки в пику. Темно. Пити…
-Дон! -Я!
- Я… уже не можу… - сидить на землі, економить на словах. Випростовує руку, набирає у долоню снігу - до рота.
- Ні! - Дон оперативно вибиває з Максової долоні сніг, скидає свій рюкзак, дістає флягу з водою. І поки Макс похапцем ковтає, знімає з його плеча намет - собі на спину.
- Відпочинь… Отямишся, доженеш.
Що?! Та він здурів?!
- Ти… Не смій…
- Менше базікай! - нагадує Дон, спокійно суне у темряву.
Скотство! Та скотство ж! Макс не зводить очей з блимаючого світлячка - усе далі, далі. Страх підкидає - йти. Хапається руками за гілки, підводиться на тремтячі зранені ноги. Йти, йти… Куди там… Коліна підгинаються - досить! Ні, йти! Крок, другий… Переляканим поглядом у темряву - де ліхтар? Темно…
- До-о-о-он! - кричить щосили.
Тихо.
- До-о-он! - біжить туди, звідки останній раз бачив ліхтар, сам не розуміє, як ноги несуть. Розмахує руками - гілки геть, ротом повітря… - До-о-о-н…
Під ногами повалена сосна. Дідько! Іеп! А-а-а-а… Так скоро?.. Сніг теплий. Темрява зручна, як сонцезахисні окуляри для підбитого ока. Дерева розгойдують небо - а там ні натяку на білий день. Так скоро?..
Страх кудись подівся - нема коли страхами бавитися. Несподіваний спустошений спокій м’якою серветкою на серце - прийми… Ніч, ліс, гори, сніг, пухирі на п’ятах, рюкзак, життя… Поговориш про них, коли повернешся. А раніше - який сенс?
Макс проганяє думки - зайві. Встати… Лише сідає. Привалюється спиною з клятим рюкзаком до поваленої сосни. Рюкзак покинути! Без нього зможе дошкрябатися… До людей.
Крок, другий… Так он у чому підвох… Закинути у безвість і залишити… Зовсім одного. Несподівано і підло. Чому… не попередили?! Повернутися! Знищити ту “Весну”… Відібрати у молодика “A.LANGE&SOHNE” - трофей!
Крок, другий… Ні! Не йти! Присісти і дочекатися сонця… Може, зовсім поруч люди.
Крок, другий… “Чому я йду? Йти ж… неможливо! Ніг немає… Рана. Чому я йду?..”
Зупиняється і завмирає - далеко попереду, при землі, набагато нижче, ніж ліхтарик на лобі Дона, блимає слабкий теплий вогник. Матінко… Всередині вибухає тепла радісна хвиля, заливає по вінця, лоскоче горло. Макс шкандибає, як той каліка, на вогонь. Люди, люди… Падає, підводиться, шкутильгає далі. Житиме… Наче померти збирався.
