намет. Ледь вдягнув їх на плечі. Не ніч, посеред якої палає вогнище. У лісі при дні Дон швидко загубиться у деревах… Розмови не допомагають. Лише дії. Треба доганяти. Задубілі рукавиці так і лишилися біля першої невдалої спроби Максима Сердюка власними руками добути вогонь.
Тільки під вечір невблаганний Дон врешті зупинився біля замерзлого потічка. З двох боків від нього гори здіймали брови, як здивовані панянки. Сірі кам’яні брили валялися уздовж берегів, наче велетні-нікчеми чи боги розкидали їх тут не без смислу. А при корені гори біля потічка, як на гнилому зубі, зяяла невеличка печера.
Дон роззирнувся” утерся хвостом дохлої білки.
- Вогнище розведеш. Я риби спробую наловити, поки сонце не сіло.
Зупинив Макса поглядом, бо той кинувся до печери, як до рідної мами.
- Трісочок ножем наколи. Добру жменю. Гілки сухі та невеликі спочатку підкладай. Потім грубші. Коли малі розгоряться…
“Так”, - кивнув. Ковзав ножем по гілці, усе за Доном спостерігав. Такий не пропаде… Скинув куртку, закатав рукав светра, продовбав ополонку, ліхтарика до неї приставив і затаївся. Раптом - кидь руку в ополонку. Висмикнув - рибинка в кулаці. Через плече на сніг її і знову застиг…
- Чуєш! - гукнув Макс. - Я теж хочу…
Дон озирнувся - вогонь горить. Кивнув - ходи…
- Рибі кисню мало. До ополонок підпливає. І на світло… Тут глибина з метр, - пояснював. - Причаїсь і чекай… Як побачиш тінь - хапай!
Макс випробовував долю, доки сонце не сіло. Мокрий, збуджений, сидів у снігу - кусав губу від прикрощів, жодної рибини не впіймав, тільки руки в лусці.
- Нормально, - сказав Дон. - Ходімо вечерю готувати.
У печері - димно, тепло. Макс зчищав з трьох невеличких рибин луску, давився слиною. “Дон сам усе з’їсть, - розумів правду життя. - Я сьогодні нічого не вполював…” Дон - руки у кровищі - муркотів щось під ніс, здирав шкіру з дохлої білки. Макс зиркав скоса, кривився з відразою - і не гидує ж…
Білячу тушку і рибини насадили на шампури з гілок, тримали над вогнем - руки терпли. І Макс подумав, що, певно, це саме той момент, коли й можна навести контакти, завоювати довіру і знайти аргументи…
- Давно таких, як я, супроводжуєш? - запитав обережно.
- Не перший рік, - відповів Дон байдуже.
- Хіба ми йдемо за маршрутом? Здається, лупимося напростець…
- За маршрутом, - лаконічний.
- Не вірю. Якби тими ж стежками до нас хоча б місяць тому ходили, хоч якісь би сліди залишилися. А тут - ніби й не було людей ніколи.
- У нас не один маршрут.
- А нащо… надовго так?
- Перший тиждень усі намагаються втекти, сподіваються, що все це жарт і швидко скінчиться. А під кінець другого тижня уже все по-дорослому… Знесилюються… Починають боротися…
Макс відчув - по спині лід.
- Хоч би анімацію якусь передбачили заради сміху.
- Який тут сміх? Тут життя… На другому етапі більш ризиковані програми застосовуємо.
- Є другий етап?
- Так. Для тих, хто успішно здолав перший.
- І що ж там за ризики?
- НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…
- І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?
—Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.
Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось - поможи!
- Серйозна така у вас “Весна”…
Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.
- Можна їсти.
- Смачного…
- А ти рибу бери, - сказав Дон.
- Ні… Не вполював, - видушив Макс.
- Та намагався.
Макс почервонів:
- Дякую…
Спочатку проковтнув м’ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб’ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з’їв. Чаю б тепер…
Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.
- Зараз чай заварю.
- З соснових гілок?
- З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…
- А справжній чай хіба теж скінчився?
- Скінчився, - відповів Дон. Потягнувся. - Спати будемо.
- А як ти білку впіймав? - Макс лежав на карематі у спаль- нику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку - з суто практичних міркувань. “Яка вона на смак?” - думав.
- Два варіанти, - відповів Дон. - Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…
- А другий?
- Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… - замовк. - Тут людей немає, звір неляканий…
Перший варіант видався Максові більш технологічним.
Заплющив очі, подумав: “Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…” Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!
Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Мак- симко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж гатунку. Звична атмосфера..,
- Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, - почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?..
До Ганни Іванівни.
- Куди поїхав?
Секретарка тільки руками розвела.
- Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…
Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина - поза зоною. Роззирнулася із підозрою.
- А Дора де?
- Звільнив… - приголомшила секретарка.
А чого це мати не в курсі?!
- І де ділася?
- Додому поїхала…
Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.
- Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…
- І не пояснив, куди збирається?
- Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…
Ох, щось тут не те.
Пані Женя імпульсивно смикнулася - Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… - хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? “Ворожка!.. - згадала. - Та знає!” Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла - не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок - стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!
До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити - руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного - “поза зоною…”
Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела - сама- самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.
Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.
- Не відгукнувся? - йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.
- Ні, - хитнула головою Ганна Іванівна.
Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла - одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?..
- Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… - тільки й прошепотіла. Хитнулася.
Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?.. Чи жива?.. Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне - вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?..
Обійняла пані Женю, притулила до себе:
- Максим Володимирович - дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.
Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.
- А як не повернеться?!
- І думати так не смійте! - операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. - Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.
Пані Женя глянула на секретарку зболіло.
- Вірю вам… - прошепотіла. - Зрозуміти б… Що сталося.. - замовкла, насупилася зосереджено. - Дора не могла його спровокувати? - запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. - Розпитати б, - додала.
- Неможливо, - спокійно збрехала секретарка. - Хтозна, де її шукати…
Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала - хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?..
- Вдома хто чекає? - обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому - відпочинь, схаменися, подумаємо…
“Ні”, - хитнула головою Дора.
Опустила голівку, потяглася до блокнотика. “Мама у Португалії пропала. Тато собі Галю привів, а я заробити маю. Щоби маму знайти”. Глянула на Ганну Іванівну розгублено. “А тут Данко”, - дописала схвильовано. Сльози на очі. Які тобі розмови на ніч?
Ганні Іванівні серце у шмаття. Уклала Дору на дивані у вітальні.
- Спати, пані Доро. Спати! - сувора вкрай. - День буде - впораємося…
І порадитися нема з ким! У старенької матері від хвилювань напади астми посилюються, до давніх подруг із таким не побіжиш, чоловік колишній - ворог… Тільки порадується, що біда. Про Данка згадала. Хіба що з ним? Уявила - молодий, відважний… Посмішкою хмари розганяє. Та ні, дурня!
