Зелений. Дитина ще… Нащо чіпляти на нього відповідальність за Дори- ну долю? То саме по собі поміж двох відбувається. Не приклеїти за спеціальною вказівкою.
На ранок тільки логічне у голові й лишилося - прилаштувати дівча на роботу і довіритися часу. Якось обернеться.
- До хірургії направиш? - спитала старенька Ганнина мама, коли донька розповіла про свій план, хоча боялася, що мама Про інше хвилюватиметься: житиме у нас? Та старенька мудра пані дурних питань не ставила - і так зрозуміло.
- Так, до своїх, - відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем, вкотре зітхнула подумки: шкода, порадитися нема з ким.
Порадниця знайшлася несподівано.
Дора вже два тижні працювала санітаркою в хірургічному відділенні приватної клініки, коли напередодні восьмого березня з гострим апендицитом туди потрапила колежанка Світлани Діброви.
Свєта Сергіївна примчала до подруги - де, де? - бігла коридором: хоч би все обійшлося, і раптом біля туалету з відром і шваброю в руці побачила Дору: драїла підлогу, не відволікалася.
Пані Діброві мову відібрало: Данкова любов… тепер тут? А вона мізки скрутила, все до сина придивлялася: щось змінилося в Данка. Про заробітки почав товкти: мовляв, навчатися і заочно можна, головне - гроші заробляти… За будь-які замовлення хапається - я, я! Навіщо йому гроші? Тобто, зрозуміло, але навіщо отак прямо зараз?!
За півдня викурила пачку сигарет, не наважилася розпитати сина - й досі посилено уникала розмов про Дору. Думала- думала і врешті набрала номер, з якого одразу після Нового року їй телефонували від Максима Сердюка.
Ганна Іванівна впізнала співрозмовницю по голосу.
- Зустрітися? Хоч зараз, - не втримала сподівань. Данкова мати сама вийшла на контакт, хоч секретарка з дня у день думала про те, як би їй познайомитися із Дібровою. Бо щастя До- ри багато у чому залежить від матері Данка. Сама чоловіка втратила через злу свекруху - запиляла сина, пішов з образою й досі ненавидить…
- Я б теж не зволікала, - схвильовано, як здалося Ганні Іванівні, відповіла журналістка.
За годину - одна проти одної, насторожені, наче скуті - сиділи за столиком невеличкої прокуреної кав’ярні біля Золотих Воріт, і Свєта Сергіївна тільки посилювала екологічне забруднення цього окремо взятого затишного простору.
- Перепрошую, забагато курю, коли хвилююся, - загасила одну, запалила іншу сигарету. Видихнула димом, зацокотіла нігтиками по стільниці: з чого почати?
- У фонді Максима Володимировича… Працювала одна дівчина… Особлива… Мій син… зустрічається з нею…
- Так, - якомога спокійніше відповіла Ганна Іванівна, всередині дрижаки хвилями: що далі? Учепишся у мене, благатимеш урятувати сина від скривдженого долею янгола?.. І не сподівайся. Відріжу, й не зойкнеш.
Свєта Сергіївна напружилася…
- Ви знаєте?
- Так.
- Зрозуміло… - розгубилася. Слова поховалися. - А… чому… не працює більше? - запитала обережно.
- Звичайна ситуація. Звільнили… -демонстративно байдуже відповіла Ганна Іванівна. Закинула гачок. - Чому ви розпитуєте про це у мене? Могли б поговорити із сином…
- Я не втручаюся в особисте життя Данка, - так щиро відповіла журналістка, що Ганна Іванівна перехрестилася подум- ки: здається, не схожа на її колишню свекруху.
- Зрозуміло…
1>t
- … Але з іншого боку, - Свєта Сергіївна розхвилювалася, усі табу - геть. Про сина нині, чого панькатися? - 3 іншого бо
ку, хвилююся дуже за Данка. Гроші збирає терміново. Що за потреба? Куди рвоне… рвонуть? Не знаєте часом нічого?
- Знаю, - сказала Ганна Іванівна, сама повірила. Точно! - До Португалії.
Свєта Сергіївна заклякла, сигарета на попіл - і не помітила. Вуста затремтіли. Це ж що таке? Здимить і слова не скаже? Хіба так виховувала? В Інтернеті все шариться, вишукує щось…
- Навіщо їм… та Португалія?..
Ганна Іванівна зітхнула, усе на стіл - і про Теребовлю, і про Дорину маму, і про її тата із Галею, і про наглий вчинок Макса Сердюка, що викинув дівча, як кошеня, на вулицю, і наказав додому відправити, а секретарка Дорі тут роботу знайшла, бо Дорі без Данка - ніяк… То добре, що Данкова мати мудра. Бо Ганна Іванівна дитину образити нікому не дасть, якщо вже про все по- чесному.
- Де ж вона живе зараз? - прошепотіла Свєта Сергіївна. Якби змога, до серця пригорнула б. І за що дитині такі біди?
- У мене…
- Зрозуміло.
Затихли - кожну свої тривоги огорнули. Кава у чашках змерзла, за вікном хтось притишив яскравість дня…
- Але… Але ми не можемо просто спостерігати! Розумієте? - врешті отямилася журналістка. Двадцять років у соціальній тематиці, це вам не про шоу-бізнес казки вигадувати. - Ну, чому ж вони такі недовірливі? Хіба ми з вами їм поганого бажаємо, - і не помітила, що звертається до секретарки, ніби то мама Дорина. — Ми б допомогли… Словом, порадою…
- А що ми можемо зробити?
- Не знаю! їй-богу, не знаю, - розгубилася Свєта Сергіївна. - Дора підлоги миє… Хіба то вихід?
- Зараз і здорові без роботи…
- Може, хай до нас із Данком переїжджає? Навчання якесь організуємо… Плести там… Я не знаю. Треба подумати…
- То їм вирішувати.
- Не можна їх відпускати. Не можна! Діти… Куди?.. Я могла б… надіслати запити, дізнатися щось про Дорину матір…
Зв’язатися із благодійними організаціями в Португалії… Попросити про допомогу, але просто їхати світ за очі без певної інформації… Такі молоді… Мудріший би ніколи… Що ж робити?!
Дві дорослі, розумні, биті життям жінки ще довго товкли воду в ступі, бо точно знали, як треба: щоб Дора на ноги стала - освіта, професія, заробіток, спина прикрита. І Данко б за цей час змужнів. Зі стосунками своїми розібралися, бо замало часу минуло, замало, щоб Ромео з Джульєттою називатися. Так зараз у молодих усе швидко змінюється. Ні! Вони б у їхнє особисте не втручалися, але допомагали б, чим могли. А вже потім… до Португалії. Ясно ж - день. Та як це зробити?
І гадки не мали. В однієї грошей негусто, друга не з мажорів. А воно, як не крути, щоб Дорі допомогги, всюди - гроші, гроші, гроші…
Засмутилися - безсилі.
- Давай на “ти”, Свєто, - тоскно мовила секретарка.
- Давай, - погодилася журналістка, ніби породичалися щойно. - Зі святом, Ганнусю. Завтра восьме…
- І тебе.
З тим і розійшлися розгублені. Тільки й того, що побожилися дітям життя не псувати, але й напоготові бути, щоб ті не утнули якоїсь дурниці. А далі… Далі хай Бог править, а вони приймуть.
Вранці восьмого березня Світлану Діброву підкинуло на постелі від басистого репу, що зненацька забубонів за стіною в сусідів. Стукнула кулачком у стіну - ви там подуріли, чи що?! Продерла очі - все одно час прокидатися. Тільки-но відшукала капці - і куди вони щоночі телепортуються? - тільки визирнула у вікно: що тут у нас з погодою? - Данко на поріг.
- Ма… Привіт…
- Ненавиджу pen!
- Ми всі все життя читаємо pen… Просто не чуємо музики, яка його супроводжує, - ошелешив Свєту Данко.
- Так! Розумнику… Ще ти не виріс мене тут повчати, - буркнула. - Котра година?
- Святкова…
- А… - прокинулася врешті остаточно. - Точно. Восьме березня… Вітатимеш?
- Ясна річ, - розцвів, простягнув матері пакет. - Тримай!
- І що тут у нас?
- Смартфон…
- У дівчини своєї забрав? - запитала обережно.
- Я ж не придурок. Новий тобі купив… Подобається?
- Так… - роздивлялася коштовний гаджет. - А гроші де взяв?
- Заробив…
- Так ти увесь цей час… Синку… Так шляхетно. Дякую… Це не просто подарунок. Це - вчинок.
- Та годі мене нахвалювати. Зі святом, Свєто Сергіївно. Рес- пект тобі. І уважуха…
- Дурник… - усміхнулася тепло. Обійняла сина в районі грудної клітки - вимахав, матір йому по плече. Як вберегти?
- Дане… Ти знай… Які б проблеми не виникли у твоєму житті, я завжди допоможу. Завжди… І ніколи не нашкоджу тобі. Зрозумів?
- Нема проблем! - розсміявся щасливо. - Снідати будеш?
- А ти і сніданок приготував?
- Ні! Але обіцяю… На твій день народження спробую…
- А зараз чого хочеш?
- Можемо бутерами обійтися. Хочеш, хліба нарубаю?
- Поспішаєш?
Кивнув.
- До Гарика по навушники. Потім з Дорою зустрічаюся…
Свєта Сергіївна напружилася, зазирнула синові в очі.
- Може б, ти… уже запросив Дору до нас у гості?
- Ні, - мотнув патлатою башкою. - Не зараз. Одне діло зроблю, потім знайомитися будете…
- Що за діло? - запитала, ніби то найменше її цікавило.
- Важливе! - оголосив Данко і помчав на кухню.
“На Португалію тепер грошей у нього точно немае”> - подумала Свєта Сергіївна в ритм репу, що все з тим самим натиском бубонів за стіною. Притисла смартфон до грудей, пішла за сином.
Дора теж знала, як треба - збирай лахи, дуй до Теребовлі. Там хоч і Галя, та стіни рідні. Роботу яку знайти, грошей назбирати на Каштелу-Бранку. Ромка побачити, пожалітися - так нічого і не заробила у столиці…
“Ні, ні”, - метляла кучерями, пояснювала Ганні Іванівні. Не можу у вас жити. Нечесно…
А серце криком. Як же вона без Данка? Дора не хоче… без Данка!
Наступного дня після переселення дві години з Троєщини до фонтана у Маріїнському добиралася. Сама-самісінька. “Не боюся! Не боюся!” - товкла собі, поки розібралася, на якій маршрутці до центру їхати.
- Доро! Ну, де ти була? Я змерз! - вигукнув Данко, обійняв Дору. - І хвилювався. У тебе все гаразд?
“Так”, - посміхнулася винувато. Не втрималася, відписала у смартфоні: “Сердюк звільнив, на Троєщині живу тепер, у однієї дуже гарної жінки”.
Данко геть не засмутився.
- Круто! Частіше бачитимемося. Правда ж?
Так… А Дора й не подумала. Вільна ж тепер. Хоч з ранку до ночі з Данком містом вештайся. Та хіба можна їй у чужих людей на голові товктися? Ані роботи, ані грошей. Нічого Данкові не сказала, а сама
