затялася: може, й справді у Ганни Іванівни поки що залишитися? Роботу знайти, заробити і кут собі якийсь винайняти?
- Можу санітаркою до хірургічного відділення тебе влаштувати, - Ганна Іванівна уже вклала малого Славка, перепрасувала постільну білизну, сиділа, зморена, з Дорою на кухні, заглядала в чорні очі - тобі як, краще?
“Дякую, дякую! - Дора ухопила секретарчині руки, стискала їх, притискалася до н их щокою. - Дякую…” І уже не пече їй Теребовля. А можна, щоб уже завтра до роботи?
- Серед нормальних людей працюватимеш, - тільки й відповіла секретарка.
Назавтра Дора із таким завзяттям драїла кахлі на стінах операційної, що навіть сувора старша медсестра Міла, що пресувала тут середній і молодший медперсонал без перерв на вдих-видих, і та здивувалася. Торкнулася Дориного плеча, пальцем насварила:
- Не рви жили, сестро! Впадеш…
“Ні”, - посміхнулася. І коли за тиждень Міла взяла Дору собі на допомогу постільну білизну після пральні перераховувати, дістала блокнотик, написала: “Пані Міло. Дозвольте тільки в нічну зміну працювати… Дуже прошу”.
- Моя ти пташечко, - зітхнула старша. - Здуріла?..
А-а-а… От не кажіть такого! Дора файний план придумала.
Щодня із Данком зможе бачитися! Хоч з ранку до вечора. А вночі у відділенні ночуватиме, як усе чисто прибере й вимиє. І Ганні Іванівні так легше - не мозолитиме їй Дора очі. Уже згляньтеся, пані Міло.
Сама на себе зглянься, бідахо. Мужик не потягне, куди впряглася. Де там спати вночі та ще в хірургічному - ледь клозети вичистила, лампочка над післяопераційною горить. Бігом, Доро! В очі заглядай: вам чого треба? А на ліжку пан блідий язиком не ворушить. Руку тремтячу випростав… Чи вмирає, чи просто сечоприймач переповнився, простирадло залите. Зараз, зараз… Пана на бік, простирадло з-під нього висмикнула, нове-сухе застелила, та лагідна, усміхається, блідого пана по плечу гладить - усе добре… Сечоприймач спорожнила, знов під’єднала. А видихнути нема коли. На сусідньому ліжку хлопець хрипить:
- Пити…
Зараз, зараз… От файно, що говориш, а то б Дорі геть важко було. Пий, братику. А чого лоб такий гарячий? До лікаря. Там хлопець…
- У шостій?
Так…
- Дякую, Доро…
І чому тут такі добрі люди?.. Засинала прямо на стільці в коридорі, підхоплювалася від найменшого доторку. Чому тут ніхто не злиться, що треба підійти до Дори, торкнутися її руки… Аби не Данко, вік би з відділення не виходила. Оце платила б і платила за їхню доброту.
Та на ранок поспішала геть, не зупинити. Данко…
- У мене сьогодні зйомка у Софії. Підеш зі мною? - обіймав Дору, цілував у щоку, і від того поцілунку Дорі сил - на цілий Божий день, аж до присмерків.
Міла дивувалася:
- Як ти на ногах ще тримаєшся, пташко моя?
А-а-а… Секрет знаю!
Та будь-якій пожертві свій час. Слабла, паморочилося… Не здавалася: не боюся… Восьмого березня вранці, після нічного чергування, вийшла на поріг лікарні з пакунком подарунків - і лікарі зі святом привітали, і пані Міла манікюрний набір подарувала, і навіть блідий пан коробку цукерок простягнув: вам, шановна… Бач, заговорив! Перед очима попливло. “Тільки не сьогодні!” - злякалася. Притулилася до стіни - постоїть трохи, на Троєщину пакунки закине і до Данка. Чекає вже…
Він тупцював біля чавунного фонтану. Під курткою щось випиналося, не інакше квіти Дорі приніс. Ох, чудний! А вона знає… Сьогодні всі пани панянкам квіти дарують. От і вгадає. Троянда. Ні, гвоздика. Гвоздики будь-коли квіткарі продають. А чи нетутешню яку…
Данко побачив Дору, заспішив назустріч.
- Привіт…
Посміхнулася, пальчиком на куртку - а там що?
- А, хитра! Не скажу. Сюрприз, - розумів її без слів.
“Та хочу зараз же знати!” - брівки насупила, ніби гнівається. Ніжкою тупнула.
Обійняв, до себе притис, повів геть. В очі заглядав, аби вуста його бачила.
- Терпи, Доро! Я ж терплю.
Куди це ми?
Данко зупинив таксі, автівка зрушила в бік Солом’янки. Дора зачудовано посміхалася - то у вікно, то на Данка: куди це ми? Незнайомі вулиці - ніколи тут раніше не бувала. Київ величезний, не Теребовля. Залізничний вокзал лишився праворуч, далі, далі…
Зупинилися у похмурому провулку, Данко розплатився, взяв Дору за руку.
- Майже прийшли.
“Добре”, - кивнула довірливо. Що задумав?
Широкий заасфальтований голий двір - ані натяку на романтику. З двох боків гуртожитки, посередині двоповерхова споруда з безліччю вивісок на фасаді - і шиють тут, і миють… Данко вів Дору не до парадного входу. Обійшли будинок, сходами вниз, до напівпідвалу, вікна якого зсередини щільно затулені цупкою чорною тканиною. Данко дістав ключ з кишені, відчинив невеликі, оббиті залізом двері.
- Проходь… - в очах дитячий захват.
Дора ступила через поріг, напружила очі - видно тільки обшарпані стіни невеличкого коридору-тамбура, хід з якого кудись у темряву. Данко зачинив двері. У тамбурі стало - хоч чорну кішку шукай.
- Доро… - покликав, знітився. “Бовдур!” - вколов себе скептично подумки. Простягнув руку - де ти, Доро?
Дора геть нічого не бачила. Прилипла спиною до стіни - так он як сліпим… І від тієї несподіваної думки перелякалася до смерті, заплюшила очі, відкрила їх знову - чорно! - і задихнулася німим відчаєм. Зиркала по боках, тягнула рученята у порожнечу, і за ту незрозуміло безкінечну гнітючу мить сто разів померла від абсолютної безвихідної самотності. “Мамо, мамо…” - ридала подумки.
У темряві клацнула запальничка. Данко стояв за метр від Дори.
- Я придурок, - зітхнув із прикрістю.
Узяв Дору за руку, повів у темряву. Слабкий вогонь запальнички вихоплював із чорноти фрагменти - спочатку опинилися у великій кімнаті, ущент заповненій стосами журналів, з неї хід вів до другої, меншої, де стояв старий диван, пара крісел, дзеркало від підлоги до стелі і довжелезний вішак - сто вбрань рядком на ньому.
За вішаком Дора побачила ще одні двері. Данко зупинився біля них, усміхнувся азартно.
- От ми і вдома…
Запальничка раптом згасла. На мить знову стало темно, та вже не лячно. Данко штовхнув двері, взяв Дору за плечі, завів у таємничу кімнату.
Клацнув вимикачем - спалахнуло світло.
- Тільки тут встиг лампочки вкрутити, - сказав. - Ну як? Класно?
Дора стояла посеред кімнати, метрів із двадцять, без вікон. Уздовж трьох стін на металевих карнизах, прикріплених під самою стелею, гойдалися тканини: чорна, зелена, біла. Стікали до самої підлоги, за кожною можна було роздивитися інші - сіру, червону, синю-синю… Посеред кімнати завмерлими звірами розсунули ноги штативи, підставки під студійне світло і тло. На них скрутили голови софіти, моноблоки, фотоспалахи. Під ними на підлозі смішний пузатий пуф, що стає кріслом, варто лиш на нього всістися. Біля дверей - звичайний письмовий стіл, завалений фотопримочками, ноутбук, фотокамера… А замість стільця - здоровезна скриня.
- Тепер у мене є студія, - сказав Данко. Призвичаївся лаконічно повідомляти Дорі найголовніше. Та й не треба їй знати, що обладнання орендоване, хоч і на гарних умовах, а ці двадцять метрів ділить з іще одним фотографом, щоб менше за оренду платити.
Збудився, забігав студією, відкидав одну тканину, зашторю- вав стіну іншою…
- Дивись… Бачиш?Тут різні варіанти тла! Світло професійне. Я так мріяв…
Зупинився, пішов до Дори.
- Класно? Це наш дім… Ми тут… одним ділом займатимемося …
Яким? У очі Данкові чорною безоднею довірливою. Вії затремтіли.
Знітився.
- Потім скажу…
Усміхнувся, поліз у куртку…
- Це тобі… Зі святом, Доро.
Манюня… Так це ти півдня під Данковою курткою ховалося? На Дориних долонях тремтіло руде кроленя, рухало носиком - пухнасте, капловухе, та таке маленьке і тендітне, що й притулити до себе страшно. Манюнечка… Присіла на пуф, всадовила пухнасте диво на коліна, гладила, сяяла…
- Це дівчинка. Боні, - Данко присів напроти Дори навпочіпки. - Знаєш, як порода називається? Не повіриш! “Карликовий баран”… Ну, хіба це баран? Цяцька…
“Боні”, - беззвучно повторила вустами.
Данко завмер, дивився на Дору захоплено.
- Сиди… Добре? Так сиди. Я… фотографуватиму… Ні! Пуф зайвий. Зачекай! - підхопився, до скрині.
Витяг на світ Божий вовняний плед кольору пряженого молока, завбільшки з двоспальну ковдру. Розстелив посеред студії.
Дора всадовила кроленя на кремове марево, опустилася поряд. Посміхалася - та це ж радість, коли не глянь! Нахилила голівку до кроленяти - пухнасті вуха ніс лоскочуть. Ах, ти моя красунечко! Крихітко моя… Наче Дора стала такою дорослою, такою мамцею, бо таке у неї манюсіньке дитятко…
Данко вхопив камеру, наставив на Дору і раптом закляк - знітився, серце закалатало. Хотів крикнути їй, та лише прошепотів, хоча і знав - не почує:
- Не помічай мене… Прошу, не помічай…
Вона й не помічала… Прилягла на плед, скрутилася калачиком, притисла до живота кроленя, гладила його по вухах, шепотіла щось беззвучно.
Данко не розрізняв окремих об’єктів єдиного зачарованого ге- штальту, що народжувався із чорних кучерів, плавного вигину тендітного дівочого тіла, рудого пуху “карликового барана” і напруження витончених Дориних пальчиків - притискала до себе Боні одночасно сильно і ніжно. У підвалі Данкової студії народжувалася гармонія, і він квапився… квапився вихопити кожну її неповторну дивовижну мить, бо це диво можна було знімати безкінечно довго, ніби смакувати… І він би знімав до скону, та за якийсь час спіймав себе на думці, що вже не вибирає ракурсу, не виставляє світло, просто клацає і клацає, як той дурний…
І Дора не рухається… Тільки руде кроленя навколо скаче…
Злякався. Закляк, гукнув:
- Доро…
Пішов до неї тихо, коліна підгиналися. Упав поряд навколішки, уже простягнув руку, аби торкнутися Дориної щоки, та побачив - вії тремтять. Дора спала. Міцно, як дитина. Усміхалася - радість на вустах. І тільки напружені долоні і досі
