впритул до смердючого сірого чоловіка, учепився в нього, хитається.
- Ботва, - криво всміхається той. - Що важче - рюкзак чи намет?
- Намет… - зізнається, шкодує тієї ж миті. Зараз це падло вхопиться за рюкзак, залишить йому намет. Принюхується - від Ботви тхне не тільки смородом.
- Ти… Що тобі Дон пити давав?
- Спиртяка… - Ботва закріплює на своїх плечах намет, допомагає Максові вдягнути рюкзак, озирається у бік Дона, якого вже ледь видно поміж дерев. - Командир суворий… - зі співчуттям дивиться на Макса. - Сам йти зможеш?
- Спробую, - відповідає Макс, робить крок, і Ботва вчасно пірнає під Максову руку, притримує його.
- Нормально, - каже словами Дона.
Ліс схлипує - бідахи! - пускає сльозу, чи то нестійкий весняний сніг тане на сонці, падає долу. Двійко слабких тягнуть ноги у хащі. Макс висить на Ботві.
- Витягни мене звідси… Відплачу… Клянуся…
- Де він зник? - Ботва дивиться вперед по курсу.
- Крива сосна… Бачиш?
- Так.
- Туди, - пихатості немає. Звик примічати дерево, кущ, горбок, де останній раз бачив Дона, коли той, сволота підла, кидав його, чвалав геть, наказуючи ворушити ратицями.
Біля кривої сосни Ботва остаточно охляв. Сидів на землі, набирав сніг у жменю, тер мордяку, вдивлявся у темний ліс. Макс притулився до нього, як до рідної мами, чи то блажив, чи то марив.
- Я Герцог… Чуєш? Віддячу… Тільки доведи мене до Дона.
- Командира звати Дон?
- Дон, - шепоче Макс порепаними вустами. - Ти був на Балі?
- Це що?
- Рай!
- Поживу краще…
- Добре. Ти… Ти житимеш краще від усіх. Слово Герцога. Підводься! Підемо… Ти зможеш… Це я… Я… - Макс хоче сказати: “Я знайшов тебе! Без мене ти б здох…” Замовкає.
- Герцог - поганялово? - Ботва через силу підводиться, кидає намет на землю.
- Ім’я… - Макс не зводить з Ботви очей. Вивільняє плечі від рюкзака. Простягає руку…
- Красиво, - Ботва допомагає Максові зіп’ястися на ноги. Роззирається. - Куди?
- Туди, - навмання махає рукою Герцог.
День зникає несподівано, як англієць. Лісу нема - ні дерев, ні кущів, ні стежок. Тільки їдуча, як запах Ботви, безпросвітна чорна порожнеча.
- Дванадцять… Дванадцять мільйонів! Анджеліна стільки отримала… За Лару Крофт, - Макс і сам не знає, що верзе. Інстинкт самозбереження самознищився - меле язиком, останні сили розпорошує. Вчепився рукою у плече Ботви, волочиться. - Поїдемо до Парижа… Піднімемося на верхівку Ейфелевої вежі, з парашутами… Чи до берберів у Марокко. А краще зафрахтуємо яхту… З тобою не страшно… У море… Ти… Ти - Ботва. Ботва фореве!
- Герцог! Дивися… - Ботва зупиняється, вдивляється у темряву.
Макс на мить відпускає плече чоловіка, витягує шию, примружує очі. Що?
- Ніби вогник…
- Не бачу, - шепоче спустошено і падає в чорноту.
- Нащо ти його тягнув?
- Ну, не кидати ж…
- Не чіпай. Хай отямиться…
- Від гарячого скоріше повернеться.
Макс чує голоси впереміш із теплою ласкою вогню і гарячим пійлом: хтось підносить кружку до його вуст, намагається влити рідину в рота.
- Як до самогонників прибився?
- Підпоїли, в автівку заштовхали і привезли.
- Довго батрачив?
- У серпні попалився… Тільки… то не самогонники. Горілку ліву розливають нелегально. Щотижня дві фури відправляють.
- Знаю.
- Звідки?
- Буваю тут. Час від часу.
- Одного разу цигани заблукали. На базу припхалися…
- Повбивали?
- Усіх. А як хто з рабів слабшає, тих теж…
Ботва замовкає, нахиляється ближче до Макса.
- Герцог… Ти як?
Макс отямлюється від різкого смороду Ботви. Розплющує очі.
- Ну… От і файно! - Ботва всміхається, підхоплює Макса, допомагає йому сісти.
Макс мимоволі спирається руками на землю, дивується - а де сніг? Велике багаття тріщить дровами посеред широкої, вкритої сухою травою галявини. У світлі вогнища Макс не відразу помічає невеличкий дерев’яний сарайчик під деревами. Він схожий на відьмине кубло з казок - стирчить за метр над землею на міцних дерев’яних палях, як на курячих ніжках.
- Дім? Тут дім?
- Мисливська заїмка, - відповідає Дон. - Сіль знайшов. І чай…
- Справжній? - не вірить Макс.
Дон не відповідає, прискіпливо дивиться на Ботву.
- Харч маєш?
Ботва киває, дістає з торби брудну газету, обережно розгортає - всередині окраєць хліба з долоню і грудка пшоняної каші.
- Сховай! - розпоряджається Дон.
- Ні! - Макс смикається, подається до Ботви. - Дай!
- Сховай. - Дон без емоцій дивиться на чоловіка. - Зранку підеш. До людей більше доби дибати. Покажу, куди йти. Впораєшся. І харч згодиться.
Ботва розгублено дивиться на провідника.
- А як же ви?
- Нормально. У нас свій маршрут. Зранку розійдемося.
Макс приголомшено усвідомлює нову біду, по-звірячому хижо пригинається, Ботві в очі:
- Дай… їсти…
Ботва - то на Дона, то на Герцога.
- Командире… Можна я Герцогу трохи хліба дам?
- Кашу віддай.
Дякую! Дякую, брате! Макс ковтає пшоно маленькими крихтами. Смачно… Господи,як смачно… Ця Ботва - свята… Святий… Нащо йде? З ним… не пропадеш. Дотягне. Нагодує…
- Дякую…
- Чай будеш? - питає Дон.
- Дякую…
- То ти Герцог?
- Дякую, дякую… - Макс похапцем при гуляє до рота гарячу кружку, вдихає сумнівний аромат дешевої чайної пилюки, забутої мисливцями. Посміхається, як дурний. - Чай…
Допиває до сухого денця, валиться біля вогнища.
- У хаті не спатимеш? - питає Макса Дон. - Там лежаки є… І подушки з сіном.
- Тут полежу трошки… Гарно…
Тілом розливається блаженний спокій. Очі злипаються. Слова чоловіків біля вогнища прориваються у свідомість окремими короткими уривками.
- Дім де? Далеко човгати? - питає Дон.
- Який дім?..
- Бомжуєш?
- Є таке.
- Давно?
- А-а-а…
- Горілка?
- …І що я мав робити?
- …Нормально. Тільки… самому…
- Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…
- …У торбі мотлох…
- Борг…
- Що за борг? - а Дон, виявляється, балакучий.
- Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…
Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.
- Наприкінці червня, - веде далі. - Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…
- Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…
- Та потонула…
- Ну, тонуть. Один біс.
Макс глухне. Люба… Глухне і чує - кожне слово.
- Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…
- Навіщо?
- До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитов- ку прочитав.
- Не пішли?
- Та піду… Кажу ж - борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…
- Щоб у першу ж церкву зайшов!
- Аби гроші… Хоч на свічку яку.
- Візьми.
Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.
- Проп’єш - знайду й уб’ю, - обіцяє спокійно.
Ботва виправдовується мляво і щиро, хрестить сіру куртку. Макс не чує. М’язи, кістки, думки - все паралізоване тваринним страхом: от Ботва зараз підведеться, підійде до Герцога, буцне ногою: не ти її?..
Підводиться Дон.
- Годі базікати. Спатимемо.
Підходить до Макса, торкається плеча.
- Підйом.
Макс зацькованим звірком відсахується, сідає на суху траву, зіщулюється, наче від удару. Відводить погляд - залишатися у компанії тих двох неможливо. Уява крутить - мить-дві, Дон з Ботвою вгризаються в шию Макса: ти?! Ти?!
- Тут… посиджу… трохи.
- Як знаєш, - Дон уже суне до заїмки, та раптом зупиняється. Відв’язує від рюкзака дорогі Максові черевики, кидає Ботві.
- Вдягни. Бо ти у цих валянках - наче з божевільні втік.
Ботва тут же перевзувається, роздивляється обнову.
- Гарні… - тупцює до заїмки за Доном.
Сон розуму народжує чудовиськ? Неспання ліпить ще гірших монстрів. Макс труситься біля вогнища - Господи! Вона потонула! Потонула, потонула… Гоцик знав. Звідки? Потонула… Сама. Сама! Макс не штовхав! Земля… Перемішується із рудими косами. Без труни, сліз і жалоби. Як собаку… Очі закрили? Таке ж буває - мертві дивляться. І в тих очах можна побачити… А Ботва? Він заглядав у мертві очі? Може, бачив там… Макса? Мерзота… По Максових кишенях нишпорив… Певно, й Любине тіло обмацав. Тварюка! І в торбу все! В торбу! А раптом… Раптом у торбі є щось… Любине?
Макс зацьковано зиркає у бік заїмки - зсередини долинає густе хропіння Дона.
- Спите?..
Рачкує до заїмки, труситься від жаху. Спинається на ноги. Обережно штовхає двері. Не риплять. Напружує очі - Ботва і Дон лежать на дерев’яних лежаках біля стіни. Ботва скрутився носом у живіт. Дон розпластався, усміхається уві сні. Біля дверей - рюкзак і торба.
Макс хапає торбу - бігти, бігти! Наштовхується на рюкзак Дона - все треба брати! Піднімає - важкий! Суне до дверей.
Багаття ще горить. Макс витрушує на суху траву геть усе з торби. Смугаста тільняшка, майки, труси, книжка афоризмів “Золоті розсипи”, ключі (від чого?!), ганчірка з грудкою землі, порепане портмоне з фотографією пишної жінки у білому фартуху на тлі форм зі свіжоспеченим хлібом.
- Хліб! - шепоче істерично, знаходить газету, розгортає. - Хліб…
Рве сухий хліб зубами, ковтає, зиркає у бік заїмки. Хоч би не розбудити… Давиться, кашляє, затуляє рота руками: тільки б не прокинулися! Ховає у кишеню ганчірку із землею: оце Любине… Любине…
Відкриває рюкзак Дона, а там консерва. І пачка печива…
- Паскуда, - схлипує спустошено.
Запихає консерву і печиво у кишені куртки. А пофіг! Не знає, де ділося. Ботва… З’їв! Точно…
Під дупою припікає.
