сфотографувати їхнього Шахріяра, нареченого тобто, у шатрі, коли той страждатиме в обіймах одалісок, бо вони усі до одної хоч і звабливі, проте зрадливі й корисливі.
- А де ж наречена? - дивується Данко.
- А-а-а… Не поспішайте, мій друже! - Мельхіор указує на мале шатро. - Шахразада там! Труситься від страху, бо знає - скоро Шахріяр повбиває усіх своїх одалісок і пошле За нею… І якщо вона не утне чогось незвичайного, то і їй… голову відрубають.
- Натуралізм, - глузливо усміхається Данко.
- Автентика! - пихато кидає Мельхіор, зникає у натовпі.
Дора усміхається - таке все чудне та не по-нашому! - витягує шию: що ж там у шатрі? А там на подушках уже вмостився кирпатий наречений років двадцяти п’яти, тюрбан з’їхав з маківки, напівголих дівчат обіймає. Поряд дружки ручками прикладаються.
- Лесю! Може, тут і залишимося?
Поряд із нареченим виникає сувора жінка у звичайному костюмі.
- Олесику! Час до Шахразади…
- Мамо, я ще одалісок не порішив.
- Мечі! - кричить Мельхіор. - Шахріяр одалісок вбиватиме!
Дівчата верещать. Данко опускає камеру, відводить Дору вбік.
- Доро! Йди до малого шатра. Я зараз різню зніму і дожену тебе.
…У малому шатрі у блискучих шароварах, коротенькій розшитій кофтинці і прозорій фаті сама-самісінька психувала наречена, така собі звичайна Галя з-під Полтави - вуста гордовиті, брови, мов намальовані, а в очах такі блискавки, ще мить - і рознесе халупу.
Побачила Дору, насупилася, дістала сигарету з шароварів, закурила.
- Ну, що там? - запитала. - Уже повбивав?
“Ні”, - хитнула кучерями Дора.
- Нормально? Я тут биту годину, як дурепа,, сама сиджу в цих… - смикає шаровари. - …лахміттях! А він… Свекруха придуркувата. “Весілля буде в казковому стилі!” А я білу сукню хотіла зі шлейфом, рукавички по лікті, фату довгу… Щоб по місту на лімузині мчати, у люк висунутися і махати всім… Нащо мені ті верблюди?! Я змерзла! Не літо… І чому я повинна все по її робити? Не повинна. Правильно?
“Правильно”, - киває Дора. Хочеться підійти до дівчини, присісти поряд, погладити по руці, та до шатра влітає Мельхіор. Очі на лоба.
- Що?! А де сльози?! - шаленіє, заламує руки. - Шахраза- до, ви мене вбиваєте! Не ламайте драматургію! Ви приречені на смерть, якщо не зумієте…
- Пішов ти…
- Но-но! Я Мельхіор Занадов! Зараз сюди прийдуть яничари і потягнуть вас силоміць до Шахріяра. Приготуйтеся голосити…
- Чхати я хотіла на твоїх яничарів. Хай Лесик сам по мене приходить, бо я і зараз гарбуза знайти не полінюся.
Шахразада легко підхоплюється, відштовхує Мельхіора, смикає легку тканину, що завішує шатро, - а це що за ганчірка?! Кидає на землю, виходить з шатра - фурія розгнівана, зараз усе навкруги випалить до Грунту.
Дора обережно йде за нею, поряд виникає Данко.
- Що тут?
Дора усміхається, знизує плечима: бозна-що…
- Оле-е-есю! - раптом горланить Шахразада у бік великого шатра так дзвінко, що навіть прив’язаний до сосни верблюд відсахується, рве мотузку.
З великого шатра виходить веселий розхристаний наречений, поправляє тюрбан. За ним гості, сувора пані в костюмі.
- Дарино! Ти чого?! - легковажно гукає Шахріяр.
7 Биті Є Махс
- Ану, сюди! - кричить розгнівана Даринка. Мельхіор хапається за серце, притуляється до шатра.
- У мене… шоу-шок!
Ошелешений Шахріяр на автоматі суне до коханої навпростець, сувора пані копилить губки із прикрістю, знервований верблюд тиняється, не знає, куди себе подіти, розлякує гостей.
І Дора не витримує.
- Ги-ги, - на видиху.
Данко завмирає. Обережно косує на Дору.
- Знаю… - шепоче вражено.
Назавтра у студії всадовив Дору на плед, сам навпроти.
- Звук… Просто відкрий рота і вимов будь-який звук. Дора зіщулилася, очі з орбіт. “Не боюся!” - хльоснула себе
подумки. Відкрила рота…
- А-а-а… - обережно. Замовкла. На Данка насторожено. Він насупився.
- Ще раз! Так само!
- А-а-а…
- А! - завовтузився, дотягнувся до папірця і ручки. Написав “А”. - Ти сказала “А”! Давай, Доро! Ще раз те саме. І запам’ятовуй. Отак, як ти вимовляєш зараз, то “А”. Ну!
-А…
- Так! Тепер інший звук.
Дора витягнула губки трубочкою. -У-у-у…
- У! Ти сказала “У”! - збудився, очі сяють. Він геній! - А тепер два звуки разом - АУ… Ти зможеш!
-А-у…
- Так! Усе вийде! Ти розмовлятимеш! Ми вивчимо всі звуки. Ти зможеш запам’ятати, Доро. Ми… не поспішатимемо. Вивчимо один звук, підемо далі, - замовк, кивнув. - Спробуй… Ще якийсь звук.
- М- м-м! - Дора піддалася Данковому збудженню.
- М! Ти сказала “М”! Запам’ятовуй! Отак, як ти робила щойно, то “М”!
Дора усміхнулася винувато, заплюїцила очі…
- Я… не-е-е… 6оу-у-уса… - старанно вимовила вголос.
Володимир Гнатович Сердюк уперше потиснув руку Ярославу М ихайловичу Новаковському років п’ять тому в лазні, де в умо- і”.і х особливої секретності формувалася чергова свіжа політична сила. Послухали, грошовиті, під трав’яний чайок гарячі промови про непересічні ідеї загальнонаціонального масштабу, реалізацію яких вони просто зобов’язані профінансувати. Потилиці почухали і грошей не дали. Але відтоді, хоч спільних і прав і не вели, цілком відверто могли сказати один одному при зустрічі:
- Добре, що у гімно не вляпалися.
- Зате попарилися файно.
Замість того перетиналися час від часу у Раді, Сердюк одного разу на день Радянської армії навіть відправляв до Новаков- і ького Марту з революційними гвоздиками, пляшкою дорогого коньяку і вітаннями. Тобто - контакт існував. І тепер, під контролем незрозумілого, дивакуватого, агресивного погляду дружини, який тільки зупиняв думки, Володимир Гнатович усе мізкував: як встановити із Новаковським більш тісні, неформальні стосунки?
Згадав про лазню… Тільки політика, зрозумів.
- Доведеться башляти, - пробурмотів роздратовано.
Та з іншого боку, життя саме підштовхувало до пошуків безпечного політичного прихистку. Наприкінці року - вибори. Ворушися, дядьку! І Володимир Гнатович усвідомив: йому Но- ваковський потрібен більше, ніж дружині з її божевільними планами. Тож довго не думав: запросив того у лазню. Із натяком на спільну позицію у політичному житті країни.
Розмова дивним чином зосередилася на катерах, човнах і яхтах. І хоч Сердюкові пекло, де свій якір кинути, старанно цікавився захопленням Новаковського, а як перекинули по чарці, зізнався відверто - намірився прибитися до політичного берега, який обжив Новаковський, готовий витрамбувати там собі місце. Грошима, звісно. Слушної поради просить… Чи варто? 7*
Новаковський убив.
- Чи варто? - перепитав здивовано. - Ваш тесть давно до нас причалив.
Володимир Гнатович ледь ковтком повітря не вдавився. Подумки виматюкав старого козла Перепечая, та обличчя не втратив - недарма колись комсомольським ватажком був. Із тестем у них різні погляди із низки принципових питань, а от із Ярославом Михайловичем вони, здається, однаково думають.
- Недарма ж колись у гімно не вляпалися, - сказав.
- Зате попарилися файно, - розсміявся Новаковський.
І діло пішло. Єдине непокоїло: ніяк не міг Сердюк-старший знайти привід запросити Новаковського в гості, та так, щоб той неодмінно з дочкою прийшов. Хто нині Один до одного бігає? У кращому випадку в ресторані зустрічаються. На полюванні, на рибній ловлі… За кордоном на курортах перетинаються.
- Він яхти любить? - запитала пані Женя, вислухавши чоловікові сумніви. - То купи яхту! Обмиємо! І дітей познайомимо.
Повне божевілля! Ледь не луснув од гніву. Забігав вітальнею. Яка ж вона ідіотка! Яхти, катери - чоловічі забави! Яким боком дівчина до того? Чи Макс?! Удвох із Новаковським обмиватимуть!
- Краще… Краще уже знайти привід і самим до Новаков- ських завітати. Коли його донька вдома буде.
- А Максимові це як пояснити? - сказала пані Женя. - Хто тобі сказав, що він погодиться їхати з нами?
Сердюк зиркнув Еіа дружину роздратовано.
- Може, через фонд акцію якусь благодійну зорганізувати? Максим буде. Має бути. І та дівчина, сподіватимемося, поведеться…
- Роби давай! - наказала дружина. - Та щоб Максим ні про що не здогадався.
Макс зосереджено прислухався до себе: страх… Важкий страх колобродив всередині, малював чорним на сірому: ось Ботва йде берегом, зупиняється: “Тут!” Дужі чоловіки беруться за лопати, ось уже Люба сидить край виритої ями, струшує з білої сиідниці грудки землі. “Одне скажи! Хто?!” - просить Ботва. Люба вказує на Макса: “Він…”
— Я?! - мимоволі бурмотів вголос, озирався. - Ні…
Не снилося. Жахи облишили Максові ночі, вирували в голові цілісінький білий день, змушували підозріло косувати на кожного: а вам чого?
“Жодного запитання, мамо”, - прохрипів, коли пані Женя примчала визволяти сина, упала біля високого ліжка у чужій добрій хаті, заплакала гірко.
Тіло одужало. Душа все не гоїлася. Карпатські мандри перекреслили плани - а сенс?! Опирався, креслив у мізках: рухатися, рухатися… Та варто було зробити хоч крок, заклякав від розпачу: і гадки не мав, як позбавитися стійкого тваринного страху, перемішаного із відчуттям вини.
Репортерка Олюня допомогла. Не знала, бідаха, що запитання ставити - зась.
- Де ти пропадав, Максе? - припала до коханця, коли наприкінці березня той врешті з’явився в орендованій нірці.
Макс закляк, прислухався до себе приголомшено: страх не трусився переляканим зайченям, не заважав рухам - розправив плечі, войовничо розмахував мечем: усіх на капусту.
Усміхнувся репортерці холодно.
- Нормально, - мовив спокійно. - Ти… не цікава мені вже. Грошей… на таксі дати ?
Збентежена репортерка моменту не вловила, заторохтіла схвильовано:
- Що сталося? Як це розуміти? Невже ти не хочеш мене? Чому все так несподівано? Ти не міг зробити це якось…
