Максимка привезла. Розпитати, що за халепа. Для адекватної відповіді.
Та допит довелося відкласти. Донька телеграфно з дня удень: ледь живий, уже одужує, за тиждень оклигав, тільки змарнілий. І засмучений. І хоч цікавість сто разів штовхала Перегіечая зателефонувати Максу, - не здався. Хай одужує і сам до діда їде. Такі у Перепечая правила.
У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з’явився у День дурних і сміху.
Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину - сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.
- Максимко… А що дідові приніс? - наче й не здогадується про Максові мандри.
Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого - тільки тор- бів для грошей не вистачає, а варто з’явитися - як та дитина: а де гостинчик?
- Є гостинчик, - дістав пляшку лікеру “Mandarine Napoleon”. Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.
- О! Моя наливочка… - закивав дідо. Зиркнув на Шиллє- ра. - Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.
Макс і Шиллєр зиркають один на одного.
- Як почуваєшся, Ромо? - холодно питає Макс.
- А маю погано? - Шиллєр напружується. Суне до дверей.
- Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! - Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. - Я тобі розкажу якось… чому саме…
Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує - до завтра, на все добре - зникає. Перепечай відкриває пляшку.
- І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, - наливає собі по вінця.
Макс зітхає розчулено.
- Діду, ти мене любиш?
- Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, - відповідає старий. - Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися - півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?
- Класно…
- Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.
- Давай іншим разом, - тьмяніє.
- Добре, - спостерігає за онуком уважно. - То без діла прийшов?
- Діду… Куди краще гроші вкласти?
- Землю купуй! - не роздумує Перепечай. - Інше - мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.
- Так не продається земля…
- То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть - не відіб’єшся.
- Допоможеш?
- А наливочки привезеш?
- Привезу.
- І я допоможу, - Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. - Грошей багато?
- Два мільйони…
- Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.
Макс дивиться на діда сумно.
- Не любиш ти тата.
- Чому ж це не люблю?! - щиро дивується Перепечай. - Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші - то маячня. Свій кадуцей треба мати.
- Що за кадуцей?
- Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей - жезл Гермеса. Хто кадуцей має - той недоторканний.
- Гроші…
- Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них “кадуцей” на лобі написано, - повчає, знову прикладається до пляшки. - Нічого… Навчу. А ті два лимони - в офшор.
- І так в офшорі.
- В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.
- Давно хочу.
- Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.
- Я і сам нібито…
- Забудь про свої книжки. Августа слухай - Август не підведе.
- Августа? - Макс не вірить вухам. - Закса? І він на тебе працює? А я думав, на тата.
- То тільки твій тато й досі не може втямити, що він на мене працює, - роздратовано бурчить Перепечай.
Уже і ніч повіки стуляла, а старий з малим ще довго балакали. І тільки коли Макс розпрощався і пішов, Перепечай вилив у чарку залишки лікеру, проковтнув і сказав у порожнечу:
- “Критикую”… Не люблю! Засрав Жені життя, тварюка.
Притулився спиною до крісла, усміхнувся недобре. “Встигну, - подумав. - Рік - то чимало”. Про злоякісну неоперабельну пухлину, що вже вчепилася метастазами у хребет старого, не знав ніхто, крім лікарів приватної клініки, які й оголосили вердикт: часу в Перепечая - максимум до наступної весни…
- Устигну, - впевнено повторив уголос.
Дору мучила совість. Чому щастя таке нахабне? Скрутило руки, учепилося за ноги, не відпускає від Данка. їй же до Португалії час. І годі собі брехати, що грошей мало, шлях важкий. Паспорт закордонний має, Галі написати, щоб грошей позичила… Чи Ромкові… І рушати. Та всесильне щастя кожного нового дня скеровувало тільки в один бік - до Данка, заполоняло душу ніжною радістю і якось змилостивилося, прошепотіло Дорі на вушко: а ти навчися говорити, а потім уже до мами рушай. Це ж як вона зрадіє, коли ти знайдеш її і скажеш: “Мамо…” Поважна причина! Усміхнулася: ги-ги на видиху. За рік говорити навчиться, а тоді вже й у мандри. Аби сил вистачило.
А сили навесні геть розтанули. Першою забила на сполох Ганна Іванівна: коли ж Дора спить?! Усю ніч працює, увесь день з Данком не розлучається, на кілька хвилин тільки на Троєщи- ні з’являється: помитися, перевдягнутися, попрати-попрасува- ти, кроленя Боні нагодувати, цьомнути в ніс і зникнути. Змарніла, тільки очі сяють.
- Мені твоєї допомоги, дитино, треба, - сказала якось.
- Так! Що завгодно! - Дора їй жестами. - Що робити?
- Стала боятися маму саму вдома лишати, - збрехала секретарка. - Астма, серце… Не могла б ти бути біля неї з ранку до третьої дня? Після третьої сусідка увесь час вдома. Допоможе, як раптом мамі погано стане.
Дора закивала, Ганну Іванівну обійняла - от і не хвилюйтеся! Й на мить не відійду. Наступного дня старенька секретар- чина мама обережно укрила Дору стареньким вовняним пледом, набрала доньку.
- Спить, - доповіла.
- От і добре, - сказала Ганна Іванівна. - Тепер я спокійна.
А на серці - ні. Ч им усе то закінчиться? Час від часу перетиналися у кав’ярні з Данковою матір’ю, ділилися новинами. Пахне Португалією? Ніби ні. Одного Світлана Діброва втямити не може: чому Данко навідріз відмовляється її з Дорою знайомити? Уже кілька разів натякала: запроси до нас СвОЮ дівчину. А син тільки всміхається: не час. Одне діло зробимо, от тоді вже… Що за діло? Чим вони там займаються?
Ганна Іванівна згадувала власну доньку - жодної звістки за останні чотири роки - тільки зітхала сумно:
- Ну, не книжки ж читають…
Данко розпочав з книжок. Сидів посеред студії, вказував на літери, старанно вимовляв уголос:
- Р…І…О…РІО…
Дора знічено дивилася на Данкові вуста, беззвучно повторювала, та вимовити вголос не могла, лякалася - сльози на очах, і все закінчувалося гарячими обіймами.
- Не плач! Тільки не плач! І не бійся! Ми зможемо… - шепотів Данко.
Дора вивільнялася з Данкових обіймів, писала у смартфоні, бо ніяк не хотіла розмовляти з ним жестами: “Вибач… Не треба…”
- Треба! Просто довірся мені. Я… ще не знаю як! Чесно. Але я знаю, що зможу… Я буду пробувати по-різному. От навушники. Вдягни. Зроблю звук на всю котушку. Раптом ти почуєш…
“Ні”, - хитала чорними кучерями. В школі було досхочу навушників. Дора… не чула.
- А я щось інШе вигадаю! Я розумний! - не здавався.
Опускала очі долу. Ну, як йому пояснити? Може, говорити
трохи? Ромко навчив. І “Данко” вимовити змогла б. І “не боюся”.
Та перед очима одна картинка: файна хата пані Жені, Дора стоїть перед чорним дзеркалом, старанно вимовляє: “Мама… Дора…”, до кімнати влітає хазяйка: “Якого мичиш?!”
…Дора не хоче, аби Данко чув, як вона… мичить… А по- іншому - ніколи не зможе.
І билися б до скону, та наприкінці квітня фотограф, що разом із Данком винаймав студію і спеціалізувався виключно на комерційній фотографії, отримав два замовлення на фотозйомку весіль в один і той самий час. Не пожлобився, віддав одне Данкові.
- Свєт! Тисяча баксів за день! - хвалився Данко матері. - За оренду наперед заплачу, усім подарунків накуплю…
- І наїсися смачного на халяву, - сказала Свєта Сергіївна, перехрестилася подумки: аби квитків у далекі краї не купував.
- Наїмося! - розсміявся Данко. - Зі мною Дора їде.
- їде? - перелякалася. - І далеко?
- Весілля за містом, - заспокоїв. - Жирне… Цілу базу відпочинку орендували.
Дора ніколи раніше не бачила такого розкішного дійства. З кортежем нареченого з білих лімузинів рівно опівдні під’їхали до уквітчаних трояндами воріт - наче у казці з’явилися посеред густого і рівного, ніби причепуреного лісу. Дружко нареченого щось гаркнув охороні - ворота розчинилися, і вся компанія покотилася на територію бази. А тут не база - Персія! “Тисяча і одна ніч”… Величезне шатро, павичі, прислуга у тюрбанах і гостроносих капцях з опахалами, фрукти пірамідами, гірлянди з квітів, лебеді у невеличкому водоймищі з лілеями, верблюд до сосни прив’язаний, пишні гості всюди шльондра- ють, а в дальньому куті ще одне шатро, менше.
- Тематичні весілля - мій профіль! - до Дори з Данком суне чорнявий нервово-збуджений худий чоловік років п’ятдесяти у чорній водолазці і сірому костюмі з відливом. Простягає Данкові руку. - Мельхіор! Занадов! Режисер… цього грандіозного дійства!
- Данко…
- Мельхіор! Занадов! - режисер цілує Дорину ручку, кокетливо зазирає в очі.
- Це Дора… Вона зі мною, - Данко випереджає питання худого, обіймає Дору. - Фотозйомкою хто керуватиме?
- Мельхіор Занадов! - чоловік уже йде вистриженим газоном у бік шатра, пояснює Данкові: той має встигнути
