Підхоплюється. Он воно що! Багаття теж жадібне. З’їло дрова, на суху траву перекинулося, по ній до заїмки - усе ближче, ближче.
“Біжи! Біжи!” - подумки чи то собі, чи то полум’ю.
Смикає головою - та цить! Ані слова! Німий!
Збуджено-перелякано топить у вогні погляд. Кут заїмки починає тліти. Макс відступає на кілька кроків, падає на землю, притуляється щокою до землі.
“Ди… витися буду”, - думає затято.
Божевільні фантазії вимагають реальних втілень. Потонула… Крапка! Чи не сам хотів певності? Яскраві, як при сонці, картинки: річка, берег… На зеленій траві… Люба. Макс поспішає до неї, та поміж ним і Любою виникає вонючий, огидний чоловік без імені. Ботва… Затуляє сонце. І Любу. Видно тільки сіре обличчя волоцюжки, провалені очі. Вуста ворушаться… Що? Що ти там верзеш? Я? Я Герцог! Ти… відійди краще! Не затуляй сонця… З Ботви - дим. Чисто, як з вурдалаків, що їх тисячами знищують у голлівудських фільмах жахів. Сонце. Палить суку до нуля, кидає Максові під ноги жменьку попелу. Люби не видно - сонце…
Здригається. Зараз тим двом у заїмці стане гаряче. Попідхоплюються. Вискочать з хатинки. “Герцог! Ти, мать твою, за вогнем стежиш?”
“Я спав…” - скаже. Вогонь у дзвони не б’є.
Полум’я охоплює кут, підлізає під підлогу, ширяє поміж па- лями. Як стрімко! Макс витягує шию: невже не відчувають небезпеки? Дон неодмінно прокинеться першим! Штовхне Ботву…
Вогонь не чекає, несподівано обіймає стіни заїмки широкими довгими биндами, вкутує миттєво, зав’язує на стрісі червоний ясний бант. Макс спинається на ноги. Тремтить.
“Суки… Прокидайтеся… Згорите…” - кричить подумки збуджено,тупцює. І не підійти… тепер.
Робить крок до заїмки - лице обпікає гарячим. “Стрибай! Стрибай!” - кричить у голові нещадний високий голос. Відса- хується геть. У темряву.
Позаду - ба-бах! Наче хто у медвежу яму втрапив. Макс озирається - стріхи нема! Провалилася в заїмку.
Тремтить від незрозумілого захвату, тихо суне назад, до місця забави. Всередині хатинки щось відбувається. До тріску сухих дерев’яних стін додаються судомні слабкі вигуки, стогін. Усередині… Макс хоче бути всередині. Побачити… Що там? Скоріш за все провідника з Ботвою привалило колодою з перекриття.
- Вибирайся, Доне… - видає словом сподівання. Без Дона - гайки! Ботву… ніколи б не бачити!
Уявляє - Дон! Чорний, обгорілий… Виходить з вогню - Термінатор. Пощадить Макса?
“Нізащо…” - розуміє правду життя.
Смикається, наче Дон уже йде. Метушливо викидає з кишень консерву і пачку печива - та не брав я твого! Завмирає, збуджено вдивляється у палаючу заїмку. Ані стогону…
У голові щось з дитинства: капітан залишає корабель останнім, у бій йдуть тільки “старики”. Хочеться надіти на голову офіцерський кашкет, віддати честь… загиблим. Прикриває обличчя долонею - жар лущить шкіру. По щоках невтримною рікою течуть гіркі колючі сльози: “Прощавайте, брати…” - щирий.
Озирається… Бігти зайве. Сам… їжа є. Часу досхочу. Мізки наповнюються зарозумілими тоскними сентенціями. “Я смерть бачив…” - як же він розуміє всіх тих… що з воєн.
- Я смерть бачив… На власні очі… - катарсис не гарантує чистого результату. Логіка плете мереживо.
- Ніхто не бачив… -додає недобре. - Що я бачив смерть… І тільки ридати від тієї невідворотності. Та вогонь уже дожер
заїмку. Розповзається лісом. Ще трохи жалів - сам згориш. Макс кашляє від їдучого диму - геть, геть! Біжить чорним лісом навпростець, забувши на сухій траві рюкзак Дона, торбу Ботви, консерву, ніж, сірники, пачку печива - усе, що збільшувало шанси… вижити.
У ніч з шостого на сьоме березня пані Жені наснився білий, як лебідь, козел з крутими рогами. Двійко дужих чоловіків тримали козла за ноги, а вона сама натхненно спилювала йому роги, примовляла:
- Інакше у двері не пролізеш!
І двері ті поруч. Посеред світу - вітри, гори, луки навкруги… Пташки цвірінчать, комахи у ляжки впиваються, одна, паскудна, до щоки присмокталася… Пані Женя аж пилку кинула - га щоб тобі!
Чоловіки бачать таке діло, козлові роги недопиляні обламали, долоні простягають - платіть, упоралися. Кинула грошей, за мотузку вчепилася, козла до дверей потягла. Штовхнула їх:
- Отут твоє місце…
А за дверима ж файно. Вітри дозовані, сонце за бажанням, комахи не гризуть, коти не паскудять, пташки репертуар узгоджують, люди на безпечній одне від одного відстані - на кулачках не зійдуться, думками одне до одного дотягнутися силкуються.
Козел мекнув схвильовано, майнув було назад, до кусючих, та пані Женя двері заступила:
- Куди, мать твою?!
Козел, тварюка невдячна, пані Женю башкою безрогою у живіт буц - пусти! Вона йому поміж очі - ага, зараз! Ото б і зчепилися, та раптом Макс поряд. Пані Женю обійняв, на м’яке крісло під дозованим вітром усадовив.
- Мамо… Хіба козлам тут місце? - за мотузку, потяг тваринку за двері.
- А навіщо ж я мордувалася, роги йому пиляла? - тільки й встигла вигукнути пані Женя вслід, як двері - хрясь! І зачинилися. І табличка на них висить: “Харе смикати! Ми закриваємося і переїжджаємо у новий офіс!” Ані козла. Ані Макса. Тільки коти з зашитими дулами і горобці німі…
Прокинулася - простирадло мокре. На ліжку сіла, піт по обличчю долонею розмазала - ой, лишенько… Як підкинуло - до телефону. Набрала Макса - “поза зоною…” Пальці зціпила.
- До восьмого почекаю… - прошепотіла затято. Ще не було такого, аби синочок її з Восьмим березня не привітав. Як не відгукнеться, тоді вже…
Серце калатало - не відгукнеться.
Дев’ятого зранку мордовороти старого Перепечая виймали душу з Ганни Іванівни - де хазяїн був, що наказував, куди їздив… За годину зіпсували чаювання у родині Андрія Миколайовича Романова, за три уже нишпорили офісом таємничої “Весни”. Молодик із “А. LANGE & SOHNE” на зап’ястку тремтячими руками гортав договір - усе за законом. Зелений туризм. Легка прогулянка. Поряд із Максом досвідчений провідник… Удвох так цікаво мандрувати горами… Чотирнадцятого під вечір побачите громадянина Сердюка М. В. живим і не- ушкодженим.
- Маршрут показуй! - Перепечай власною персоною приїхав допитувати молодика.
За десять хвилин у Івано-Франківську партнери Перепечая підняли на ноги всіх, хто міг організувати пошуки за вказаним маршрутом, та під вечір, коли рятівники, провідники й охоронці розбилися на групи і тільки від’їжджали у гори, отримали інформацію: під час лісової пожежі у мисливській заїмці згоріло двоє чоловіків.
Перепечай нічого не сказав доньці. Наказав до ранку відкласти пошуки і - хоч по небу! - до ночі доправити йому рештки загиблих.
О другій ночі пані Женя ще не спала. Як зранку прибігла ра- 30хМ із Перепечаєвими вовкодавами до синової квартири, так там і лишилася. Сиділа на дивані каменем - німа від горя. Ганна Іванівна й на крок не відходила. Операційна сестра з двадцятирічним стажем розуміла ясніше за будь-кого - пані щохвилини перекинутися може.
- Може, чаю вам заварити? Чи поїжте…
“Ні”, - ледь помітно хитала головою пані Женя. І тільки коли лунав телефонний дзвінок - старий тато Перепечай інформував доньку про кожний крок пошуків, - зиркала на секретарку перелякано.
- Трубку візьмете?
“Так”, - кивала Ганна Іванівна.
Під вечір обнадійливі новини про таємничі синові мандри й організацію масштабних пошуків не повернули пані Жені снаги. Так і скніла на дивані, тільки все куйовдила рукою волосся, ніби заважає, ніби зайве…
О восьмій вечора Перепечай передав, що наступна інформація надійде на ранок.
- Усе зробіть, щоб Женя виспалася, - наказав секретарці.
- Спробую, - Ганна Іванівна уже зателефонувала додому, попередила, що затримується, а як довго - невідомо.
Присіла біля пані Жені:
- Я постелю вам… У гостьовій.
Бідаха плечима знизала - тільки й того. Та о другій ночі раптом підхопилася з дивана, до дверей. Ганна Іванівна миттєво вкинула до сумки нашатир і корвалол з аптечки, прожогом услід. Пані Женя уже сідала за кермо свого “лексуса”.
За двадцять хвилин підтримувала хазяйську матір під руку, допомагала долати сходинки, що вели на третій поверх відрес- таврованого старовинного будинку біля Житнього ринку, де старий Перепечай займав цілий поверх. Косувала у вікна парадного на вулицю - біля під “їзду скупчилося нелогічно багато для ночі автівок: у салонах сиділи міцні чоловіки, перемовлялися.
Пані Женя не постукала у двері. Ключем відчинила, швидко пішла на світло, що линуло з глибини хоромів. Ганна Іванівна сунула слідом, уже знала - біда… На ходу діставала з сумки нашатир, руки трусилися. “Без роботи лишуся…” - душив відчай.
Заклякли біля прочинених дверей Перепечаєвого кабінету. Ганна Іванівна виглядала з-за спини пані Жені, бачила - за столом старий дід насуплений, щелепи ходором. Навколо столу міцні чоловіки перешіптуються насторожено, а на столі, на самій його середині обгорілий черевик… З нього чорна кістка стирчить.
- Не факт, що це черевик вашого онука, - розрізає гнітючу тишу обережний голос одного з міцних чоловіків. - Ми з’ясуємо назву фірми, дізнаємося…
- “Фабі”… - глухо хрипить пані Женя. Штовхає двері. - “Фабі”! - стогне, очі з орбіт. Штовхає чоловіків, лупить кулачками по їхніх грудях. - “Фабі”, “Фабі”…
- Синочок… - валиться, шкребе нігтями підлогу, кричить страшно і моторошно.
Під ранок після двох “швидких”, божевільна від горя, сунеться з ліжка на підлогу у гостьовій кімнаті татових апартаментів.
- Тихо, голубонько, тихо… - Ганна Іванівна притримує пані Женю за руки. Усе товче: - Тихо, голубонько, тихо…
Жінка відштовхує секретарку з люттю. Суне до виходу. І тільки старий Перепечай слова знає.
- Куди, доню?
- До Максимка… Там маю на нього чекати…
- Добре, добре…
До автівки уже поспішає водій. Перепечай самим поглядом наказує секретарці слідувати за донькою.
У порожній Максовій квартирі пані Женя, як у лихоманці, відшукує ножиці, стає посеред вітальні, зрізає волосся під
