зрозуміло - маєш прекрасно почуватися! - Рома хитнувся, хлюпнув у чарку коньяку, підняв її. - Твоє здоров’я, нащадок імперії. І більше не заводь собі подружок, які трахаються одночасно з тобою і ще якимось… покидьком. Бо надалі вони не кидатимуться у річку. То був виняток! Доведеться власноруч їх топити.
- Ти… - Макс задихнувся, провів по обличчю долонею, наче обхаркав хто. - Що ти верзеш, ПІиллєре?
- Люба та твоя… трахалася… З тобою! І з Макаровим! З ним, думаю, частіше… Бо ж вони під одним дахом… І хіба не заслужила покарання? - бурмотів, язик заплітався. - Заслужила! А от Макаров… Не знає страху, падло! Любу твою потра- хав, пішов до твого тата помічником працювати. Нормально?! Ще й сраки йому не натовкли - фабрику собі купив! Нормально?! Щось у тому є. Може, блискуче політичне майбутнє… Треба буде придивитися до нього уважніше…
Шиллєр ще бурмотів щось про кляті вибори - наближаються, от де невідворотність! Цикав на Перепечаєву покоївку - зайшла на кухню, відібрала пляшку, наказала Шиллєру йти геть. Макс не чув. Закляк, ненависть хвилею - так он воно що… Не бачив, як вимівся Шиллєр, і тільки коли покоївка торкнулася плеча - чуєте? - зневажливо сіпнувся.
- Чого вам?
- Ваш дідусь заснув після процедур. Не дозволю його турбувати, - суворо повідомила.
- Іншим разом зайду, - посунув до дверей. *
Так он воно що! А він все крутив-вертів- роздивлявся окремі
уламки єдиного вітражу - чогось бракувало, хоч трісни! Щось не складалося - мордувало душу, наповнювало її страхами. А вона просто… шльондра! Скривився, наче смердючу ганчірку під ніс.
- Логічний фінал, - прошепотів недобре. Відшукав мобільний.
- Ганно Іванівно? Не шукайте Дори. Все відміняється.
Крапка! На голові - герцогська корона, у серці - попіл. За спиною - металеві крила. Роззирнувся - як низько пролетіти, всіх підріже.
Ускочив до автівки - у фонд! Куди завгодно, тільки не лишатися на самоті заразі На швидкість. Вискочив на Вали. На краю тротуару біля Житнього хитався Рома Шиллєр, махав рукою, намагався зупинити таксі.
- Тебе першого? - лють на кермі.
На праву, по краю. У голові істерика - бац! Тільки купка гім- на! Усіх нафіг! Продажні огидні потвори! Руки б вимити…
На тротуарі голосно закричала жінка. Макс - на гальма. Ро- мині очі за сантиметр від бампера. “Хоч слово кому скажи…” - пробив у Шиллєрі кілька дірок поглядом. “Щоб я здох…” - закліпав оченятами іміджмейкер.
А отак! Трусися в обісцяних штанях і розмірковуй, ідіот, про страхи!
Далі повільніше. Нормально! Все нормально. Досить з нього проблем. Знайшов кадуцей - покарана! Крила хоч і металеві, долу не тягнуть. Легкі.
- Августе Альфредовичу, - ходив кабінетом, вів пальцем по білій стільниці. - Я так розумію, що будь-яке моє прохання…
- Розцінюю як наказ, - віддано запевнив Закс. - Я надто старий, щоб змінювати… хазяїна. Завжди був людиною тільки вашого діда.
- Макаров! Працював помічником у тата.
- Так, - кивнув Август. - Виробництво прикупив. Володимир Гнатович наказав прибрати перепони. Оскільки ваш дід не виявив зацікавленості, то ми зі свого боку допомогли…
- Стоп! - Макса тіпало. Паскудство! Ну, і як після цього поважати пихатого, зарозумілого тата?! Мама все життя до нього зверхньо. Дід навіть не намагається приховати прикрої нелюбові до зятя. А за що його любити?
Упав у крісло, сперся ліктями на білий стіл.
- Знищити ту фабрику. Щоб у Макарова ані копійки не залишилося.
- Навіщо ж знищувати? На те є примусове поглинання.
- Маємо когось?
- Не “когось”. Найкращих! - без здивування відповів Август. Замовк. Зиркнув на нового хазяїна обережно. - Макаров… має знати, хто його… покарав?
- Ні! - похапцем. Знітився. - Поки що - ні. Згодом… сам дізнається.
- Збиратимете урожай восени.
- Чому? - насупився агресивно.
- Логіка процесу. Як в травні посіємо, то наприкінці листопада зберемо.
- Оперативніше не можна?
- Дорожче. І ризикованіше. Якби після виборів… Коли всі візьмуться дерибанити. Тоді й за пару місяців можна було б. А зараз не раджу поспішати.
- Цілком довіряю вашому досвіду, Августе Альфредовичу, - усміхнувся ввічливо. - Працюйте…
Підвівся, пішов до дверей поперед Закса.
- Де Скачко?
- У себе.
- Ми щось на День захисту дітей плануємо?
- Ні, а ви б хотіли?
- Ні! Просто запитав, - уже йшов коридором.
Лють не вщухала. Бажання змити багнюку - відчайдушне: забіг у офісний туалет, хлюпав в обличчя водою. Паскуди! Усі паскуди! І Люба, і Дора! Не бачити, не чути, не знати… Сатисфакції! Побачити знищеного Макарова, а потім уже…
Кинув паперовий рушник на підлогу, вискочив з туалету.
- Скачко! - Вона йшла коридором.
- Слухаю, Максиме Володимировичу.
- До мене! - уже швидко сунув до свого кабінету.
Забіг, учепився в дверну ручку, пропустив помічницю, зачинив за нею двері на ключ.
- Ані слова, Скачко! Інакше тебе звільнено!
Нервовим рухом розстібував ґудзики сорочки, очей з помічниці не зводив. Скачко звела брови, закусила губку,, опустила голівку… Учепилася у застібку блузки, наче вагалася - чи варто? Видихнула і розстібнула.
А отак! Білий стіл зволожнів, крісло на підлозі. А ти можеш бути жорстоким, Максе! У дівчини перелякані очі, довге русяве волосся сплуталося, губи зімкнуті, наче не сміє порушити наказ мовчати. Стогне утробно, збуджено. Не обіймає. Ні! Учепилася руками у білу стільницю, аж пальці посиніли. І тільки коли Макс врешті тихим гарчанням сповіщає про вивільнення сперми, обережно розтискає тремтячі руки, тягнеться до застібки.
Максу не соромно. Прислухається до себе ошелешено: та ні, не соромно. З гидливістю спостерігає за тим, як вдягається помічниця.
- На що ви ще здатні заради збереження робочого місця, Скачко?
- Ні на що…
- А секс на робочому місці - то для вас звичайні дрібниці?
- Ні.
- Епохальна подія, що віщує підвищення і гроші?
-Ні.
- Досить “ні”!
- Просто… ти подобався мені, - відповідає Скачко буденно і щиро.
- Маячня! - лють не вщухає. Що вона верзе, ця огидна продажна шльондра?! І чому “подобався”? Уже ні? Не задовольнив похоті?! - Скільки я тобі винен?
- Ніскільки, - уже вдяглася. Тремтить.
- Працюй…
Мовчки геть. Макс роззирається: на білій стільниці червоні плямки крові. Ціпеніє. Так он чому білий стіл… Щоб розпізнавати незайманих… людей…
Підняв крісло з підлоги, усівся обличчям до вікна - не бачити білого заплямованого стола.
Дзвінок!
- Максиме! Вас хоче бачити ваш дідусь!
- їду… - із полегшенням. Лють не вщухала, і ще невідомо чим би закінчився цей день для шляхетного пана на прізвище Сер Дюк, якби дід не озвався.
Старий Перепечай старанно вираховував години, коли знеболювальне приколисувало біль - доньку й онука до себе тільки тоді й допускав. Бачити їх не тільки туга і страх перед смертю змушували - справи. Поспішав без метушні кожною копійкою так розпорядитися, щоб донька до скону як сир у маслі каталася, онучок дідові справи на себе перебрав. Про зятя не йшлося. Хоча, як на думку старого, Володимир Гнатович і без того незаслужено на чималій торбі сидів. Міг би й поділитися.
Побачив онука, уже хотів було запитати, як зазвичай: “Мак- симку, а що дідові привіз?”, та око гостроти не втратило.
- Подорослішав… Такий ти мені більше подобаєшся.
- Нормально… - тьмяно відказав Макс.
Нікому… Навіть дідові жалітися не збирався. Впорається. Та похвала дістала до серця, застукало рівніше, лють нанівець. Поліз до сумки.
- Привіз дідові щось? - не втримався старий Перепечай.
- Лікеру не знайшов у Києві. Ковбасу з оленини грузини продають. Перевірена якість. Август місце підказав.
- Оленинка? Хай оленинка… Віднеси на кухню. А звідти лі- керчик сюди давай. Маю, маю… І чарку. Та не барися. Скоро Ромка прийде, а йому наших справ знати не треба.
- То проженемо. Пізніше повернеться.
- А тобі й самому без діла біля мене чого товктися? Завтра літак… Виспатися не завадить перед дорогою.
- У мене літак? - здивувався Макс, закляк з олениною на порозі.
- Я своє уже відлітав, - тоскно мовив дід. Насупився. - Та швидше, їй-богу! Бо справ немало.
- Що за справи?
- Багатства свої тобі передаю. Усі. До копійки. Прийшов час.
Лікер мандариновий солодкий, розмова жорстка - м’ясо.
- Москва. Звідти до Пітера. Потім у Сибір. Августа б тобі дати, та він мені тут потрібний. Нічого, і сам - не дитина. Подужаєш. У Москві тебе наша людина зустріне. Австріяк. Файний спеціаліст. Ернст Гразер. З тобою далі поїде. Пояснить що до чого, як треба буде. Ніяких рухів поки. Знайомишся з людьми, підтверджуєш, що мої частки переходять до тебе. Перевіряєш персонал. Поки без висновків.
- Чому?
- Сфери різні - від банків і виробництв до інвесткомпанії та енергетики. У кожної - своя специфіка. Обери одну-дві. Вивчи досконально, порад персоналу не цурайся, а потім уже кермо крутитимеш.
Макс приголомшено гортав папери - імперія. Шиллєр… Невже знав?
- Тут розбиратися - півжиття.
- Хвала Богу, час маєш, - усміхнувся старий сумно. - Давай… Іди. І щоб дзвонив щодня. Не на прогулянку - по каду- цей їдеш.
- Діду… Для мене честь - продовжувати твою справу, - пригадав Чонгана, сказав раптом.
Та старий Перепечай - не сентиментальний Чонганів тато. Сльози не зронив. Рукою махнув - геть.
- Та не базікай, що маєш тепер немало… Чим менше про твої капітали знатимуть, тим спокійніше спатимеш.
Поцілував онука у щоку, провів поглядом, відсунув лікер - поперек горла!
- Щось воно не дуже схоже… Що до наступної весни доживу, - пробурмотів. - Хоч би зиму пережити…
А до зими - півроку… Літо на носі.
Наприкінці весни Дора остаточно зрозуміла - усе задарма! Не заговорить. Спочатку Данко не здавався, уважно вслуховувався
