у малозрозумілі звуки, що виривалися з Дориного рота, коли вона намагалася поєднати їх у найпростіші слова. “Мама” - виходило, “Ромко”, “тато”, “Дора”… Все! Навіть, “не боюся” Дора вимовляла так само, як раніше, - не-е-е боуса… Голосні опанували досить швидко. Дора повторювала - А, У, О, И, І… А от далі не пішло.
- Нічого, потихеньку, - оптимістично усміхався Данко.
Та з приголосними - ще гірше. Тільки звук М давався Дорі
легко. Коли ж Данко просив її згадати звук Т зі слова “тато”, поєднати його з И чи У - ТИ, ТУ, Дора лякалася, силкувалася скласти у голові незрозумілі, ніколи не чуті звуки, розкривала рота, наче риба без води і… раптом затуляла обличчя руками. Ні! Ні…
Данко став засмучуватися - навіть не намагався того приховати. Обнімав Дору, притискав до себе.
- Що ж нам робити, Доро?
“Нічого”, - хитала чорними кучерями. Зажурилася. Повернеться після нічної зміни до квартири Ганни Іванівни, впаде і лежить без сну. “Не потрібна я йому така… Аби розмовляти навчилася, тоді б не стидався. А в мене геть нічого не виходить”, - бідкалася. Здригався смартфон: “Де ти, Доро?” Зривалася і бігла. Як же Дорі без Данка?..
А у Данка додалося справ. Вступив на курси телеоператорів, які організували при одному з телеканалів, захлинався від захвату, розповідав Дорі скільки спільного і відмінного між фотографією й операторським мистецтвом. У рідкі вільні години вже не вчив Дору говорити… Не до того. Знімав її на новеньку напівпрофесійну відеокамеру.
- На курсах кажуть - практикуйтеся всюди, де тільки можете, - пояснював збуджено.
На початку літа завдяки зв’язкам Світлани Сергіївни Данка взяли помічником оператора в експедицію, що вирушала до Криму знімати документальну стрічку про скарби Чорного моря.
- Доро, я домовлюся, - хвалився впевнено. - Поїдемо разом.
Та чим ближче час подорожі, тим більше нервувався.
- Домовлюся, - повторював усе більш напружено. - Збирайся, Доро. Ти море бачила?
Ні… Дора мріяла відразу побачити океан на португальському узбережжі. Море? Хай буде море. Тільки б з Данком.
Тринадцятого червня Данко поїхав приборкувати свої нові вершини. Без Дори. Увесь вечір перед тим цілував Дорині пальчики, гладив по волоссю, як дитину, - сам геть знічений, ніби винуватий.
- Час швидко сплине. Я… писатиму тобі щодня. Не сумуй, дівчинко моя. А може, я там зорієнтуюся і знайду десь поряд житло для тебе. Ти приїдеш. Ми купатимемося вночі… у морі. Ти… бачила море?
Уже питав… Дора ховала відчай. Усміхалася сумно - чекатиму. Приїжджай скоріше.
Наступного дня після Данкового від’їзду Ганна Іванівна повернулася ввечері додому, очам не повірила: Дора вдома. Зачинилася у ванній, кахлі шкребе… Нарешті вийшла. Як справи? Усе гаразд, дякую… Очі відводить, не бажає розмовляти.
За годину секретарка у кав’ярні чекала на Данкову матір.
- Не знаєш, що сталося, Свєто? - до редакторки, тільки- но та з’явилася. - Може, посварилися? Дора аж дзвенить від жалів.
- Усе гаразд, - Діброва ні в сих ні в тих. Крутилася, за цигарки хапалася. - Данко від ‘їхав ненадовго. У справах… Ясно, що Дора сумує. Але… життя. Не може ж він біля неї сидіти, як прив’язаний.
- І куди?
Світлана Сергіївна - про Данкові перспективи. Ганна Іванівна на неї тільки скоса.
- А казала - не заважатимеш.
- А я і не заважаю! - обурилася Діброва. - Дора - славна симпатична дівчинка. Якщо у них все серйозно, хвилюватися нема чого. А як ні… Я навіть рада, що вони розлучилися на певний час. Випробування…
- А казала - не заважатимеш, - повторила секретарка з гіркотою.
- І не заважала! Віддала все на відкуп часу - як буде. Але й допомагати синові не відмовлялася. Про що ти, Ганно? У Дан- ка з’явився шанс здобути цікаву творчу професію! Він має знехтувати цим заради Дори?!
- Чого ж ти тут репетувала, коли Дора мала поїхати матір шукати? Синочка жаліла? Отже, Дорі не можна Данка залишати, а Данкові…
- А кого 6 я ще мала жаліти?! - завелася Діброва. - А ти теж… подумай… Допоки Дора в тебе житиме? Ти її назавжди пригріла? Усе життя бігатимеш за нею, аби не спіткнулася? А сенс?
- Он ти як…
- Та припини, їй-богу! Нема мені за що собі дорікати! Кажу ж… Повернеться Данко, вирішить - мені тільки Дора! - і слова не скажу. А як по-іншому… Теж не втручатимуся…
Ганна Іванівна заклякла. Очі долу.
- Ти його в ту експедицію прилаштувала, Свєто?
- …Думаєш, це було просто? - Діброва замовкла, закурила чергову сигарету. - Я після університету в одній газеті на Луганщині працювала. У нас заввідділу соціальних проблем був такий собі Йосип Григорович Равлич. Дуже мудра людина. Так він казав… Для щастя у шлюбі чоловік і жінка мають бути приблизно одного віку, мати освіту приблизно одного рівня і бути з приблизно однакових соціальних прошарків.
Зітхнула знічено.
- Данко… Він рухається і рухатиметься вперед… Він дуже талановитий, І просто - класний! А Дора… Санітаркою до кінця днів? Це ж ти її до лікарні влаштувала, Ганно? От і думай, чи варто було, як уже вважаєш, що вона тобі за дочку стала… Ти б рідну доньку в санітарки не відправила. Ти б інші перспективи для неї виборювала. Тож не треба мені дорікати…
Операційна медсестра з двадцятирічним стажем не заплакала, хоч сльози під кадик - про рідну доньку не розкаже. І Дорі матір не замінить, поки та сподівається знайти свою рідну…
- Може, ти і маєш рацію, Свєто, - сказала раптом надто жорстко. - Не пара. Якби моя Дора твоєму Данкові серце відкрила, про Португалію б точно розповіла. А він, здається, про те - ні сном, ні духом… Не вірила моя Дора… твоєму Данкові! І правильно робила! Нічого… впораємося!
Проштрикнула редакторку гострим поглядом, пішла геть.
- Ну… От і поговорили, - пробурмотіла Діброва. - …Без ілюзій.
Дора знала: має бути в її житті щось надважливе і непорушне. Щоб спина не гнулася, серце не страшилося, бачити ясно. Мало сказати “Не-е-е боуса”. Як насправді не боятися? Де основа?
Мама? Тато? Сама в гамірній столиці перелякалася - ні, не батьки. Згадка про них пригинала спину, обливала переляком серце, затьмарювала очі.
Данко? Так! - увірилася спочатку. Та Данко поїхав, і Дора а жахом усвідомила - пропадає, тане… І нема того надважли- вого і непорушного, що кожного дня умілими ін’єкціями повертає сили. І радість… 1 терпіння дочекатися Данка.
Де ж та основа? Сумніви короїдами. Залишив… Бо глуха. І німа. І хай не бреше, що йому все одно. Одного разу не втримався, сказав:
- Навчу тебе говорити і познайомлю зі своєю мамою!
А німу не хотів у свій дім вести… От і правильно, що Дора Данкові про Каштелу-Бранку не довірилася. Просив не раз - розкажи про себе, Доро. А Дора кучерями тільки - ні, ні, потім… Оті правильно.
Життя, як життя нема, план. Ніч біля хворих. Зранку спати. Прокинутися, дати рукам діло аж до ночі. Ніч біля хворих… Данко щодня СМС-ив: “Тут круто!”, “Я пірнав!”, “Попікся на сонці, море тепле…”
“Класно…” - відповідала. Дні рахувала: коли ж повернеться? Експедиція затримувалася.
А тут тато - здрастуй, доню! Приїхав до столиці на поетичний фестиваль, зателефонував з вокзалу. Примчала, сльози на очах. Як же скучила! Хоч і Галя, і забув, а скучила!
- Як ти, таточку? - заглядала в очі.
- Так… Богданчик у нас із Галею тепер є. Синочок. Тиждень тому народився, - ошелешив. - Галя казала… Може, Дора гам у Києві забагатіла, то хай би допомогла, бо скрута.
Витягла чотири тисячі гривень, що на Каштелу-Бранку відкладала вперто, татові віддала.
- Ми для Богданчика твою кімнату переобладнали, - сказав тато, як уже на Теребовлю їхав. - Ти ж не проти?..
Не проти… Дивиться - шлях на Теребовлю закритий. Нема куди подітися. Ганна Іванівна підтримувала, як могла. До церкви повела, до батюшки.
- Таке діло. Хочу хрещеною матір’ю дівчині стати. Як зробити?
- Коли дівчина хрещена, то має хрещених батьків.
- Далеко вони! І рідні, і хрещені… Хіба не можна дитині ще одну хрещену матір? Має ж бути якийсь вихід!
- Бог добрі справи бачить. Для того не треба формальностей, - сказав священик. Та час і молитви для Ганни Іванівни з Дорою знайшов - заприсяглася секретарка дбати про Дору перед Господом.
- Віднині довіку, - Дорі сказала. - Ти - моя дитина. От трохи грошей назбираємо - поїдемо до Каштелу-Бранку.
А про рідну донечку, що десь блукає світом, - ані слова. Дора в душу не лізла, хоч малий Славко давно розповів: мама кричала і побігла, а бабуся плакала, а потім сказала, що мама скоро повернеться… Каштелу-Бранку.
Ганна Іванівна - опора? Боронь Боже! Дора відчувала жінчин біль - сама для неї розрада.
А де?.. Скніла біля хворих, а вони ж різні. Хто посміхнеться, а хто вовком. Особливо нестерпно стало, як у середині літа в окремій комфортній палаті з безліччю складної апаратури з’явився блідий старий пан з гострим хижим поглядом. Медперсонал перед ним - килимками. Старша медсестра Міла, якій усі пацієнти однакові, і та себе загнуздала:
- Сьогодні біля вас Дора лишиться. Та тільки на одну ніч. Завтра вам допомагатиме більш досвідчена…
- А ця чим погана?
- Наша Дора… глухоніма, - Міла обережно.
- Слава Господи! Хоч тут пощастило, - сказав пан. - Хай ця буде. Іншої не треба.
А гидкий же! Варто підійти - за спідницю смик!
- Отут сиди! - і не спить же вночі. - Давай… Заспівай мені…
“Ні”, - хитала голівкою. Не можу.
- Уже хоч як спробуй, - наказувала Міла. - Бо цей дід не просто стерво! Дуже важливе і багате стерво. Захоче - усім нам погано буде.
Ах ти ж, підле старе хабоття! Сиділа вночі біля блідого пана, брівки зводила, видушувала з себе незрозумілі нечутні звуки: м-м-м-м… Ох, і пісня! І раз, коли пан задрімав під Дорине ми- чання, раптом збурилася, підхопилася.
- Бо-о-ов-дур! - сказала вголос.
Пан розплющив очі.
- Дурепа мала! - кинув.
Підлий! Думав, Дора не дізнається, як він її обізвав?! А Дора по вустах читає! Ясно тобі!
- Сам такий! - усі зусилля зібрала і вимовила. Хай чує!
- Корова!
