немає людей. Чи розірвати тишу власним голосом. Обережно розтуляє вуста - говори, говори! Страх паралізує кожен м’яз - так і клякне з напіввідкритим ротиком.
- Доро! Тобі зле? - питає Данко.
“Ні”, - тріпотить кучерями. Без тебе зле. Без тебе… “Хоч би старий пан не помер! Він ого-го який сильний”, - розраджує себе сподіваннями.
Дора вірить у сердитого старого пана, гортає дні: коли ж знову зустрінуться? Уже Данко до інституту вступив, украй заклопотаний. Як два рази на тиждень зустрінуться - ото й щастя. Розмовляти Дору не вчить - своїх уроків досхочу. Захлинається мріями.
- Опаную камеру, тебе навчу. Будеш помічником оператора Данка Діброви. Мандруватимемо світом, зніматимемо найцікавіші місця. Ти куди б хотіла спочатку, Доро?
“До Португалії”, - пише у смартфоні.
- Ні! То банально! Почнемо з екстриму. Забуримося в чорний континент. Пустелі, антилопи, нубійці… - Данко вже все
вирішив. - Шляхами Лені Ріфеншталь. Класна ідея? Пройти тими самими місцями, які вона фотографувала майже півсто- піття тому. І назва крута - “Шляхом Ріфеншталь”.
Дора не чула про німкеню. Притулялася до Данка так, щоб не бачити його вуст. Раніше вони більше мовчали… І надсилали одне одному сто СМС-ок на день.
- Доро, останнім часом ти сумна. Чи мені здається? - запитав Данко одного разу. Мокрим жовтневим днем блукали Рибальським островом у пошуках натури для Данкової зйомки.
“Ні, все гаразд, - усміхнулася, відписала. - Скучаю… без тебе”.
- І Боні не допомагає? - спробував віджартуватися Данко.
“Ні… Боні тільки нагадує…”
Знітився. Обійняв посеред вулиці.
- Доро… Образилася? Коли я сказав, що не сумував без тебе… В Криму. А я… не сумував, бо знав… Ти у мене є. Розумієш? Тільки ти… Не мовчи! Скажи що-небудь, - просить дурне.
Та Дора лише опускає очі долу: хоч би старий пан не помер.
Назавтра примчала до фонтану в Маріїнському - вітер теплий. Усміхається, кружляє поміж гарячого листя.
- Доро, підемо завтра в кіно? - Данка збуджує відчайдушно веселий Дорин настрій. - А потім до студії… Там - тільки ми…
Ні! Дора зупиняється, похапцем дістає смартфон.
“Я… маю справу. Поки не зустрічатимемося”, - рука тремтить, ледь знаходить потрібні літери у смартфоні. Бог почув! Вчора привезли старого пана до лікарні. Міла сказала: тиждень- два протягне, не більше.
- Чому? - Данко знічується. То йому літати! А Дорі віхою скніти, щоб знав, куди повертатися. - Ні… Не щезай. Не хочу… - щирий-схвильований. - Не зараз.
“Так треба”, - усміхається, торкається долонею Данкової щоки.
- А я з тобою! Допоможу! - напружуєт ься, зиркає ревниво.
“Ні… - безмовно ворушаться вуста. - Сама…”
Макса вів кадуцей, гартував волю, бубнив: роби, що вимагатиму!
“А серце?” - питав подумки.
“Серце? Вирви!”
Красно… не чути глухий стукіт у грудях, роздивлятися життя як з небес - усе під ногами. Не виправдовуватися, ні - аргументувати холодними в’їдливими запитаннями: хіба я створив такий світ?! Божевільне від безвиході суспільство, де кожен прагне вчепитися в омріяний кадуцей, щоб відгородитися від проблем божевільного від безвиході суспільства. І давити кожного, хто зазіхне… Макаров? Купити біле шкіряне крісло. Усіс- тися посеред провулка навпроти двоповерхової будівлі “Есфі- рі”… Дивитися. Скоріше б!
Справи маячать - Росія, Європа, Штати… Аби не пропустити забаву! Дід як сказився! Наче ще суворіший став, як віддав онукові все.
- Сьогодні щоб у мене був, бо завтра до лікарні лягаю.
- Так я до лікарні прийду.
- Не потрібні ви мені там! Ні ти, ні Женя! Відпочиватиму, і щоб не смикали! - примхливий, як дитина.
Тато королем ходить.
- Ох, розвернуся після виборів, - усміхається зверхньо, наче вхопив-таки Бога за бороду.
- Цікаві перспективи? - насторожено питає Макс.
- Чого це тебе так цікавить? Ти “Силою добра” займайся… А мої перспективи колись… однаково твоїми стануть.
А Макс ще хотів попередити, щоб тато тримався подалі від держзамовлення для Макарова…
- Мені твого не треба!
- А ще недавно два мільйони тобі замало було! - Володимир Гнатович наче втратив інтуїцію. Легковажив.
Зате Август - твердиня. Наче сидить у фонді цілий день без діла, а все під контролем: Макарова точать за графіком, благодійні грошики на Максів рахунок осідають, минаючи тата, з Перепечаєм на зв’язку цілодобово. От тільки нову помічницю молодому шефові ніяк не знайде. Яка не прийде - не те Максові.
- Скачко поверну! - упевнений, кулі відскакують.
Набрав колишню помічницю.
- Юлю?
Скачко мовчки відрубала зв’язок. Не очікував. Розгнівався. А дайте її адресу! Певно, на околиці доведеться розшукувати?..
Юля жила з батьком у старовинному будинку на Пушкін- ській. Фасад - людям, під’їзд у дворику, до нього - тільки через арку-горлянку. “Як на Костянтинівській”, - хмикнув Макс. Коти, квіти, старі жінки на лавках насіння не плюють - чистий дворик. Чужих цинкують: до кого?
Нормально… Йшов до під’їзду: запропонує вдвічі більше грошей. Скачко погодиться.
Двері навстіж. Протяг колише довге русяве Юлине волосся. До справи, Максе!
- Чекаю вас завтра на робочому місці, Скачко.
- Я звільнилася.
- А! Важлива деталь. Піднімаємо зарплатню вдвічі.
- Дякую.
- От і добре. До зустрічі.
- Ні. Я не повернуся.
Макс клякне на мить, зазирає в Юлині очі. А вона красуня.
- Невже образилася? - переходить на “ти” зухвало. - А застібку сама розстібала.
- Думала, жартуєш… Не очікувала, що ти… тварина.
Двері - хрясь! Сам у під’їзді. Роззирається роздратовано:
хтось бачить?! Ніхто не бачить! Проїхали! Котра година? Уже третя? Запізнюється… Дід, певно, уже брови супить.
- Ти схуд, - сидить у Перепечаєвому кабінеті, роздивляється діда, а у мізках уперта Скачко застрягла.
- Дієта клята, - чує старого. - Завтра знову до лікарні.
- Погано почуваєшся, діду? - питає задля годиться: дідо вічний, він усіх переживе.
- Нормально! - роздратовано сичить Перепечай. - Я там від справ відпочиваю та сестер по ляжках ляскаю, коли масаж роблять.
- Гарно придумав, - подає голос. Протяг куйовдить русяве волосся Скачко.
“Дюка неможливо образити чи покинути, тільки зрадити, - вилуплюється геніальна сентенція. - Був би час дідові розповісти, він би підказав, як… таких… навертати у віру!”
- Женися! - наказує Перепечай.
Макс повертається у реальність, дивиться на діда здивовано.
- Чи ще долі своєї не знайшов? А мати казала - є… - веде своє Перепечай.
У Макса в голові ще Скачко. Не дивується: а мати до чого?!
- Діду… Давай спочатку зі справами, а потім…
- Ти ще мені не наказував! - гримає старий. - Женися! Оце твоя справа зараз. Бо почнеш дівок чпокати прямо на столі в кабінеті! - замовкає, усміхається хтиво. - Як я свого часу…
Тягнеться до пляшки лікеру на столі, та пляшка надто далеко. Молодому, здоровому - легка справа, а немічному… Макс не помічає, як дід обурено супиться. Підхоплює пляшку, наливає лікер у чарку. Подає дідові.
- Сонька… - недобре хмикає Перепечай, ковтає лікер. - Комсомолка! Давно було… На столі прямо чпокнув… Сто років не згадував, а оце у лікарні… санітарка… Одне лице з Сонь- кою. Очі - як ліхтарі. Красива, зараза. Наче хто спеціально підсунув!
Огида перекриває горло Дюка - білий стіл, червоні гтлямки, русяве волосся Скачко. “Не очікувала, що ти тварина…”
- Сподіваюся, ти її не…
- Ні… Вона мені для іншого потрібна, - бурмотить Перепечай.
Зірка сяяла. Несподіваний хід старого Перепечая - бери все! - не приспав мрій. Дайте час! Дюк нагадає про себе. Прекрасна людина більше, ніж професія, - місія! “Дідо має рацію… - керувала тверда воля. - Женитися зопалу - маячня, звичайно, а от подругу хочу. Красиву і розумну. Гідну. Нані? Нані! Її ворожка побачила”.
Виструнчив дівчат. Люба, Дора, дурненька Олюня, гордячка Скачко… Аж почервонів від прикрощів. Із жодною не склало-
ся! Нані не треба про те знати. Нані - особлива. їй поміж інших не тертися. Нані має право мріяти… про Дюка, не про якийсь непотріб.
Не завівся. Вирішив зосереджено завершити справи дня, та білий стіл муляв око. Навіщо купив білий стіл?! Повернув крісло до вікна, очі у Дніпро, що за вікном.
- Хай стіл звільнять від паперів і винесуть зараз же, - наказав секретарці через плече.
Навіть не озирнувся, коли до кабінету увійшли двоє працівників фонду, заходилися виконувати шефову забаганку. Дивився у річку… Білі крокуси замовити? Заїхати до Наниного бюро. Сама запрошувала. Контакт є. Час викликати у дівчини банальну довіру.
Підхопився з крісла - нормально! Усміхнувся блідому Заксу, що зайшов до шефового кабінету, ошелешено зиркав на стоси паперів - акуратно лежали на підлозі.
- Переходимо на японський стиль? - запитав старий мляво. - Підлога, каліграфія, філософський спокій?
- У вас кислий вигляд, Августе Альфредовичу, - усміхнувся задерикувато. Що не кажи, а настрій підвищується, коли жінка оселяється в голові.
- Все думаю, чим для нашого… поглинання обернеться палке кохання Макарова і Нані Новаковської… - забурмотів Август. - Підтримкою… Чи перепоною… Невідомо, як Ярослав Михайлович відреагує. Аби не зіпсував усе…
Зірка згасла. Ніч. Кров у скроні. Серце не прокинулося, факти цеглинами: клятий виродок забрав спочатку Любу! Тепер вихопив з-під рук і Нані! Макс майже не знав білявого спритника. Та він, певно, народився тільки задля того, аби псувати Дюку життя!
- Не збирайте плітки, Заксе, - мовив глухо. - То заважає справі.
- Які плітки? Уже й переїхала до нього, - відповів Август роздратовано. - А як Новаковський візьметься захищати коханця своєї доньки? Ми… не дуже до того готові.
- Так підготуйтеся! - гаркнув, скло у вікнах затремтіло. - Хай цей Макаров скінчиться… разом з цією осінню! Назавжди!
Осінь ніби чула:
