- Сам… ко-о-ва!
- Коза!
- Сам… коса!
- Піпетка!
- Піпе-дка! - заглядала панові в рота. Не пропустить! Кожен звук розпізнає, відповість, не промовчить.
- Лялечка… - пан усміхнувся втомлено. Поманив до себе Дору.
Перелякалася. Відчай ущух. Що це вона?.. Підійшла знічена. Пан ухопив дівча за руку, смикнув до себе.
- Говори! То твій кадуцей…
- Не-е-е мо-у… - промичала майже незрозуміло: не можу!
Блідий пан посміхнувся хижо.
- Я і не таким язики розв’язував…
Макс повернувся в Україну в середині серпня. Майже два з половиною місяці мандрував просторами Російської Федерації в компанії педантичного австріяка Ернста Гразера, що контролював Перепечаеві активи на території сусідньої держави, старанно знайомився з дідовим майном, хоч і досі ледь охоплював уявою усі скрині, цехи, банки і виробництва, що переходили до нього. Макс знав, що дід багатий. Але щоб аж настільки! Банк у Москві, пасіка під Ярославлем, нафта в Сибіру і теплиці з помідорами на Далекому Сході. Ясно, що яйця у різні кошики, але як зумів наплодити стільки яєць! І це тільки в Росії, бо Перепечай пояснив: з українським майном пізніше розберуться, а з європейськими банками - просто. Перепечаєві рахунки вже на онука переписані.
З літака не до діда гайнув. У фонд, бо телефоном не наважувався розпитати в Августа: як там наш Макаров?
Замість Августа у “Силі добра” товкся батько.
- Максиме… - усміхнувся так певно-дозовано, ніби відміряв перед тим шматок радості для сина. - А чого не повідомив, що повертаєшся? Я б тебе зустрів.
- Зайве, тату. Я ж не хлопчик, - стримано обійняв тата. - Як справи? Як мама?
- Мама… скучила. Справи рухаються собі потроху. Заїхав, бо думав Августа навантажити трохи, а він у лікарні.
- Допомога потрібна? - Макс придивлявся до тата: ніби такий, як і завжди. А ніби й ні.
- Час маєш? Допоможи, бо не встигаю.
- Наказуй, - поблажливо. Сміх у душі: ні, більше тато не в змозі йому наказувати. Цікаво, здогадується, що саме змусило сина надовго залишити рідну землю?.. Офіційна версія: подався у Гонконг слухати лекції відомого економіста Лан Сянь- піна. Невже вірить?
- У мене хлопець працював… Олександр Макаров… - почув голос батька, закляк, насторожився - що, що?
- Виробництво купив. Я через Новаковського держзамовлення для нього пробиваю. Треба б звозити Ярослава Михайловича на фабрику до Макарова, щоб на місці роздивився, що до чого.
- Радий буду… - Макс говорив, себе не чув. - …зустрітися з Ярославом Михайловичем. Тільки додому заїду, перевдягнуся.
Володимир Гнатович обійняв сина.
- Приємно… Що допомагаєш… Продовжуєш справу…
- Що це ти… Ніби приречений… - похмуро віджартував- ся Макс.
Провів батька до дверей. Додому не поїхав.
- У якій лікарні Закс? - наступав на секретарку. - Скачко до мене! Де вона? Чому я її й досі не бачу?!
- Юлія? - секретарку лякав спокійний категоричний голос шефа. - Звільнилася…
- Що?! - несподіванка за несподіванкою. Хотів було запитати: коли, чому? Насупився. - Адресу лікарні! Швидко!
Заксове бліде обличчя зливалося з білою подушкою. Тільки сині губи контрастом.
- Доброго дня, Максиме Володимировичу, - ледь чутно.
- Серце?
- Не вперше… Вночі спати не можу - оце погано. А так… оклигаю.
- Одужуйте, - формально. - А Скачко… Чому відпустили?
- А що я міг зробити? Відпрацювала два тижні й пішла.
- Чому?..
- Сказала: особисті причини. Шкода. Дуже вправна дівчина. Але я вже доручив кадровій агенції підшукати нову помічницю.
- Ви б краще на іншому зосередилися.
Закс аж відірвав голову від подушки.
- Ніяких хвостів, Максиме Володимировичу.
- А Макаров… І досі прекрасно почувається…
- Люди почали працювати наступного дня після нашої з вами розмови, - прошепотів Август кволо.
- Тільки не в тому напрямку! Я повернувся - а тут такі новини! Держзамовленням для фабрики Макарова нардеп Сердюк власною персоною займається.
- Ні, ні… До кінця осені Макарова на фабриці не буде. Повірте, без гарантованого результату люди за такі справи не беруться.
- Точно не буде? - перепитав. Задумався. - Але… навіщо тоді уся ця метушня із держзамовленням? Вона компрометує тата…
Август зиркнув вицвілими оченятами, відповів не менш холодно, ніж Макс:
- І відводить підозри від вас. Ваш дідусь… зацікавлений… у цьому.
- У чому саме? - не здавався. - Мене захистити чи батькову репутацію зіпсувати?
- Пану Перепечаю завжди подобалися складні багатоходів- ки, - вислизнув Август.
- А Новаковський? Новаковський дідові теж поперек горла?
- Новаковський не постраждає, - упевнено відповів Август. - Ви зараз його на фабрику Макарова повезете? Швидко знайдете… Двоповерхова споруда неподалік від прокуратури.
Все знав старий хрін!
Макс мчав до Генеральної прокуратури - там і домовилися з Новаковським зустрітися, сумніви збурювали: Скачко, батько… “Невже дід хоче батька знищити?! - думав. - Чому? Попередити батька? Натякнути, щоб відійшов, не поганився. Чи дослухається? Ні… Тато ж у нас краще за інших життя розуміє…”
Побачив акуратний двоповерховий будинок з вивіскою “Ес- фір” на фасаді - і думати про тата забув. Тут… Тут його ворог. Нікчемний покидьок без честі й шляхетності. Аморальна тварюка. Як… Як тільки у нього вистачило совісті заповзти у татове кубло, знаючи, що перед тим зганьбив Макса з Любою?! Як у нього з’явилася оця фабрика? Тільки підлістю! Покидьки інших шляхів не знають. Максу вистачить терпіння, аби пройтися згарищем.
- Оце і є твоя фабрика? - тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.
- Моя! - нахабно відповів Макаров.
Тріумф волі
Ох і тяжко мовчати, коли так кортить балабонити, - хоч серце вирви. Щоб залишилася тільки тверда, як зелене яблуко, воля робити, як треба, не як жадається.
Старий пан пролежав у стаціонарі приватної лікарні тиждень. З ночі у ніч зиркав на Дору грізно.
- Ну, що?.. Розкриєш рота?
“Ні”, - метляла кучерями спантеличено.
- От Дуня… - презирливо.
- Дора!
Старий пан дратував до відчаю.
- Дуня!
- Дора! - гнівалася. - Ти! Знай! Дора!
- Хочеш говорити - не думай про слова, - сварка вщухала, старий пан набундючено дивився на Дору, повчав: - Відкрила рота і пішла чесати.
- Не-е мо-у… - бідкалася.
- А як я дражню?
- Мо-у… - тобто “можу”.
- От і тренуйся на тих, кого не любиш.
- Не-е мо-у…
- І де таких дебільних роблять?!
- Ти!.. Не можна! Ти… поганий! - й сама не помічала, як розмахувала руками, підкріплювала жести словами вголос. - Ти… гад!
Старий пан сміявся.
- От… А казала “не моу”!
В останню ніч перед випискою попросив:
- Заспівай, Доро… Яку знаєш…
Дора губку закусила - блідий, немічний, самотній. Ніхто не відвідує, а Міла казала - багатий… Невже сам-один на всьому світі?
- Поцілуймося, мила… Щоб нам нива уродила… Поцілуймося доволі… Щоб нам родило у полі… - ламала язика. У голові файно звучало, а пан насупився недобре. Рукою махнув.
- Досить! Не готова ще, - сказав. - Жуєш ті слова, як корова! За місяць знову на тиждень ляжу. Продовжимо.
- Не готова? - ледь стримуючи сльози, вимовила вголос.
- Ні! - гримнув пан,
Заліпив Дорі рота, не відкрити. Від того - ніби сил у Дори катма. Навіть Міла помітила - ноги волочить, очі долу.
- Все, скінчилися твої мордування, - обійняла дівчину. - Сьогодні випишеться твій мучитель, ніколи вже не повернеться.
Чому?! За блокнотик учепилася: “Повернеться. За місяць ще має лягти”.
- Як доживе… - сказала Міла.
“Господи, дай старому панові сил, -• того ж дня додому прибігла, перед іконою стала. - Дай йому ще життя, щоб за місяць знову зустрілися. Хай лається і дражниться, то він спеціально. Він добрий, Боже. Не забирай його, поки… говорити не зможу. А я потім… відпрацюю, Господи! Відмолю… Дай старому панові сил і часу. Хоч би кілька місяців… Від мене забери, щоб іще пожив… Бо без нього н іколи не наважуся сказати Данкові: “Моє життя - ти…””
Данко повернувся - чорний, патли вигоріли, ніс облуплений, очі сяють - іскрив захватом. Не сумував! Коли? Падав від втоми і вражень, засинав за мить. Підйом о п’ятій. Знаєш, скільки важить апаратура? На горбі. Чайки, дельфіни, хвилі. Катакомби під Севастополем. Ні, не ті, про які всі знають. Маловідомі, з виходом до моря. Кинута військово-морська база радянських часів у бухті, схожій на піратський прихисток. Рибки-голки люблять
8 Биті С Макс щипати за пальці, медузи розігрівають адреналін. Не сумував! Розмовляв з Дорою СМС-ками щодня.
- Наче і не розлучалися, - сказав. Торкнувся Дориної щоки. Яке там. Так скучив, аж сльози ковтнув. І як міг без Дори? Знітився. А життя утришия.
- До експедиції ще мав сумніви, а тепер… Тільки до Карпен- ка- Карого вступатиму на операторське, - волокло, наче вітер в спину. - Готуватимуся, а ти… зі мною будеш.
Гарно ж придумав?.. Порожня студія, мертві софіти. Данко сидить під ними на звичному пледі, вдумливо гортає альбом Брайана Александера, наче намагається розгадати таємницю метра: попереду творчий конкурс… Не схибити б.
Дора тут. Сидить навпроти, сві тлини Александера догори дри- гом… І Данко. Перекинувся, наче пісочний годинник - повертає час у зворотному напрямку. Усе далі від Дори, далі. Он він, Данків шлях - інститут, цікава творча професія, пригоди, випробування. І людей… Навкруг и так багато людей. Сміються, кличуть Данка за собою. Роззирається: “Доро! Ти де?!” А Дориної стежини й не роздивитися з широкого шляху: відро, швабра і… мертва тиша. їй з Данком бути тільки там, де
