Галина ТАРАСЮК
ГАНЬКА — САМА СОБІ ВОРОГ
Оповідання
Ганьку розбудила радісна думка: «Вставай, Ганько, на базар!». І Ганька радісно встала, хоч до того базару було ще ого! Але в Ганьки й роботи, слава Богу, було — ого ще й з гаком! Лю-юдоньки! Це ж лиш подумати: три кабани в оборі! А в курнику — птахоферма! А це ж треба все те попорати, нагодувати, щоб не кувікало-квоктало-гелготала, і аж тоді бігти на базар.
Останнім часом Ганька любила бігти раненько на базар. Галопом! Як колись, за колгоспу, — на поле. Бо, як було здоров’я, любила робити, а зараз полюбила святкувати. Але свят мало, а базар якраз поважна причина, щоб розігнутися, розправити горба на плечах, походити, подивитися, з людьми поговорити… А то за тою роботою нема коли між собою словом перекинутись. От ще недавно, перед Великоднем — біжить Ганька галопом із сапою вже й не пам’ятає куди — чи то на Миколині, чи на Петрові поля, чи на город до Марусі, а Явдошка Сергієва лементить через тин з лавочки:
— Ганько, голубко, зайди на секунду, посидь коло мене, поговори, я ж тебе вже сто років не бачила!.
— Гой, Явдоню, нема коли, пташко, розсиджуватись! Спасатися треба! Гоно, Доню, бурани бураки глу-у-ушат, спа-асу нема! — лементить Ганька у відповідь, пробігаючи мимо, наче за нею орда женеться.
— Ганько, — ледь не плаче Явдошка, — бурани були й будуть! Нас не буде!
— Будем, Явдошко, пташко, будемо! Гось Великдень прийде… і похристосаємось, і наговоримось! — обіцяє Ганька вже здалеку весело, хоч сама аж наче сердиться на Явдошку: «Як це люди можуть на лавочці сидіти, коли стільки роботи в селі? А прем би й було за кого сидіти, як от в Явдошки, не сиділа б, бо наче якось перед людьми встидно».
Ганька тому й не слабує ніколи, що встидно. Ага, наче її нічого не болить… Болить! І голова, і ноги- руки крутить. Але як це сидіти, коли стільки роботи: і на полях у Миколи, і на городах у Петра і Марусі… Наче совість мучить. А тепер-от совість Ганьку мучить, що не посиділа з Явдошкою, коли та її з лавочки кликала. Так вони й поговорили, й не похристосались — померла Явдошка на самий Великдень… І чого?! Та ж в таких розко-о-ошах прожи-ила… Сірожа, чоловік, все при начальстві крутився… А жалів як! Та й сама Явдошка не перетрудилася… І діти не обіжали… А от — вмерла! А чого так рано, один Бог знає…
Думає Ганька сумно, нашвидкоруч умиваючись над баняком у темному ванькірі. Шкода Ганьці Явдошку, що так рано й безпричинно зі світу пішла… Зате який похорон був… От вже гарнющий! А як гарно ді-іти плакали… Ганька зітхає, бо знає, що за нею так гарно ніхто не заплаче. Племінники — не діти… А як вона, часом, чийсь похорон хвалить, дратуються: «Ви, тітко Ганько, як скажете… Похорон гарнющий! Гарно плакали! Як це можна гарно плакати чи когось ховати?! Похорон як похорон!»
— Е, не кажіт, — вкотре подумки заперечує племінникам Ганька, на своє, гірке й потаємне набиляючи. — Можна запорпати людину, як собаку, а можна — достойно, як… Людину…
— Але чого це я із самого досвітку — за упокій, коли треба за здравіє? — Сама собі дивується Ганька, згадавши про базар. — Скоро вже з’їжджатися почнуть, а я моняюсь!
Навпомацки знаходить рушник, навпомацки втирається, причісується, одягає свій «робочий» халат. Світла не вмикає — економить. Гой, ґвалт! Ганьці треба економити, бо є кому ті гроші давати… Може, хоч одне сльозу пустить… Та й на що те світло світити, коли надворі — білий день? Гой, Боже! День білий, а в Ганьки на обійсті ще й кіт не валявся! А ще ж на базар тра’!
Від однієї думки про базар Ганька веселішає, перезувається з хатніх капці у робочі чуні, хапає відро з бараболею і гайда з хати — порати. Надворі тільки-но розвидняється, село поволі прокидається: то брязне відро коло криниці, то півень кукурікне, то хтось кашляне… Ганька любить таку пору… Тиху, чисту, наче лиш допіру Господь Бог світ сотворив, а сам приліг край неба спочити. А Ганьці треба порати, бо ж — базар сьогодні! А це не шутєйне дєло, — жартує сама до себе Ганька, мимоволі перекидаючись думками на політику. Та що там казати, Ганька вже за те шанує Ющенка й незалежну Україну, що тепер у їхніх Балабанівці базар — аж два рази на тиждень! У середу і суботу. В середу — сільський, коли сходяться на степок до сільради лиш одні сільські люди — хто з чим має. І ярмаркують: один одному щось продають, а частіше — міняються: ти мені сала шмат, а я тобі — сметани ринку. Ганька теж має ґешефт: її яйця — нарозхват! Бо хоч кожне у селі має кури, але ж є кому і їсти ті яйця! А Ганька смажені-яєчні не любить. Ганька — молочна. Тож щосереди несе на базар десяток тільки-но з-під курки яєчок, а з базару додому — слоїк сметани. А потім цілий тиждень розкошує…
— І це твої братові з братами і фермери-плем’яники не можут дати тобі тої сметани? У них же — по п’ять коровів! А в Стьопика — ціла короварня! Ти ж на них робиш, як чорний раб! — часом чіпляється до Ганьки по дорозі з базару її товаришка — така сама лиходолиця-самітниця Гафійка.
— Можут. Али я купляної хочу, — відказує безтурботно Ганька. — І не цвікай мені, Гасю, що я на них рабую, бо я коло них, Гасю, — хазіюю. Добровільно. От хочу, доки здоровля позволяє, трохи похазіювати! І шо ти мені зробиш?
Так відказує Ганька аж синій з досади Гафійці, але не зо зла чи на збитки, а по правді, бо що має казати по гіркій своїй правді? Що боїться старості немічної у нетопленій хаті? Таж Гафійка сама це добре знає. Але — зачіпає, сікається, цвікає, бо, може, й завидує, що Ганька наче в одних з нею літах, а ще хазяйнує, як добрий чоловік. Та де! Сьогодні трудно вже й на такого чоловіка, щоб коло хазяйства толк знав і лад усьому давав, як вона, жінка! І це кожен в селі знає, та, звісно, не кожен скаже, бо люди є люди: одному завкредно, другому наче й обидно… А Ганька нікому не завидує, а як і завидує, то лиш — на здоров’я та силу, бо роки своє беруть… І нічим не зарадиш… То ж така була бистра — не ходила, а літала, а вже… зашпортуватись стала, і рано вже трудно стало, як-то кажуть, жовтки вбирати… Тож часом Ганька хоч-не- хоч, а мусить вилежуватись у подушках аж доти, доки, як те курча, що тільки-но з яйця проклюнулось, не вбере жовтки та не окріпне на ноги. Але Ганька про те — нікому. Боронь Боже! Навіть Гафійці, бо тій лиш скажи — не обберешся… Як зачне:
— До-оки ти льотати будеш?! Доки рабувати, як той раб на тих своїх братів-сестер?! Ти ж уже го- окарач лазиш! На людину не схожа! Одна снасть! Спочинь! Не будь собі ворогом!
«А прем-би я й лазила, то шо? Лягти й лежати? Та ж Бог тому силу дає, хто роботу любить. Це раз. А друге, це моє лічне діло — на кого робити», — думає Ганька головою, а ноги тупають по подвір’ї, а руки — товчуть, труть, мнуть, замішують кабанюрам снідання. От вона вже вміє коло худоби гарно ходити! І коло землі теж! А тому й росте в неї все — і в городі, і в оборі — як з води! І це в селі кожне знає, а рідня Ганьчина й поготів! Ще б не знала! Го-о-й, скільки Ганька на свому віку лиш одних свиней для них вигодувала! Десять свиноферм! Так вже повелось, що тільки-но розвесниться, як вже несуть їй брати і сестриця в мішках по сосункові, а тоді несуть дерть чи комбікорм, а бараболі, буряків і кабаків у Ганьки самої — нава-а-алом! Їж — не хочу. І їдять свинтуси у три горла, а на осінь братам і сестриці — три гори м’яса і сала!
Звісно, щось і Ганьці з того перепадає, але вона — не м’ясна. Ганька любить молочко, сметанку… Шкода лиш, що корівок родичі їй не довіряють — хліви в неї, хоч і підмащені, але старі, ще дідівські, такі трухляві, що розсиплються, лиш корова рогом черкне чи хвостом махне. А було б добре корівку мати, щодень молочко пити… Бо просити у братових і племінників якось наче аж стидно. А самі не догадуються… Якось Ганька пішла на хитрість — прийшла до брата Миколи наче по ділу, та й каже братовій Марині, що саме з невісткою зливала в бідони молоко після вранішнього доїння на продаж:
— Оце, Маринко, часом прийду до Петра, брата свого, а в нього у літній кухні, скрізь — на столі, на лавах, на землі — банки з молоком: і кислим, і солодким, і вже збрезклим, та й думаю собі, міг би ж колись сказати: «Візьми, Ганько, сестро, хоч банку кисляку, ти ж так робиш на нас!». І що ви думаєте, Маринко? Не скаже! Ні-коле! Ні він, ні Наталя, братова!
— Не кажіть, Ганько, мені про того Петра, бо які вони з Наталкою добрі, я знаю! Ще як позичив в нас позаторік три центнери цементу, так по сьогодні. Не видереш. І якось нагадувати не харашо, бо це вже — сваритися. А я це не люблю. Так що, Ганько, знаю я добре, які вони щедрі, — відказує Марина, старанно закриваючи покришками бідони, щоб і крапля не розлилася, як на молокозавод буде везти їх на своєму
