З тими переживаннями Ганька й висунулась із братової хати у завірюху. Бр-р-р, який холод, до кісток мороз пробирає. І тут перед Ганькою несподівано із віхоли постала бідна Юля. Як жива. В тухликах, благенькій шубці, дзиґонить, бідна, зуб на зуб не попадає, і не розбереш, що ж вона, бідолашна, каже тим мільйонам, що на Майдані її слухають! Тільки цокіт чути дрібненький! А Бо-о-оже, до чого жінку довели! Голу-босу на вулицю, на мороз вигнали, ізверги! Оце — ґвалт!
Цілісіньку ніч не спала Ганька, все про Юлю думала. І придумала. Дочекавшись досвітку, пішла в холодну хату, розчинила шафу, а там — чого тільки нема! І кофти, і джемпері, і спідниці-і-і — одна одної краща! А хусток! На роту солдат! Тьху! (Ганька засміялася). На взвод дівок і молодиць стане! А сорочок вишитих! Ще бабиних-маминих і нею, Ганькою, мережаних-гаптованих! Ганька ж замолоду не то вже любила вишивати! Не могла зими дочекатися, коли легше в колгоспі ставало з роботою. Бувало, ввечері усі до клубу, а вона — до обичайки! Навишива-а-ає, бувало, — і собі, і людям… Тепер вже не те… і очі не ті, й інтерес пропав… А ту-у-ухлів у неї — аж чотири пари! На вибір! А чобіт, лю-ю-ю-юдоньки, — шість пар на всі пори року! А курток, а пальт!.. Всю Верховну Раду можна взути і вдягнути! А та бідна Юля дзиґонить на тому майдані гола-боса!
Довго Ганька витягала на світ Божий своє багатство, розкладала на ліжку, столі, лавах і ослонах, перебирала, вибирала найкраще, найдорожче і наймодніше: вишиту недавно сорочку, спідницю квітчасту, рясненьку, «тетянкою» пошиту, новісінькі чобітки на каблучку, торік на базарі промисловому куплені, хустку шерстяну жовтогарячу, в якій зараз закутана, куртку бурячкову «балонову», зимову, з «підстьожкою», а зверху поклала ще п’ять разків намиста дорогого, ще бабиного… Щастя, що не продала коралі спекулянтам, які перед незалежністю ходили по селах і старовину скуповували. І добре платили. За п’ять силяночок можна було купити новісіньку плюшку. Але Ганька не спокусилася, наче знала, що намисто їй ще придасться на щось більше. І от — придалось! Що-що, а коралі Юлі мають понаравитись.
Спакувала все те добро у рябеньку китайську торбешку на «блискавці» та й понесла на пошту. Охо-хо, луче б не несла… Бо як побачили дівки ті, що на пошті роблять, Ганьчину посилку, і почули, кому наладована, як зня-я-яли ре-егіт… А найбільше їх насмішили чоботи сорокового розміру, бо Ганька взуття для себе купляє на три розміри більше, щоб просторо було її розтоптаним, покрученим роботою ногам.
— Тітко Ганько, ви можете уявити собі Юлю у цих чоботах на сцені на Майдані? — аж сикають дівки від реготу. Ганька уявила — нічого смішного, і в ноги тепло.
— А в цій спідниці, — корчаться дівки. — Ну, тітко Ганько, ви й артистка! Насмішили! А тепер ідіть додому й не позортеся, або їдьте в Київ на Майдан із свою торбою, та й буде там з бабою Параскою на пару воювати з бандитами!
Не стала Ганька сперечатися з поштарками, забрала посилку та й пішла. І лиш на греблі дійшло до неї, чого то дівки реготали: це ж треба було отаке придумати сільській бабі, щоб такій жінці високій свої спідниці жертвувати. Ганьба! Добре, що дівки розумні попались, не дали на цілий світ прославитись… А лиш на село… Бо Ганька ще й додому не дійшла, як вже племінники, Миколині хлопці, стояли на подвір’ї, але з добром — хотіли Ганьку везти аж у Київ, щоб у руки Юлі передала посилку, мовляв, тепер на тій революції у тих політиків сільські баби в пошані, а може, якраз через вас, тітко Ганько, і ми до власті проб’ємось, бо вже надоїло це фермерство, як гірка редька.
Однак Ганьці перехотілося посилки слати політикам, а лізти поміж них в політику й поготів. Не хотіла, щоб підсміювались: «О! Ще одна баба Параска!». А Ганька того не хоче, бо сама не любить дуже переголяних. Бо й справді, куди ти, бабо сільська, прешся, коли й без тебе є охочих. Вже повлізали… І що хорошого? Самі в ній колотяться і народ колотять. А біда всім! Але часом стає Ганьці навіть шкода тих депутатів, а найбільше Юлю. І як вона тільки все те витримує? І, скажіть, нащо?! Що їй за біда така чи інтерес, що вона серед тих мужиків борсається, бореться, крутить ними й заправляє? Ганька, от яка стожильна і вперта, а давно б уже плюнула на ту власть, яка б вона солодка не була! І з тими шелихвостами штанькатими не водилася б! Бо мужик є мужик, де б він не був — в грязях чи в князях — один з нього толк. Ганька знає це з власного гіркого досвіду. От її всі жаліють, що одинока, нещаслива, що не віддалася… Гой, ґвалт! Наче ті, що жаліють, щастя запопали?! Віддались, аби з полку дівоцького виписатись. А Ганька не могла собі світ зав’язати аби з ким… Не ворог же вона собі. Та й за кого було віддаватися, коли один сватач любив гульнути, другий — хильнути, а третій — збрехнути… А Ганька любила, щоб усе було — по любові, злагоді, честі і чесності… Правда, був один такий — до душі, Сашко, але іншу взяв — не кращу, не розумнішу, а хитрішу й приліпотнішу, яка вміла підійти… І що? Цілий вік промучився. Правда, разів кілька до Ганьки приходив перепрошувати, у прийми просився… Але вона не прийняла.
Бо-о-оже, що їй за те Гася робила! А каза-а-ала…
— Дурко! Не будь собі ворогом! Ти ж не чуже забираєш. Ти своє щастя вертаєш! Те, що в тебе вкрала розлучниця! Прийми його та поживи за чоловіком, як людина, а не наймит гіркий!
— Нє, Гасю, я собі не ворог. Бо якби, Гасю, це щастя було моїм, то було б зі мною, — вперлася рогом Ганька, але не зо зла чи помсти. Вона давно Сашка простила, але забирати від малих дітей — і під канчуками не забрала б…
А другий раз приходив Сашко, коли вже його діти повиростали. Але вона знов відправила, бо саме на ту пору і племінники її повиростали. Одним треба було помагати в інститутах вчитись, другим — у школі… А головне, не було вже в Ганьки інтересу до віддавання. Минув…
Нема вже й Сашка. Але часом приходить до Ганьки у снах з того світу. Жаліє, що так сталося… А Ганька не жаліє, точніше, лиш за одним жаліє — що дітей їй Бог не послав. Але, видно, так мало бути. Така її доля. Хоч і одинока, та все ж краща, як у тих, що з голови собі зав’язали. Вільніша. Бо чоловік є чоловік, він лиш по-своєму хоче зробити, а часто по-такому, що й не розбереш, нащо й для чого? Тому й колотнеча така у світі. Шкода, що Юля того не понімає… А то, справді, зібрала б жінок та й почали б щось уже робити, бо жінка — є жінка, вона всьому толк знає… Лиш бабу Параску щоб не брали до компанії. Бо дуже вже переголяна… А Ганька не любить таких, гой не лю-ю-юбить.
— Чого ви, бабо, стоїте як вкопані, людям товар заступаєте? — збудила Ганьку від політичних думок одна з продавщиць.
— Та я… дивлюся… щось, може, й виберу, — залепетала збентежена Ганька, шукаючи очима, щоб його купити. А от, знайшла! Оцю квіточку синеньку — приколку для волосся — вона Людці Марусиній купить. Нє, не купить, бо вже раз купила, а та лисичка й каже: «Тітко Ганько, ви луче грішми мені дайте, чим таку дурню купляти. Я ж не маленька!». Бач, які мудрі, усі грішми хочуть… Ганька ходить по базару, придивляється, прицінюється. Але купляти — не купує, бо все в неї є. Ганька — багата жінка. І хазяйка крепка. От хай хто що каже: і що вона наймичка коло своїх родичів, і що нею орють, але ніхто не скаже, що вона — не хазяйка. От без чоловіка цілий вік, і цілий вік — хазяйка! Цілий вік у неї на подвір’ї тьма качок- гусей, на оборі — три, а то й чотири кабани, або льоха з поросятами… Були й кози! Й вівці! Ціла отара! І нутрії вона тримала — на продаж, коли Петрові діти пішли вчитися. І навіть борсука довелося відгодовувати, коли Микола заслаб на легені, лікарі не помогли, а знахарі порадили пити борсучий жир… І лиш раз випало їй щастя корову з телям тримати: в Стьопчика, племінника, в хліві не вміщалася. Тоді цілий рік було в Ганьки свято, бо було молоко… А тепер доводиться раз в тиждень вимінювати трилітрову банку за десяток яєць у переселенки Тетяни.
Переселенцями Ганька називає кілька сімей, які за останні роки перебралися з міста в село, купили собі порожню хату, яких тут півсела, та й хазяйнують, як-от Тетяна… Хоч і городська, а дає собі раду і дітям помагає.
Ганька переселенців поважає, хоч є серед них і не зовсім понімущі… Як оті, що невідомо звідки впали позаминулої весни на Савчине подвір’я: жіночка, чоловічина і двійко дітей. Усі — марненькі, тихенькі, наче вчаділи. Повилазять з хати, повсідаються на сонці — гріються. А що їдять — невідомо. Пасуться чи Божим духом живуть?! Гася, яка все знає, казала, що це або наркомани, або алкоголіки. В них начебто бандити за борги квартиру в городі забрали, а самих в село викинули, в Савчину розвалюху. От біда! Ганьці шкода стало — люди ж! А більше дітей — худенькі, мов комарики… Понесла виміняне в Тетяни молоко… А ті комарики пити його не вміють! Стала Ганька дітей научати, а батьків усовіщати, мовляв, що ви собі думаєте, людоньки?..
Саме на ту пору повз Савчину хату кудись Гафійку несло. Як побачила!.. Ото вже перепало Ганьці на горіхи! А ще більше — бідним наркоманам.
— Дурко! Воно, таке молоде, лиш спати, пити і курити хоче, а ти, така виробляла людина, будеш йому їсти носити! Таж воно, ледаче, і не прокинеться ніколи! Ану, вставайте шось робити, люди добрі, ви ж дітей
