пенсією тітчиною не брезгуют? Лиш тіткою, що коло них, наймитуючи цілий вік, зробилася так, шо на людину не схожа?!! Га? От безстидні! Отого-то вона й спитала, твоя небога, чи ти, тітко-дурко-наймичко, у дзеркало дивишся!
А чого ж? У дзеркало, старе, потріскане, забуте нею на стіні серед рушників ще дівкою, Ганька дивиться. І часто! Щоразу, як має на люди вийти. От і зараз, задерши догори голову, шукає себе в густому сивому тумані. Нарешті знаходить своє худеньке, засмагле личко, обрамлене, наче сяючим колом, жовтогарячою хустиною. Дивується: чого ж це вона на людину не схожа? Людина як людина… Як усі сільські жінки в її літах… І, не помітивши жодного ґанджу, біжить галопом з хати. Але без яєць, бо сьогодні базар — не продуктовий, сільський, а промислових товарів, який влаштовують щосуботи крамарі з усього району. Оце повідкривали люди свої лавочки та й їздять по селах у будні дні, а в неділю ярмаркують у райцентрі. Гафійка їздила туди, казала, чого тільки там нема! Треба буде якось і Ганьці з’їздити. Але — коли?! За тою роботою і заботою Ганьці нема коли вгору глянути, не те, що по базарах їздити! Хоч і хочеться, дуже хочеться… Треба буде якось напроситися в попутники до котрогось із братів чи племінників — вони щонеділі туди їдуть і машиною, і тракторцем з причепом — то олію продавати, то крупи, то городину… Фермерують, то й мають, що продавати… А Ганьці нема що, бо свині все підмітають. Хіба витрішки. Але якраз вона й любить — витрішки продавати. Бо нема, як каже Гафійка, в неї совісті торгувати. А таки нема. Якось, а було це ще за колгоспу, напровесні, коли роботи на полях ще не було, кажуть їй братові:
— Поїхали, Ганько, з нами в Гадес на ґешефт. Ти ж всьоровно роботи не маїш…
— Який ґешефт? — чудується Ганька.
— Побачиш, — кажуть братові. А самі виписали за копійки вибракуваних в колгоспному курятнику здохлячків, порізали, попатрали та й поїхали разом з Ганькою на спекуляції в Одесу, бо там жиди кури люблять. Так вперше Ганька Одесу побачила, хоч що там бачити — город як город… От море — да! Ото вже гарне! Аж очі вбирає, таке гарне! Тож зранку Марина з Наталкою на Привозі кури нелегальні продавали, а Ганька — витрішки, а підобід братові й кажуть: — Ставай, Ганько, торгувати, а ми підемо щось дітям купити.
Сказали ціну та й пішли. А Ганька тримає в руках ту синю браковану курку, якій вмерти своєю смертю братові не дали, і їй рот не розтуляється ціну сказати, бо братові уб’ють, тож на запитання: «Скільки стоїть куриця?» — каже: «Стільки, скільки дасте». А скільки ж вони можуть дати, ті бідні євреї в Одесі, без городів, без хазяйства, без колгоспних полів, де можна хоч щось украсти! А тут — одне море до неба і город Одеса повнісінький людей, і всі бігають по базарах — їдла шукають!
Добре, що тих курей горстка зосталася, а то за такий гендель-мендель братові точно оставили б Ганьку в голодній Одесі, або заставили все життя розплачуватись…
Згадавши про тих давніх курей, Ганька згадує, що свої голодні, завертає на літню кухню, а за нею слідом лопотить уся її птахоферма. Ганька щедро поливає своїх курочок-цисарочок, гусей-лебедів з відра золотим кукурудзяним дощем.
— Їж, голото! Бо хазяйці треба на базар бігти! Слава Богу, не в Гадес, — зітхає Ганька, вертаючись подумки до свого циганського ярмаркування. Досі совісно… Через ті кури дохлі і ще гірші Ганьчині торги Наталка з Мариною її більше з собою на спекуляції не брали. Навіть ближче — в Гайсин чи Умань. Але Ганьці хватить того разу, коли її як передовицю возили разом з іншими передовиками району в Умань на екскурсію. В Софіївку. Там вперше Ганька попробувала морозива. Ото добре! Вона тоді його три стаканчики з’їла з таким смаком, що наситилась на все життя. Зараз крамарі теж часом привозять морозиво, але воно не таке, як те, що вона в Софіївці їла. Видко, правду по радіо кажуть, що зараз невідомо з чого ті продукти роблять. Дійшло вже до того, що в ковбасі м’яса нема, а в молоці — молока. А де ж воно візьметься, як в селах худоби нема?! А люди як і тримають, то лиш для себе… Як от Ганька…
Тому тепер, почувши всю правду про магазинні продукти, Ганька старається їх поменше купляти. Не хоче гроші на труту тринькати. Й іншим не радить. Обходиться харчами власного виробництва. Варить гарбузову кашу… Смакота! А Гася думає, що Ганька собі лакітків жаліє… Може й так, може, й шкодує, бо таки є в Ганьки, окрім їдла, на щось і путнє гроші тратити! Оце скоро школа почнеться, тоді двері в її хаті лиш — хрясь та лясь! То діти Марусині, то внуки братів біжать, просять: — Дайте, тітко, дайте, бабо, на зошити, на книжки!.. І вона дає, бо треба.
За думками незчулася Ганька, як пролопотіла безлюдною вулицею. А це ж іще зовсім недавно їй би баби й молодиці проходу не дали: «Ганько, куди біжиш? Чого? За чим?! А що чула? А що бачила?»
А це — ти-ихо: одні вимерли, а хто живий — ще сплять… Сонце давно встало, а вони — сплять! Таке зараз життя в їхній Балабанівці… Але Ганьці не хочеться в такий день веселий думати про сумне чи погане.
А от вже й базар!
— Ото вже гарний! Ото ж гарнющий! — хвалить Ганька вголос базар, хоч базар — як базар: у два ряди ятки з калошами, чунями, гумовими чобітьми, джемперами, куфайками, халатами, тапочками, ковдрами, напірниками, всіляким дріб’язком, потрібним для хазяйства, та реманентом: коси, серпи, лопати, навіть плуги й борони… Лиш нема кого запрягати — коней в селі нема. Як після війни чи мору… І з технікою сутужно: стару разом з колгоспом розікрали, а нової нема за що придбати… Тож таким, як вона, хоч самим в ті плуги запрягайся та ори свої розпайовані наділи. Щастя, що в неї племінники фермерують, що віддала землю в надійні руки, а головне — не чужі…
Третій ряд — прилавки з цукерками, пряниками, халвою, усім тим, що теж любить Ганька, але жаліє для себе… Бо ж як подумає собі, як оце вона, стара баба, буде напихатися тою хальвою, коли сестрині школярики, чи Миколині внуки, чи ті самі студенти Петрові в городі, може, десь жадні цукерочка-пряничка, то враз охота пропадає до лакіток. Але он ті, шоколадні, вона таки купить, бо ж та дрібнота знає, що баба Ганька пішла на базар, і притьмом прибіжить до хати, буде в очі й руки заглядати: — Бабо Ганько, а що ви купили?! А покажіть! А мені? А мені?…
Авжеж, купить, байдуже, що Гафійка знов причепиться:
— Що ти їм купляєш! Що ти їх запихаєш тими конхветами! Вони багачі! Фермери! Машини мають, маєтки вистроїли, а ти, дурко, за останню пенсію їм тут марципанів накуповуєш! І що за характір?! Сама собі ворог!..
Гафійці легко говорити, бо в неї характер строгий і прижимистий. Скупенька Гася. А в Ганьки — інший, м’який і подільчивий. Любить Ганька все роздавати. І що з тим характером зробиш, коли з ним людина народжується і з ним помирає. І не зміниш, не переінакшиш…
А якось з тим своїм характером Ганька мало не опозорилась. Було це ще тоді, як у Києві почалася революція помаранчева. Зайшла тоді Ганька ввечері до брата Петра, а вони сидять обоє з Наталкою, телевізор дивляться. Отоді Ганька і побачила вперше Юлю, про яку до цього лиш чула: стоїть, бідненька, на сцені, на морозі тріскучому, в одних тухликах, у шубці благенькій, дзиґонить.
— Ой Боже, — зажурилася в голос Ганька, — і шо її заставляє, цю жіночку бідну, ото так мучитись?
— А шо — біда, — каже братова Наталка, яка розбирається в політиці, позаяк її Олежко на політика в Умані вчиться.
— Біда?! — дивом дивується Ганька. — А мені наче видає, шо таких високих людей і біда обходить…
— Ой Ганько, — з досадою каже братова Наталка, — ти — як дика людина! Та ж Кучма в неї все, що мала, забрав, ото в чому стоїть лишив.
— Але хіба те багатство варте того, щоб за нього життя класти? — ще більше дивується Ганька. На що братова Наталка лиш зітхає, мовляв, дика ти людина, Ганько, та й вже! І Ганька не перечить, бо звідки їй бути свійською, коли три роки тому погас телевізор, а новий купити Ганьці жалко, бо ж Наталчиному Олежкові треба довчитися на того політика в Умані.
— А вони, брати твої-багачі, не можуть тобі якогось старого віддарувати, щоб ти трохи світа бачила? — лютує часом Гафійка на Ганьчиних братів. — У них же ж є того добра, от недавно Наталка похвалялася, що купили в Гайсині новий, якийсь плазовий, так гарно показує, що й ну! А старий наче на горіща викинули.
— А таки гарно показує! Гой же ж га-а-арно! — хвалить телевізор Ганька, а сама шукає очима, а де ж старий? Може, й справді, набратися нахабства та попросити, щоб дали подивитися хоч трохи світа, а то такі довгі зимою вечори, а ходити по хаптурах теж якось не вдобно…
