Але Людка не сердиться, навпаки, носом шморгає, завидує тітці, мов, от вам добре, тітко Ганько, що ви все їсте і не поправляєтесь, а я одне молоко п’ю, і розростаюся, наче розчина в діжі… А зараз в моді худі, і хлопці на них задивляються…
— Людко, нікому не вір! — розраює Ганька Людку, котра так страшно мучить себе голодом. — Бо якби так було, то коло воріт твоєї тітки Ганьки усі сватачі стояли б! А ти хоч одного бачила? Ото ж бо! Ти, Людко, луче вчись, щоб людиною була, а там видно буде: або мода поміняється, або життя заставит схуднути… А поки шо — не забивай дурним голову.
Полегшено зітхнувши, що вдалось їй зам’яти ту давню прикру балачку, вилазить Ганька з-під ліжка, приміряє туфлі. Гой же ж гарні! І модні, головне. Але ж і стоять — шістдесят гривень! А це для Ганьки немалі гроші! Гой, є в Ганьки і в що вбратися по-людськи! Слава Богу, настаралася!
А тим часом сонечко вже височенько підбилося, в хату до Ганьки через вікно причільне заглядає, на базар кличе. Добре, що сьогодні святечко, не велике, але в Ганьки є причина довше побазарювати. Та й родичі знають, що Ганька останнім часом стала християнські свята соблюдати, не шарпають… Звісно, вона б у такий день за милу душу до церкви пішла, але церкви в їхній Балабанівці нема. А звести, як в інших селах, нема звідки: людей мало і до того ж усі бідні.
— Ми б дали якусь копійку… Чо’ ж на церкву не дати… — бідкається, почувши про церкву, братова Марина. — Али ж самі ледве кінці з кінцями зводимо: то вимерзло, то згоріло, то податки, а то ціни… Не ціни, а горе! І шо лиш вони собі думають там, нагорі, про цього селянина?! Усе ж віддай за дурно: і м’ясо, і молоко! А зерно?! От уже який год сортову пшеницю приймають за копійки — як фуражну! А горох так і зопрів в піднавесі! Не прийняли по тій причині, що наче елеватори були переповнені. А ще ж, щоби прийняли, могрича чималого треба дати! А тут і на солярку, така ж уже дорогуща, треба, і пайщикам — за паї платити треба, і сапільникам, і жниварям… Дурно ж ніхто ні сапою, ні косою не махне!
Ганьці, яка слухає ті жалі, так і кортить спитати:
— А чо’ ж, Мариню, ніхто не махне? А Ганька? Хіба Ганька мало намахалася і сапою, і косою коло ваших плантацій?
Проте мовчить Ганька — обижати не хоче братову сім’ю, бо в них і без неї клопоту з тим фермерством… Однак церква не йде Ганьці з голови.
— Але як і кому про те сказати — от в чом вопрос? — радиться сама із собою Ганька. — Але щоб розумному, бо ще насмішки будуть строїти… Є такі, що їм розум не завадить і з Бога насміхатися…
Думала Ганька, думала і надумала зайти в сільраду, але не спеціально, а наче мимохідь, по дорозі заглянути, як буде в лавку по хліб іти. Бо ж нема куди більше звернутися! А вище кудись добиватися — нема в Ганьки нахабства. Чого доброго подумають: о, ще одна баба Параска об’явилася керувати!
Ганька як у воду дивилася! Не встигла до кінця думку голові сільради доказати, як…
— Це вас, Ганно Трохимівно, громада уповноважила на таку петицію, чи ви самі? — питає хоч і строго, але обережненько голова — Славко Митька Данила Михалкового. Авжеж, синок, того самого Митька, з яким Ганька до школи ходила, а після армії він свататись до неї приходив, але вона не схотіла, бо любив хильнути… Та й досі не проти.
— Чи може, вам мої опоненти підказали? — допитується голова, натякаючи на Миколиного Володьку, який теж висував свою кандидатуру на цю найвищу в селі, і, кажуть, хлібну, посаду, але Ганька наче й не чує, бо, як казала покійна головиха їхнього спочилого в Бозі колгоспу, не за дебатами вона сюди прийшла.
Тож голова або скумекав, що перед ним не така вже й проста баба, або згадав, як вона ще недавно гонила його разом з іншими хлопчаками із свого садка — яблука пірив! А от, нівроку, виправився, тепер усьому селу голова! Життя йде… Діти ростуть…
— Життя підказало… і душа… Та й по людях, чую, скрізь церкви ставлять… — відказує Ганька теж обережно, бо ж не знає, що у цього голови — в голові?! А по очах не видно, бо ж у вікно дивиться. Ганька й собі глянула: гой ґвалт! Школярі під самісінькою сільрадою у кущах пиво п’ють! А матюка-а-аються! Мамочко! А глупості які блемкотять! А голова слухає і хоч би що! Наче так і має бути…
Бачать Ганька, що нема з ким говорити, перехрестилася, витягнула з гаманця усе, що залишила собі на хліб до наступної пенсії, поклала на стіл та й каже:
— Нате! Як будете десь дальше, в городі, побачите церкву, зайдіть, поставте свічку за прощення гріхів цим дітям і їхнім батькам, що так навчили.
Та й пішла в двері.
Після тої святої офіри Ганька пару тижнів без хліба сиділа, на борщі й бараболі. Нічого — не вмерла. І не схудла, бо вже нема куди худнути. В родичів не хотіла позичати, бо до позичків не привична, раз, а друге, якось невдобно, скажуть: о! одною рукою дає, а другою забирає! А Гасі боялася й загикнутися, бо як зачне! Але той шпіон сам рознюхав:
— У тебе шо — й кришки хліба в хаті нема? Ти шо — на дієті чи тим своїм експлуататорам віддала всьо до копійки? Авжеж!! Я ж бачила, як Світланка нові тухлі на базарі приміряла! А Людка — спідничку — по саме «вище нікуди», дивитися стидно! О-о-о-ой, не мо-о-ожу ви-итримати! Ой, лопну! Я ше такого в світі не бачила, щоб людина сама себе так ни-и-ищила!.. Голодом морила… Раді чого?! Щоб якесь шмаркотиння вже не знало, шо на себе чіпляти?! А в рядовинні й чунях, як наші мами дівували, йому мулько? Або, як ми — в балетках і сатинчику?! Ой, повбивала б!!!
Щоб порятувати від погибелі свій рід, довелося бідній Ганьці признатися про церкву. Гася, таке почувши, аж наче злякалася, щось довго собі думала, а тоді й каже:
— Нє, Ганько, шось я з тобою нічого не понімаю: або в тебе не всі вдома, або ангелів повна хата…
Та й пішла з хати, за голову взявшись…
А через кілька днів приходить, каже:
— Чула, Ганько, від людей — об’явив голова сільради усім гроші на церкву здавати.
— О! А це шо погуркотіло? — кидається Ганька до вікна. — А шо?! Базар з’їжджається, а я ше вдома!
І притьмом — до шафи, вибирає із акуратного стосику хусток свою улюблену, жовтогарячу, «шерстяну», акуратно завиває гладенько зачесану, вже зовсім сиву голову, і ніби чує за плечима голосок другої племіннички — студентки Світланки:
— Тітко Ганько, чого це ви не покраситесь?! Не причепуритесь?! Оно Людмила Гурченко! Набагато старша за вас, а ще як дівка! І зачіска модняча, і фігура — супер… Уже, читала в якомусь журналі, двадцять операцій пластичних зробила! А ви замотаєтесь як-небудь і ходите… як баба!
— Хай Бог милує, Світланко, від тих гопирацій і від такого життя, як в тих гартистів! Мені раз гапендиціт вирізали, до сих пір не можу до пам’яти прийти, а це ж, лю-ю-юдоньки, кажеш, аж двадцять гопирацій перенесла?! Ото вже в людей є тяжкі роботи — постарітись по-людськи не дадуть! — жахається Ганька щоразу, почувши від Оксанки про бідну Гурченко чи Аллу Пугачову, яких племінничка їй у приклад ставить. А в душі дякує Богові, що не найгірша ще в неї доля, і що їй самій не треба так гі-іренько катувати себе з тою красою, та ще в таких літах, коли вже зовсім не інтересно.
— А крім того, це ж які гроші платити треба! Зараз у лікарнях укола дурно не дадуть! Чиряк не виріжуть! А це ж — перешити заново людину! Тут, десь-то, мільйонами не обійдешся! — Ще більше жахається Ганька, намагаючись уявити собі цю страшну суму. І не може… — То чи не луче тій людині, щоб так не мучитись, віддати ті мільйони на церкву, якщо Бог не дав дитини чи родини?!
Але, видно, Світланка іншої думки, бо аж наче сердиться:
— Ай, тітко, вам і сто гривень — мільйон! Я вам про одне, а ви все на гроші переводите! Вам аби гроші!
— Мені — аби гроші? — дивується Ганька. — Та вони мені в селі наче без надобності. От вам наче, в городі, їх більше треба…
— Ай, тітко! Заладили про ті гроші… — ще більше дратується Світланка. — Я вам про те, що городські жінки дивляться за собою до старості! Не те що сільські: запорпається коло тих свиней, полів-городів! У тридцять років уже баба! От ви, тітко, бодай зрідка у дзеркало дивитесь за тою роботою?
Нічого Ганька не втямила з тої балачки. Зате Гася у всьому розібралася, ще й Ганьці розтовкмачила:
— Ага! Он воно шо! Їм уже подавай наймичку з прічоскою! Бо вони, бач, без прічоски — брезгуют! А
