маєте! Бо, от хрест святий, або бити буду, або здам у міліцію, або віддам тим, що вас сюди привезли! Бо ви нам тут непотрібні — наркоманію розводити!
Подіяло… Почали ворушитися, на городі порпатись. Ганька вкрала їм від своїх свиней відро бараболі на посадку, а від себе вділила ворочок квасолі, пригорщу кабакових зернят. Щось Гафійка, пересердившись, принесла. Так вони, ці нещасні, й обсадилися вперше в житті. А восени, відповідно, щось трохи й вродило. А щось Ганька з їдла чи й одежинки через тин перекидає, як на поле до племінників біжить. Оклигують, бідолахи, потрохи, дасть Бог, робити будуть, то й добром обростуть… О! добре, що згадала — треба буде якогось кренделика купити та передати гостинця комарикам. А чо’ ж не купити, коли є за що!
Отож ходить базаром Ганька, до себе усміхається, до людей вітається, а їх — усе село сповзлось! — а сама поки що до товару приглядається, бо в неї, дякувати Богу, є всього. Навалом! Відколи базари почалися, то вона вже три пари, та де! Лиш одних чунів п’ять пар купила! І три пари валянців на зиму. А джемпері-і-ів! А спідни-иць! А жакетів! А чо’ не купляти, як є за що? Є ж пенсія, хоч і мінімальна, але Ганьці вистарчає. Вистарчає, хоч Гафійка й перекривлює її: «Ага, вистарчає… від слова „старчиха“!» Наче забула Гася, як їм тяжко треба було на бураках чи фермі нагорбатитись у тому колгоспі, щоб хоч половину заробити з тої суми, що тепер задурно дають! Е-е, зараз Ганьці — добро-о-о! Ото вже добро! Усі нарікають: тому того бракує, тому — іншого. А Ганьці всього хватає! Одних халатів у неї зо три. Новісінькі. Лежать у шафі, бо куди їх вдягнеш? На люди не вийдеш, бо, каже Людка Марусина, некультурно у халаті по селу ходити. Хоч ті жінки, які не знають таких законів, ходять. Але Ганьці, знаючи порядок, якось невдобно… А до свиней — шкода… Бо халати такі вже гарнющі, що аж очі вбирають, бархатні, квітчасті… А свині, як вона переконалась недавно, не дуже розбираються у красоті. Або не звикли… Вже так було. Вирядилась вона якоїсь неділі в ружевий халат та й пішла свиням їсти давати, а вони, дурні, — у вереск. Збилися в купу в кутку хліва, їсти не йдуть! Ціла комедія! Петрова студентка Світланка казала, що то в них стрес був. А все тому, казала, що свині звикли до її заповзаного-замацаного, аж чорного фартуха, а тут — ружевий халат! Може бути… Видко, подумали, що якась чужа пані прийшла їх на продаж везти, чи до різника вести. Хтозна, що та бідна скотина собі у своїй голові думає… Ганька усміхається своїм думкам, хоч продавщиці на базарі цього не люблять, десь-то, думають, що з товару їхнього насміхаєшся, чи з них… Але більше тому, що їм самим не до сміху — їм треба товар збувати. А тут якась жінка, наче й недурна, ходить, посміхається знічев’я. Ганька продавщиць понімає, тому не обижається, коли одна з них каже наче привітно, а насправді з притиском і натяком:
— Не ходіть, тітко, і не мацайте, а щось купуйте, бо скоро будемо згортатися-збиратися!
А що купляти, коли у Ганьки усе є і то по п’ять пар і по десять штук? Але Ганька продавщицю понімає, тому й каже, не сердячись:
— То дайте мені госьо цю прищепку…
— Одну? — лізуть у продавщиці очі рогом.
— А скільки їх треба… — й собі дивується Ганька, у якої тих прищепок ціла шухляда в столі.
— Тітко, йдіть к чорту… — шипить продавщиця, готова Ганьку роздерти, але Ганька не сердиться, бо понімає її. І спішить виправитись:
— Тоді дайте десять… Продавщиця приречено зітхає і подає Ганьці рівно десять прищепок в упаковці.
«Хай будуть. В хазяйстві пригодяться», — розраює себе Ганька, кидаючи в барвисту китайську торбу свою першу покупку. А що робити? Базар на те й базар, що на ньому, хоч-не-хоч, а треба щось купляти, бо люди подумають, що в тебе нема грошей. Боже сохрани! Навіть Гафійка знає, що Ганька ніколи без грошей не йде на базар. Навіть тоді, коли їй, крім витрішків, нічого не треба, а п’ять-десять гривень мусить мати в гаманці. Вона ж не злидень якийсь. Вона ж — хазяйка!
«Ага! Хазяйка коло чужих свиней! Нянька — коло чужих дітей!» — чує Ганька Гафійчин голос, хоч Гафійка аж на тім кінці базару коло відер з оселедцями треться. Ганька теж любить оселедці, але рідко їх купляє, бо від них в неї — гостець.
«Якщо ти їх раз в рік купляєш, то від них в тебе й роги можуть вирости! Шо ти всьо собі жалієш! Шо ти всьо жалієш! Ти ж за свою пенсію можеш хоч щодня ті госеледці їсти! Чо’ ти жалієш собі?» — чує Ганька голос Гафійки, але не зважає, бо в кожного свій характер. І наче це вона собі жаліє? Їй просто невдобно, що вона буде запихатися тими госеледцями замість того, щоб дати Миколиним внукам по прянику. Це ж вона буде проходити повз їхню хату, а вони вибіжать, побачать: «Баба! Баба Ганька! Що ви купили, бабо?». А вона кожному — по пряничку, а вони — раді, скачуть! Діти ж… Гостинці люблять…
«Дурко! Мають вони ті прянічки й без тебе! Купи собі і з’їж! Бо так і вмреш голодною!» — Гой ґвалт! Знов та Гася… Ну цього вже від Гафійки Ганька не годна витерпіти. Ну що за противний характер! Таке людині казати! Наче Ганька жадна кришки хліба! Ну просто била б Гасю! Але характер — то таке, що не виб’єш… Уб’єш, а не виб’єш.
— О! Бабо Ганько, а що ви тут робите?
Миколині внуки — Вітя і Мітя — в очі зазирають, ручками порожніми перебирають.
— О! А хочете, я вам пранічка куплю? Або хальви? — радіє нагоді щось купити і хазяйкою при грошах себе показати Ганька.
— Нє, бабо, ми не хочемо пряників… І хальви теж. Дайте нам грішми… — просять Вітя й Міта та так уже зазирають в очі, так зазирають… Ганька дістає з польської торбешки гаманець, порпається в ньому, дає хлопцям по два гривні.
— Мало, — кажуть діловито Вітя й Мітя, — нам треба по десять, машинки хочемо собі купити…
— Тітко Ганько! — де не візьмись Людка Марусина. — Мені треба на колготки… Лиш мамі не кажіть… — Це всі ваші? — дивується продавщиця прищепок.
— Мої… — займається гордим світлом темне личко Ганьки. — Мої! І це ще не всі! І всі гостинців хочуть!
— Хватить уже з тими гостинцями! Дітей чужих годувати! — перед Ганькою вже не лиш голос, а й сама Гафійка. — Іди купи собі госиледиць. Ти ж хтіла!
«Ну що за характер! Їж собі свої госиледці! І не чіпай інших! Нє, як не спаскудить Гафійка Ганьку перед людьми, так не живе!» — ледь не плаче бідна Ганька і спішить зовсім у протилежний від оселедців бік.
От яка добра людина Ганька, а вбила б Гафійку. Отаке сказати… про чужих дітей… Які ж вони чужі? І що подумає про неї та продавщиця? Що якась убога одинока ще й не сповна розуму ходить, прищепки купляє і про онуків бреше?! І як вона докажеш цій жінці, що — хазяйка, що не сиротина-самотина, а путня людина? Що й родина її шанує, от недавно телефон племінники подарували, мобільний. Ні в кого з її товаришок такого нема, а в неї є! Але Ганька не хоче прирікатися з Гафійкою, бо знає, що в тої і на телефон готова відповідь:
«Ага! Авжиж, тіліфон подарували! Щоб команди давати! Бо тож треба було йти, загадувати, а так — натиснув кнопку і дурна тітка вже біжить із сапою на поле!».
Ганька й без Гасі знає, що й до чого… Не така дурна… Та й племінники не дуже церемоняться: телефон подарували, а як з ним обходитись, не показали, кажуть:
— Во-первих, ви, тітко Ганько, всьоровно не запомните, а, вобще-то, нашо воно вам, як ми самі будемо вам дзвонити, коли треба? Ви тільки, як дзвінок почуєте, оцю кнопку натисніть, щоб чути було, що вам кажуть.
Ганька так і робить: лиш телефон на столі засюркоче, натискає кнопку і чує:
— Тітко Ганько, як здоровля? Нічого? Тато питають, чи не підете сьогодні кукурудзу сапати за Чагарі? Можете ще комусь із бабів загадати… Мама підказують: тітці Гафійці. Кажіть їм, що розчот — після роботи… Або грішми, а луче — натурою… Го-о-й, їм легко казати, а їй, Ганьці, нема гірше, як загадувати Гафійці йти до племінників-фермерів на роботу. Лиш-но Ганька Гафійчин поріг переступить, як та вже «вітає» її:
— Шо? Команда поступила? Срати я хотіла на їхню натуру! Куркулі! І на гроші — теж! Я їм не наймичка Ганька! Мені держава пенсію дає! І, между прочим, Мосціпака за паї добре платить, не те, що тобі твої глитаї!
Гася лається, а Ганька терпляче чекає в порозі, коли та викричиться. Бо тільки обізвешся — до обіду з хати не виберешся — дуже вже багато у Гафійки на душі накипіло, дуже вже жалю багато зібралося на те, що зараз робиться у світі, і в селі. А оскільки Гасі нема кому, крім Ганьки, все то випалити, то Ганька мусить терпляче слухати. Знає: Гася викричиться і піде сапати, як миленька, бо не така вже вона обласкана тою державою, а ще менше — Мосціпакою, якому свою землю в оренду віддала… Хоч, Гафійка правду каже, Мосціпака, колишній голова районної ради, а тепер на весь район фермер, міцніший господар, як Ганьчині
