із сіл у пущі, а бувало, що й топив і на вогнищах палив. Тож скоро дійшло до того, що мудрі і прозірливі люди вже й народжуватися боялися, а народившись випадково, змушені були сидіти, як усі, маком, тамуючи в собі пророцтва, таланти і мрії, бо кому охота на вогні горіти… Так і дійшли поволі рік за роком ті колись Богом відмічені люди до суцільного глупства… Бо, як сказано, святе місце порожнім не буває… Тільки вряди годи, може, раз на сто років зажурені пращури зі свого Ирію просили Бога, аби послав до темного народу свого архангела — волхва-відуна, щоб той повернув йому пам’ять, розповідаючи усю правду: звідки він, якого роду, для чого живе і що йому далі робити?
Ото таким був і лісник, якого називали то Вовком, то Волхвом, хоч, насправді, він був нормальним чоловіком, сільським вчителем фізики, і, певно, розумним, бо, прочитавши в газетах про будівництво Чорнобильської атомної станції, почав їздити з протестами у ЦеКа, до самого Щербицького, до вчених в інститути й академії, просити, аби не починали таке страшне будівництво на торф’яниках, бо біда буде. Але хто його, простого вчителя фізики, слухав?! Кажуть, до воріт не пускали. А коли почав він ще й по редакціях газет ходити та люд на площах пророцтвами своїми тривожити, то нібито міліція схопила його, зв’язала і відправила у психлікарню — лікувати голову. Заразом його і з школи вигнали, щоб дітей проти радянської влади не настроював. Мовляв, хто він такий, щоб віщувати правду та людей лякати, коли всі газети, радіо і телебачення розказують про «мирний атом», поети вірші пишуть про те, як оженився той хвацький парубок Атом та на красуні-полісянці Прип’яті, а композитори про це пісні складають…
Цю байку, в якій перемішалися язичеські символи віри з християнськими, реальне життя з вигадкою, як то кажуть, грішне з праведним, розповів отцю Георгію єдиний чоловік з його пастви — дід Поліщук. Казав, нібито чув легенду малим від свого діда. Але найімовірніше — сам придумав, начитавшись на своєму дідівському одинокому безсонні різних мудрих сьогочасних книжок про зниклу таємничу Атлантиду, Київську Русь, язичництво та ранніх християн. Проте навіть з огляду на сумнівне авторство цієї билиці-небилиці, отець Георгій перейнявся нею до глибини душі.
Особливо, долею її героя — отого лісника чи вчителя Волхва чи Вовка. Панотцю здавалося, що він уже десь чув або читав про сільського вчителя фізики, який неймовірними зусиллями (бо тоді політичних пацієнтів дуже охороняли) втік у ліс, обріс бородою, обібрався лісником і став зватися Вовком чи Волхвом. І чув про це набагато раніше, ніж став настоятелем Свято-Покровського храму. І часто про це думав, особливо у безконечно довгі години безсоння, часом крізь ніч, намагаючись пригадати, чи не було серед його однокашників — студентів фізичного факультету Московського університету хлопця з замашками майбутнього бунтівника проти засилля «мирного атома»? Бодай поновити у матриці пам’яті образ, здається, такий знайомий… І прізвище… Як же ж його прізвище? Чи не Вовкун? Ні, здається, Вовчук? Або Волхвенко?
Але Чорнобиль ніби стер на матриця пам’яті навіть такі дрібниці-дещиці…
Хоча міг він, отець Георгій, і помилятися, нафантазувавши, як старий Поліщук, на безлюдді образ людини, якої, може, ніколи й не було… Одна втіха, що якраз розповіді парафіян про лісового борця за правду розбудили в нього самого цікавість до минулого, оповитого забутими легендами. Оскільки він не міг покинути церкву напризволяще, то попросив найосвіченішу з них — вчительку на пенсії Ольгу Михайлівну принести йому усі, які може дістати, книги з історії України. І Ольга Михайлівна принесла йому спочатку «Історію України» Дмитра Дорошенка, перевидану у Львові на початку 90-х минулого століття, брошурку «Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького», а відтак усе, що в перші роки Незалежності виходило в Україні про Україну. Ці джерела він уважно перечитував, сидячи на паперті в погожі дні, а в негоду — при свічках у храмі. Не признаючись навіть самому собі, що шукає у далекому минулому серед відомих імен чоловіка на прізвище чи прізвисько — Бунчужний…
Отець Георгій зітхнув. Тільки недавно він знайшов того чоловіка, можливо, одного з ним кореня: бунчужного запорозького війська Григорія чи Георгія родом з Чорнобиля… І тільки в одному історичному джерелі писалося, що цей бунчужний, за яким, певно, й питали, козаки на своїй раді у Церкві на болоті, «у критичну хвилину поразки військ Богдана Хмельницького 1651 року під Берестечком, вихопив гетьманські клейноди з рук поляків і передав їх вінницькому полковникові Богуну, а сам повернувся на болото, і бився там до останньої краплі крові». Друге джерело повідомляло, що «Гриць Бунчужний по смерті Богдана Хмельницького став правою рукою гетьмана Івана Виговського, а отже одним з ініціаторів Гадяцької унії та Великого Князівства Руського, і натхненником переможної битви під Конотопом проти Москви 1659 року. Але був зраджений промосковськими старшинами, і підступно вбитий на Кривавому болоті». Але, певно, десь недалеко Конотопа…
Може це дух того лицаря чести і чину привів його, Георгія Бунчужного, спекотного чорнобильського літа до храму Покрови Пресвятої Богородиці?
Хотів сподіватися, що саме він, а не безум, не безпам’ятство, яким покарало його, призвідцю горя планетарного, Небо, і не диявол, який спокушав, отруював його кволий розум зухвалою самовпевненістю.
Але бували хвилини, коли Георгій Бунчужний брав гору над отцем Георгієм і починав шкодувати, що повернулася до нього пам’ять, і заздрив щасливим безумцям, для яких не існує ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього… За ним же його минуле йшло назирці, як вовкулака, відлякуючи від нього і сьогочасне, і прийдешнє. Та й він сам не жив, а задкував, втупившись очима у квітневу ніч 1986 року. То була мука, якої він боявся, проти якої протестувало усе його єство, вимикало пам’ять, але хтось сильніший знову вмикав її, мордуючи спогадами і почуттям вини, яке з роками тільки посилювалось.
… Спочатку було здивування. Він дивився на далеку палаючу сірникову коробку і не міг повірити, що то четвертий блок. Повірити примусив дзвінок і хриплий голос Дятлова у слухавці:
— Кажись, взлетели… Все полетело к черту! Реакторное отделение, деаэраторная этажерка, машинный зал, барьеры защиты и системы безопасности! Все — к черту!
Далі йшов суцільний страшний мат. І раптом заступника головного енергетика ЧАЕС прошив кулеметною чергою звіриний страх: тюрма! На станції, в Міністерстві, в академії наук усі знали, що це він був найбільшим апологетом стовідсоткової безпеки «мирного атома» й ініціатором експерименту, який мав довести, що потужності електричного струму, виробленого по інерції турбінами після погашення реактора, досить для роботи насосів охолодження аж до ввімкнення дизельних генераторів. І раптом ця аварія! І брутальна, богохульна лайка Дятлова… Дятлов! Хамула! Самовпевнений кар’єрист! Отець Георгій досі не міг собі простити, що довірив справу своєї честі цьому тупому… Дятлу…
— Боже! — шепотів. — Прости гріхи тяжкі рабу Твоєму Георгієві… Боже, про яку честь я говорю?! Коли… коли…
… Так! Потім був шок! Від усвідомлення того, що трапилося: зруйноване реакторне відділення… система безпеки… А в реакторі — 140 тонн ядерного палива, опроміненого, нафаршированого плутонієм, цезієм! А це мільйони кюрі… Хіросіма! Десять Хіросім! І мільйони років розпаду… Загинула не тільки Україна… Світ загинув! Це… планетарна катастрофа! Планетарна! З його вини! З його… Бо-о-оже, з його!..
«Не бери на себе так багато! Ти що, перший чи крайній у цій країні пуганих ідіотів, якими правлять маразматичні старці, компартійні парвеню та дятлоголові кар’єристи?! Ти — тільки маленький гвинтик у цьому безумному маховикові… Один із тисяч… мільйонів…» — розраював чийсь підколодний голос. Певно, вмикалися системи на рівні інстинкту самозбереження.
«Ти! Безмозгий шурупе! Гвинтоголовий дурню! Ти думав, що станеться з цим світом, коли хоч в одного з вас „полетить різьба“? От це й сталося!» — роздирала душу й тіло совість.
«Причім тут совість?! Звідки ця паніка?! Ти ж розумний чоловік, добре інформований! Трапилось те, що траплялось до цього уже не на одній атомній, і не тільки в Радянському Союзі, а й у тій же хваленій Америці! Невеличка поломка. „Нестиковка“. Локальний вибух, врешті решт!».
«Який локальний вибух?! Чоловіче, схаменися — на атомній станції локальний вибух??! Ти ж фізик! Ядерник! А-а-томник! Ти ж чесний, розумний чоловік! Хай вони там, угорі, брешуть, а ти? Ти? Навіщо сам собі брешеш? Атомний реактор — не „керогаз“ у бабки в кухні! Його не погасиш мокрою ганчіркою! Розпад одного тільки радіоактивного цезію — сотні років… Це смерть… виродження! Пустеля!».
— Боже, покарай мене! Зроби так, щоб я розпався у цю мить на шматки мертвої плоті, як розпадалися ті безневинні пожежники і солдатики, які руками згрібали смертоносні уламки реактора… — застогнав отець Георгій. — Або — помилуй, бо випробування, які ти послав мені, понад мої сили.
… Господь почув: буря в душі почала стихати. Отець Георгій повернувся на своє ложе, притих,
