безкінечне. Навпаки, як казали древні, «аrs longa, vita brevis!»
З відкриття людиною цієї істини почалася цивілізація. Древні вірили, що смерть можна перемогти тільки творчістю, тому й творили «на віки», на вічність. І не помилилися. Залишилися в ній невмирущими шедеврами… А чим ти, о, Олександро, переможеш невблаганну смерть? Яким шедевром? Лора права, доки ще осталося трохи часу, сідай, дорога, за машинку!
Отож, натхненна досвідом попередників і побажаннями Лори, щоранку сідаю за стару свою друкарську машинку, втуплююсь у білий аркуш паперу і… згадую… Сашуня хотіла купити комп’ютер, та я відмовила — пізно мені освоювати нову техніку і новітні технології художнього пізнання і відтворення цього грішного білого світу… А машинка — якраз… Стук-стук, клац-клац… І на білому полі — чорні слідочки. Чорні сльози про білу душечку.
Ох, Лоро! Бідна душечко неупокоєна, невідспівана, тяжко скривджена… Н-да, Лоро… Мучити приходиш, а не признаєшся… Ох, Лоро-Лоро! Така ти потайна була і за життя…
Клац! Ставлю крапку. Перечитую. Отака виходить сповідь… Катя має слушність, щось треба робити: або «лічитись, або святитись»…
Тим паче, що останнім часом Лора приходить все рідше, і все частіше повторює, що втрачає інтерес до того, що ТУТ, на землі, відбувається, і до життя як форми вічного буття — теж. А земна слава здається їй таким гріхом, про який і говорити гріх!
І тоді я питаю:
— Тоді чого ти мені радиш писати? Для чого я тоді жебраю у Станіслава гроші, принижуюся перед якимсь Полятицьким?!
Лора слухає, а далі й каже, дратуючи мене позасвітнім спокоєм:
— Ради власної довершеності…
— … «бо власною смертю вмирає тільки довершений»! — з досадою перебиваю. — Це вже ми чули!
Та Лора не ображається. Каже, що земна суєта її не цікавить ще й тому, що ТЕ, ЩО починається після неї, — набагато цікавіше, а головне — духовніше. Однак не деталізує. Дає зрозуміти, що їй не велено говорити зайве про те, що за межею людського розуміння, мовляв, воно настільки неосяжно недосяжне і безмежне, що розум живої людини не витримає…
Точно, натякає на мою хвору голову! Але я теж не серджусь, бо знаю, що насправді Лора жаліє мене. Єдина на цім і на тім світі — жаліє мене, а я — співчуваю їй… Теж, мабуть, єдина. І це нас зближує і навіть ріднить. Та все ж, аби моє було зверху, кажу:
— А мене, навпаки, не цікавить те, що чекає мене на тім світі. Господи, вічність — така нудота…
Несподівано Лора обурюється:
— Як ти можеш звинувачувати Господа у недосконалості насправді досконалого!
— Звідки ти взяла, що я богохульствую?! — щиро дивуюся, уже не розуміючи: веду з нею бесіду наяву, сьогодні, чи згадую про вчорашню. — Я просто, як кожен живий труп, іноді згадую всує Його ім’я! Ти що, стала забувати людську мову?! Бо мені часом здається, що в хаті щось ніби цвірінькає… То не ти? А знаєш, що мені прийшло в голову, тебе слухаючи?! Хочу написати сценарій для фільму — про двох подруг, які живуть на межі між двох світів, але з одним іменем — Леся, і часто плутають, хто з них живий, а хто… навпаки.
— Це цікаво, — жвавішає Лора. — Принаймні, від тебе я такого не чекала. Точніше, від тебе я чекала широкого художнього полотна про твій час. Але ти баришся, думаєш, що тобі рокована вічність тут, на землі. На жаль, час летить… тому треба писати. Знаєш, я би хотіла навідуватись до тебе, Лесю, тільки добрими звістками. Правда, остання буде поганою. Тож наперед прошу вибачення за мою жорстокість.
Не встигла перепитати, що вона має на увазі, як раптом звідкілясь згори полилася прекрасна божественна мелодія… Пісня-псалом… Ніжно і злагоджено-небесно звучали жіночі чисті голоси. Так, це була якась молитва, але з тексту я запам’ятала тільки приспів:
— Що це було? — спитала, коли пісня стихла, ніби відлетіла.
— А, це ж я була у Володимирівському соборі на Службі Божій… — зітхнула Лора. — Цей псалом мені так сподобався, що не хотіла з ним розлучатися… Правда, гарний? Особливо та фраза — «життя безкінечне»… Ти теж, Саню, запам’ятай цих два слова, і згадуй завжди, коли тобі буде важко чи страшно… «Он воно, що — у Володимирівському була… Мабуть, бідну Лорину душечку туди тягне, або ж підслухала нашу з Катею розмову», — думаю, а в голос питаю:
— Лоро, скажи мені, це всі душі отак-о світом нипають чи тільки твоя?
І раптом… ніби легкий прохолодний бузковий вітерець війнув по хаті, почулося зітхання і я знову чітко побачила, як відходить у своє потойбіччя Лорина душа… Ніби висотується у шпарину в стіні димок від сигарети…
— Не йди надовго, — кажу вслід, як кажуть людині, з якою прожили справді «душа в душу» довге людське життя. — Не йди надовго, бо без тебе мені так самотньо у цій людній, велелюдній пустелі! Душа моя болить, а тіло хворіє. Без тебе усе, щоб я не написала, здається убогим, брехливим, безталанним… І стає так безнадійно й невтішно, що аж темно в очах… І здається, що
— Ах, Лоро, ти не повіриш, — кажу в надії, що вона недалеко відійшла, — але чим більше імітую громадянську і творчу активність, тим гостріше відчуваю, що кожен мій день — напередодні останнього. Здається, ніби стою на самісінькому краєчку урвища, бездонної прірви, що от-от обвалиться разом зі мною. Передчуття апокаліптичного фіналу навіть сниться. І з кожним сном прірва обступає мене, а латочка землі піді мною все меншає й меншає, але я не можу втекти, зрушити з місця, бо мої п’яти прибиті до неї зашпорами страху. Душа рветься, метається, хоче вирватись із приреченого на погибель тіла, полетіти, злетіти у чисте срібне небо — геть від чорної неситої пащеки пекла, та не може, прицвяшкована до тіла гріхами.
І тоді я згадую, в котре згадую, що з дня мого єдиного поки що «офіційного візиту» до Бога у Володимирський Собор восени 1991 року я так і не наважилася більше переступити поріг Твого храму, Господи! А минуло ж, страшно подумати, стільки років… А не наважилась… Воліла сповідатись Тобі на самоті, без свідків. Хтозна, може ченці тому й замуровують себе у підземних печерах, що на волі лукавий спокушає замість молитви на суперечку з Богом? А ще прости, що не змінилася, що, спрагла Тебе завжди, не підтримую моду на Тебе, не б’ю поклони разом з твоїми недавніми хулителями і не розумію тих казнокрадів, які нині зводять церкви, як золоті ворота, через які сподіваються пересунутись із царства земного у небесне.
А тим часом, каже Хаврона, села розорюються, школи розвалюються, бібліотеки закриваються, безпритульні, безграмотні діти заполонили Київ, а пенсіонери вистоюють у чергах за мискою супу в приватній богодільні пройди банкіра, щоб назавтра на подяку обрати його міським головою. Невже, Господи, не лише владоможцям, а й Тобі не потрібен грамотний, освічений, не принижений злиднями народ?..
Але Господь мовчить. Бо хто я така, щоб Він мені відповідав, чи вступав зі мною в дискусію? Але це несправедливо, бо з ким тоді говорити тій, у якої немає приятеля серед живих, тій, яка чужа серед своїх і чужих?..
Так, це про мене, Лоро! За вікном моєї спальні-келії — осінь 2007-го року, розгул демократії, розпал виборів-перевиборів, воля-свобода така, що вільнішої не придумаєш. Народ хвилюється, нуртується- гуртується, перебирає-переобирає… Мститься-веселиться… А мені, як у тій давній радянській частушці:
