Істину сказав Екклезіаст, що від великого знання багато печалі. Та ще більше печалі, мудрий чоловіче, від бажання бути справедливим. Тепер я знаю, Лоро: ніщо нам так тяжко не дається, як справедливість. Врешті, знала це й раніше, тому й лютилася на тебе, сестро моєї печалі, на якого біса вона тобі здалася, та правда?! Та вселюдська, планетарна справедливість?! Тримайся своєї, власної, зручної, вигідної тобі і тим, хто довкола тебе. Тої, від якої хоч якась користь. А не тої, від якої один клопіт. І від тебе був один клопіт. Одні проблеми. Чужа серед своїх і чужих… Такою ти була. І такою мене зробила… Я ж то думаю, що нас єднало?! Авжеж, щось таки єднало нас, таких різних, таких… чужих серед своїх і чужих… Як валізи без ручки, напхані компроматом, — ані нести, ані лишити…
Ух, яке гарне порівняння! Якщо мені колись доведеться писати про Лору, я почну з цієї метафори…
Н-да, Лоро, на старість я стаю схожою на тебе молоду. Бач, запрагла справедливості, як в Петрівку льоду. Чому? Адже з колиски була впевнена: справедливість — вигадка лінивих невдах і озлоблених лінтюхів, які не здатні побудувати собі нормальне людське життя в умовах конкуренції. Тому й волають правди у Бога, і вимагають від влади гуманного розподілу соціальних благ, і затівають соціалістичні революції, і кров проливають! А в результаті? В результаті виходить ще більша несправедливість… Приклад — СРСР! Країна нерозвиненого соціалізму, незбудованого комунізму… Втраченого раю… Утопія, в якій втопилася безповоротно віковічна мрія людства про соціальну рівність! А чому? А тому, що класова нерівність — основна інтрига земного буття, «двигатель прогресса». Не було б її — людство досі ходило б у шкурах звіриних, або ще гірше — обросле мавп'ячою шерстю… А в конкретному випадку — яскравим підтвердженням цієї аксіоми є доля дівчинки з глухої провінції Саші Рибенко, якій класова нерівність допомогла стати «на рівні» і нарівні з могутніми світу цього…
Отак думала все життя і раптом — як затемнення чи, навпаки, просвітлення: не годна зрозуміти, як Бог може допускати таку несправедливість?! Раніше в мене хоч якісь були політичні симпатії-антипатії. Точніше, була злість на перелицьованих в демократи комуністів, «комутантів», як назвав їх, здається, Борис Олійник. Хотілося самій декого, прости Господи, за ногу — і на гіляку. А тепер мені вони, різнобокі-різноликі, — на одне лице. До всіх — одні претензії і одна любов. Буквально днями у теленовинах показували відкриття відбудованого давнього православного монастиря десь на Слобожанщині за участю одного із симпатичних мені очільників держави. Не згадую імені, бо він для мене вмер тої самої хвилини, коли настоятель відродженої святині, звертаючись до цього урядника, сказав:
— Прошу вас, дорогой… (чорте-бісе ім’ярек) у ваш монастырь! — і півчі разом із паствою радісно заспівали хвалу цьому… «святому», на совісті якого, як і його «братків», сотні бездарно загублених шахтарських життів, і мільярди доларів, украдених в народу з державної казни!
… От яка я сама сука натуральна по життю, а такого сучого сина втопила б в унітазі! Разом з утопією про справедливу владу! Бо є всьому — МЕЖА! Тим паче, коли це стосується БОГА! БО-ГА! Того Самого, Який вчить: немає любові до мене без любові до ближнього!
А я за цю людину — голосувала! Підтримувала навіть після того, як побачила ті жахітливі фотографії обгорілих на вугіль донецьких гірників… ті жертви уже бозна-якого за рахунком трагічного вибуху на шахті імені Засядька. Що то за бісів засядько засів у тій проклятій шахті і рве її на шматки разом з людьми уже стільки часу?! І всім — по цимбалах! Та й мені було байдуже, доки не прийшла та жінка… ніби теж з того світу…
О, Лоро! Цю майже містичну історію мушу розповісти. Прошу, не вдавай, ніби тебе нема. Ти тут. Чую по запаху бузку… Признайся, ваші привиди, або душі в тих райських кущах настоюють на квіткових пахощах, чи перетворюють на аромати? Коли так, то скажи там, що, як умру, воліла б стати запаморочливо-духмяною душею матіоли… Пригадуєш, як ніжно-переможно пахли вони на дачі у Кончі?! Так матіоли ще пахли колись у мами на городчику… О, незабутні божественно-спокусливі пахощі щасливого дитинства…
А ти казала, що любиш бузок… Розповідала, нібито виросла в непролазних бузкових джунглях, які починались на старому й забутому сільському цвинтарі, а потім перебігали городами до школи, обступали комірчинку на її затилках, в якій ви тулилися всією родиною, темною густою хащею, крізь яку навіть взимку ледь пробивалося сонячне проміння. Зате навесні непролазні драпаті кущі якось ураз, неждано-негадано спалахували п'янким ліловим квітом, перетворюючись на запахущі райські к
Мабуть, так воно і є, якщо з тих щілин позасвітніх, з яких ти просочуєшся до мене у цей світ, тягне бузковим прохолодним протягом…
Але про що це я хотіла тобі розповісти, Лоро? А-а-а… згадала: про шахтарів! Тоді саме божевільно, як сказав поет, цвіли бузки у палісаднику під моїми вікнами, коли зателефонувала та жінка. Назвалася Інною (чи Ніною) і попросила дозволу зайти. Тільки зайти. Мовляв, вона має передати мені фотографії, які нібито їй передав якийсь мій знайомий письменник із Донецька на прізвище Палагута…
Оскільки я такого не знала, то подумала, чи це, бува, не каверзні розіграші невгамовної Хаврони? Однак, як я не намагалася відкараскатись від настирної незнайомки, та майже плачучи, наполягала, казала, що стоїть уже біля під’їзду і телефонує з мобільного. І тут я згадала! Авжеж! Я згадала рядки страшного, вбивчого своєю гіркою правдою вірша про «дележ дубленок и сапог на могилках Вити и Алеши», які мені прислав колись шахтарський поет! Але ж його вже давно немає, він помер років десять тому! Що за містика? Чи, може, то син його, чи однофамілець? Не думаю ж, що той поет з потойбіччя нагадує мені про не виконаний обов'язок! Як оце Лора!
О, Лоро, чуєш, часом, не твої це «козні» потойбічні?! Невже, не дай Боже, ви всі там, на тім світі, подуріли, що проти мене ополчилися, наче я найбільше зло на цім?! Ні, пора попа кликати! А поки що кличу Катю, яка, на щастя, щойно поріг переступила, і прошу, щоб зійшла вниз, взяла в якоїсь жінки якусь передачу для мене, оскільки запрошувати непрохану гостю до хати немає сил, та й вигляд у мене не для гостей…
Катя довго не поверталась. Я вже було затривожилась, чи не якусь терористку мені підсунули доброзичливці? Та, схоже, невідома жінка й Катя знайшли спільну мову, бо повернулася служниця схвильована, і зі сльозами не очах подала мені величенький товстий конверт.
— Полюбуйтесь! — скрикнула і пішла до своїх горшків з таким виглядом, ніби кинула мені виклик, або ж у чомусь звинувачувала. Останнім часом Катя справді позиркувала на мене так, ніби знала про мене якусь таємницю неприємну.
Дещо здивована, я з цікавістю розкинула по столі світлини і… все зрозуміла! Так, це був справді жах! Переді мною лежали жахливі фотосвідчення чергової аварії на котрійсь із шахт… Обгорілі на чорний вугіль гірники-вуглярі! Мов чорні шматки антрациту… Тільки очі… очі, повні чорної пекельної муки і… якогось нетутешнього світлого здивування… Ніби вони дивилися не в об'єктив фотоапарата, а в очі Господа Бога і бачили там… Що вони бачили? Невже твій бузковий рай, Лоро?
Знімки відзняті, мабуть, у ті хвилини, коли цих нещасних гірників тільки-но витягли із палаючої штольні. На першому плані — їхні обгорілі на чорний вугіль голови… І контрастними білими плямами — обличчя лікарів «швидкої допомоги», спотворені буденною, якоюсь аж роздратованою огидою!
Очевидно, місцеві ескулапи настільки вже звикли до цього безглуздого горя, що їм уже бридко. Чи може, це найвища точка людського відчаю?.. Або найнижча — морального падіння суспільства, для якого навіть життя — ніщо!..
Не народ, а бідні безвільні вівці, приречені на заклання ради чужого «золотого тельця»! Люди, які не розуміють, що за таке ставлення до них не тільки прем'єрів і президентів треба скидати з високих крісел, а й Всевишнього — з Неба! Звичайно, якщо це правда, що кожна влада — від Бога!
Господи, прости мені, грішній… Що я говорю?!. Цих людей уже нема… А я їх звинувачую… Але не тільки їх… Бо, знаю, що нема цих людей тому, що ті гроші, які мали піти на ремонт трухлявої шахти, пішли на відбудову отого монастиря! Боже, не карай мене тяжко, я не хулю Тебе, всепрощаючого, я тільки питаю: а що — Твої заповіді: не убий, люби ближнього свого, як себе самого, — писані не для цих нуворишів, цих новоспечених державців-можновладців, які себе величають елітою, батьками нації?! Чи у них — свої заповіді, свої понятія! І чому, чому вони думають, що купити можна навіть Тебе, Господи, разом з усіма святими і священиками, які їм наперед, оптом і без ПДВ усі гріхи відпустять?
