Господи, як прикро, як незатишно на душі: одні розчарування! Ще ж тільки вчора я так симпатизувала цьому простакуватому «рабочему парню», цьому шахтарчуку з важким сирітським дитинством! Віддала за нього свій голос, охриплий у дискусіях з Катею і Хавроною. Кричала останній по телефону, як навіжена:
— Державі потрібна сильна, владна рука! Кулак гегемона! Ну то й що, що той хлопець щось там наколобродив, щось прихопив, щось прихватизував! Назви мені когось із своїх знайомих, які чесно дорвались до влади, нічим не поживились і досі живуть на Дарниці у «хрущовці»! — вколола Хіврю її ситим дитинством у квартирі на Хрещатику під крилом папи-генерала. Зоя Хавроненко аж зашкварчала від злості і жбурнула слухавку, залишивши мене на самоті з праведним гнівом, який я тої ж миті, мов смолу киплячу, вилила на Станіслава. На мій подив завжди стриманий Станіслав теж спалахнув гнівом:
— Яка рука?! Голова, го-ло-ва державі потрібна! З розумом і серцем! Та де ти її візьмеш у цьому безголов'ї? — і вийшов за двері, щоб не заводитись зі мною.
Тільки тоді, коли почула шум його допотопної «волги», зрозуміла, що переступила межу політкоректності. Н-да, через кляту хворобу я часто буваю некоректно чесною сама із собою, і хочу того від ближніх, забуваючи, що вони при повному розумі. Справді: було би смішно, якби не було так печально… Як я могла забути, що Станіслав не просто симпатизував вінценосному «будівничому храмів», а в певній мірі був одним з його хрещених батьків…
Але його слова, роздратований тон — свідчили, що Станіслав і до виборів 2004 року не мав особливих ілюзій щодо свого «хрещеника». Тепер же, коли побачив фотозвинувачення його «господарської» діяльності, спохмурнів, а далі визвірився:
— Де ти взяла це?! І навіщо?! Навіщо тобі, хворій, безправній жінці, влазити у це… лайно?! Викинь і забудь!
Хотіла заперечити, запротестувати, але… на жаль, Станіслав мав рацію: що могла змінити у житті країни жінка, яка не годна була дати раду сама собі? Та все ж Станіслав був неправий… Не можна так зневажати власний народ… Не можна! Хоч не про Станіслава йдеться. З ним все ясно: «колишній», «давно зужитий продукт радянської епохи»… Йдеться про тих, хто проголосив себе борцями за демократію і незалежність, дорогих наших «многоликих і лучезарних пшиків-краснобаїв», які нині проклинають сепаратистів разом з «русскоязычным сбродом», забувши, що на початку 90-х ці ж самі донбасівські «русскоязычные» гірники підтримали націоналістичний РУХ, і молоду демократію, і незалежну Україну, і йшли «походом гідним» на Київ щоразу, як над нею нависала небезпека! Тож хіба вони винні, що їх, довірливих і неспокушених політичним блудом, забули при розподілі благ, і, перетворивши з гегемона у бидло, загнали у вугільні нори і глухий кут злиднів?!! Невже ж сьогодні, бодай із вдячності в жодного з «героїв України» не знайдеться крихта совісті і мужності, щоб захистити колишніх своїх соратників по боротьбі? Та навряд… бо для цього треба буде наступити… о, ні, не на горло власній лукавій пісні, навіть не на улюблений мозоль кагана донецького, отого самого хрещеника Станіславового, що храми собі будує, а на, перепрошую, власні інтереси. А бізнес, на відміну від політики, справа безкомпромісна! І набагато серйозніша за усілякі народницькі мульки-бульки. Та й сам народ, очевидно, вже осточортів добряче всім чільникам-очільникам на владних верхотурах…
Особливо, його вічно невирішені духовні проблеми! Надто його мрії наївні і надія свята на доброго царя-батюшку або батька рідного гетьмана! Отаке суцільне каліцтво — суспільство само собі ради не може дати в незалежній, вільній ненці Україні!
Взяти тих же гірників: якщо є мужність дивитися смерті в очі щодень, то раз в рік можна прийти до Києва і подивитися в очі президенту з прем’єром і спікером, та спитати їх: «Чого це ви тут гадраєтесь між собою, забувши, що народ — не отара овець, вирощена на заклання!..»
І тим паче не мені, безправній хворій жінці, а їм — їм кинути в обличчя ці передсмертні світлини своїх братів, чоловіків, батьків! Не мені! Бо я така ж сама упосліджена і безсила, приречена разом з усіма лохами дивитися до одуріння по їхніх телеканалах або тупі кіносеріали, або несусвітенні казки про «їхнє світське життя»… А ви кажете, що ми жирували! Може, дехто й жирував, але не так! Або ці вистави з театру політичного абсурду, які нам крутять у той самий час, коли з наших дірявих гаманців «батьки нації» витрушують останні копійки… От вам і справедлива демократія!..
Ні, мені таки пора сповідатися: забагато печалі від великого знаття накопичилося… Важко нести, і скинути з душі нема як і нема кому, бо дізнаються — уб’ють… Без суду і слідства: перегородять фурою дорогу, коли поночі будемо з дачі їхати, або ж Катю підкуплять… Крапне-сипне якогось дусту в борщ і — поминай як звали!
Та не так смерть страшна, як усвідомлення, що доведеться перти на собі на той світ цей лантух важенний, по зав'язку натоптаний гріхами-боргами… А з таким приданим — пряма дорога в пекло! Бррр! Спаси й помилуй!
Розумом я все розумію, а от душа… душа не може наважитись на сповідь… Їй страшно — отак взяти і розчинитися навстіж, розчахнутися навпіл і вилити перед Богом і біль, і гнів, і гній… Усе пережите, передумане, пересміяне, перемучене і запечене на камінь кривавий минуле, що випалює, гнобить, терзає і тягне в преісподню! Часом мені здається, що я сама боюся його вирушити… Але… пора! Стільки разів пізнавши гріхопадіння перед Люцифером, пора спізнати і таїнство євхаристії — прилучення до Бога через сповідь і причастя.
Цікаво, що сказав би Станіслав, прочитавши мої думки і бажання? Певно, тільки дверима хряснув…
Наразі в голову стрельнула рятівна ідея: а що, як задзвонити Бережному?! Звичайно! Як я могла його забути, святого старця Валеріана? От хто порадить і порятує душу заблудлу!
Знайшовши у старих записах домашній телефон колишнього колеги по університету Валери Бережного, а тепер, як поінформувала всезнаюча Хаврона, отця Валеріана, настоятеля одного з київських храмів, задзвонила, молячи Бога, щоб узяв слухавку батюшка, бо до матушки, теж колишньої колеги, не хотілося признаватися.
І Бог почув і покликав до слухавки свого слугу. Отець Валеріан впізнав мене одразу, зачав розпитувати про здоров’я, чим зворушив і до решті полонив мою стражденну душу. Зізналася, як на сповіді:
— Хочу висповідатись, адже в такому віці… кожен день — напередодні останнього, але… не можу зважитись… З різних причин…
Гадала, зачне «проповідь читати»… А він вислухав та й каже:
— Я тебе розумію. Сам через це пройшов. Ми ж з одного покоління, тож гріхи і сум’яття схожі… Радив би тобі поїхати у якусь сільську церкву і просто повідати про те, що тебе мучить, невідомому священикові, якого ніколи ніде більше не стрінеш.
— А цю нашу розмову ти… вибачте, отче Валерію, ви не могли б зарахувати мені як ну… трошки сповідь?
— Можу, — каже цілком серйозно. — Але формально. Тому, що ти повинна здійснити таїнство євхаристії сама, у храмі, через священика. І тоді тобі справді полегшає. Повір. По собі знаю…
— Вірю, бо мені вже полегшало. І не формально… Спасибі, що вислухав…ли і зрозумів…ли, — дякувала, не знаючи, як тепер звертатися до Бережного — на «ти» чи на «ви», як до колеги чи як до духовної особи, та й не наважувалась запитати, в якому Валера тепер званні чи сані?..
Одно слово, зовсім заплуталась. Але одне уяснила собі чітко: за вікном твоєї печери, о, Олександро, вирує нове, невідоме тобі життя. І якщо ти хочеш вижити в ньому — виходь на світ Божий.
На жаль, неформальну сповідь доведеться відкласти на невизначений час, бо Станіслав, навряд чи буде шукати по далеких селах невідомого попа для очищення моєї грішної душі. І я знаю чому: він, як і я, боїться… Боїться, що зайвого наговорю… А я багато знаю зайвого, як на цей непевний час.
Прокидаюся — наді мною нахилилися такі рідні, добрі, чисті очі. Чую ніжний янгольський голосок:
— Бусю, що з тобою?
— Я спала…
— Але чому на підлозі… посеред кімнати? Ти, що, впала? Тобі стало погано? — рідні очі стривожені, янгольський голосочок тремтить від хвилювання… Сашуня. Єдина моя внучечка. Але, дивлячись на яснооку лагідну білявку, нікому це в голову не прийде! Іноді це мене обурює. Особливо, її спосіб життя. Замість того, щоб піти в політику, стати за сприяння впливового поки що діда і його ще впливовіших товаришів депутатом, банкіром, дизайнером, як це нині роблять внуки усіх «колишніх», Саша вискочила заміж за тренера з кінного
