спорту і тепер живе з ним за містом на іподромі, у комірчині для збруї, чистить «авгієві конюшні» і розносить своїм чистокровним породистим конячим аристократам сіно… Чи що там вони жують, ці арабські скакуни?!

— Бусю, я щаслива, — муркоче кішечкою коло свого конюха оте колись дике тигреня, що подавало мені та-кі надії!

Із сина теж — мало толку. Повернувшись несподівано із Штатів, не вписався у це шалене, розшарпане життя. Станіслав прилаштував на фірму до когось із колишніх, але що Віталій там робить, мені важко второпати.

— Бусю, ти чого мовчиш?! — лякається Саша, що мене знову звалив удар.

— Думаю… Думаю, чи доживу до правнуків.

— А-а… Тоді все о’кей! Доживеш, я тобі обіцяю, але тільки через двадцять років, бо я хочу, щоб ти жила довго-довго!

Сашуня обіймає мене, допомагає піднятися, турботливо укладає на дивані, серед подушок і густо списаних аркушів.

— Бусю, це буде новий роман? — питає Саша. — Про що, якщо не секрет?

— Про життя. Гола правда про наше життя…

— Цікаво. А я там буду? Серед героїв?..

Та я не встигаю відповісти — дзвонить телефон. Переконавшись, що зі мною все гаразд, Сашуня ніжно цілую мене в щоку і жене галопом, як молода лошичка, до свого конюха. Яке щастя, що ця дитина не вдалася у свою бабу! О, Олександро, дякуй Богові… Дякуй, що твоїй онуці так мало треба для щастя…

Телефон дзвонить різко і впевнено. Значить, хтось чужий і солідний.

«Що ти вигадуєш, телефон дзвонить завжди однаково», — сердиться зазвичай, Станіслав. «Якби ти сидів прикутий до телефону двадцять років, ти б навчився розрізняти його дзвінки», — зазвичай відповідаю.

І що ж?! Як завжди, я вгадала. Незнайомий жіночий голос представляється редактором видавництва «Скарби», чи то видання «Карби» і просить завітати на презентацію.

— З якої нагоди? — цікавлюсь.

— З нагоди виходу у світ книги вашої е-е-е подруги е-е, вибачте, забула її прізвище, кхм-кмх, — у слухавці чується знічене покашлювання.

— Яка презентація і якої ще подруги? — нічого не можу второпати, але колючий морозець злегка хапає за плечі.

— А ви що — не знаєте? — дивується голос, і, певно, прикривши долонею слухавку, з кимсь радиться. Далі каже:

— Прошу вибачення, сталося непорозуміння. Та дівчина, котра мала вас запросити, Евеліна, захворіла. Тому це роблю я. Отже, запрошуємо вас на презентацію книги Лариси Орленко «Витязі Свитязя», яка відбудеться сьогодні о 16 годині в актовій залі видавничого холдингу «Скарби». Там і поговоримо. Сподіваюсь, ви прийдете?

І тільки тепер до мене доходить зміст її слів! «Витязі Свитязя»… Невже Полятицький ВИДАВ Лорину книжку?! Ту саму, яку «розсипали» колись за його доносом, і дублікат рукопису якої я йому занесла, щоб написав передмову?!! Так блискавично?! Якщо це справді так, то я ще в такій дурній ситуації не була… Таке враження, ніби грала в підкидного, і зосталася в дурнях. Із власної волі! А власна воля, як відомо, гірше неволі… Отож не знаю навіть, як реагувати: сердитись, що видав, не порадившись зі мною, чи тішитися, що тепер мені не треба буде принаймні шукати гроші? Мабуть, останнє — тішитися: баба — з воза, коням — легше!..

— Так ви прийдете? — нетерпляче перепитує редакторка.

— Так, звичайно! Обов’язково!

Так, тепер я прийду обов’язково, мені цікаво, який ще такий жарт придумав для мене цей смерд Полятицький?!

— Лоро! Ти чуєш? — кричу в позасвіття. — Ти чуєш, що витворив із нами твій коханий стукач?! Видав твою книжку! Невже, щоб спокутувати вину перед тобою? Цікаво! Справді, мені вже цікаво… Хоча — душа неспокійна… Ой, не спокійна! Бо знаю, знаю цього чоловічка… Але, якщо він затіяв зі мною гру в дурня, то хай начувається! Мені вже нічого втрачати! Ти чуєш, Лоро?!

Та Лора не обзивається. Або не чує, або не хоче чути, або їй просто «паралельно» у її паралельних засвітах до наших земних перпендикулярно-перманентних проблем! А мені ніколи виясняти, бо вже… Хай тобі грець! Дванадцята година дня! А мені ще треба встигнути причесатися, прибратися, дзвонити у фонд, домовлятися із Станіславом, щоб підвіз машиною…

Як я метушилась?! Мов у лихоманці! Завернула з дороги Сашуню, викликала Дору. А доки вони добиралися до мене, з’явилася Лора. Сіла на підвіконні, спитала жартівливо:

— Ну, що, сестро, — пограємо у пінг-понг, як пише Ліна Костенко?

— Ти все чула?!

— Того й прийшла…

— І що порадиш мені робити у цій ситуації?

— Звичайно, йти! Цікаво… що він задумав?

— Повір, нічого цікавого! Просто цей сучий син хоче мені відомстити за те, що я все знаю про нього! Він думав, що я здохла. А коли почув, що я не тільки не здохла, а й зібралася видати твоє вибране, скористався моєю добротою, вирішив зробити це сам, звісно, щоб дозолити мені! І прибрати з дороги! Його методи ти знаєш, але МЕНЕ йому не сколупнути! Якщо він думає, що виведе мене на чисту воду у своєму поганому журнальчику, чи бодай з рівноваги, то гірко помиляється!..

— Тоді відмовся…

— Відмовся?! О ні! Я його помучу так, як ти мучиш мене! Але спершу використаю, як він тебе використав!

— Я думав, ти розмовляєш по телефону… — не помітила, як у хату зайшов Станіслав.

— Ні, я граю в пінг-понг чи то пак в підкидного, — похмуро жартую. І Станіслав, збагнувши, що я в поганому гуморі, зачиняється в кабінеті. За годину, дочекавшись, коли Дора із Сашунею приведуть мене до божеського вигляду, виходить, допомагає взути туфлі, одягнути плащ, і всі троє виводять мене, як королеву, з хати. На вулиці Дора із Сашунею прощаються, а ми із Станіславом ідемо до машини. Але, що це? Я не бачу машини! Ще цього бракувало! Що за день?! Мало мені презентації з тим Полятицьким, так ще й… на тобі!..

— Вкрали?! Я так і знала, що колись вкрадуть! Викликай таксі, потім розберемось! Я мушу їхати! — нервую, готова розридатися. Не розумію тільки, чому Станіслав замість того, щоб стривожитись, викликати таксі, спокійно розблоковує «пікалкою» чужу круту іномарку, точнісінько таку, якими їздить попри наші вікна національна «еліта»? Здурів старий чи що?! Але Станіслав спокійнісінько відчиняє дверцята, підсаджує мене в салон, а сам за кермо сідає… Мовчки. А мені аж подих перехоплює! Ого! Нічого собі машинка! Супер! Куди тій «чайці» із нашого цеківського щасливого минулого! Оце то сюрприз! Купив?! Подарували? Службова? Стільки запитань, але мовчу, відчуваючи інтуїтивно, що не час для подібних запитань… Та й приблизно здогадуюсь, звідки шикарне авто… Але не це головне. Головне те, що ми знову — «на коні»! Ще й на такому гоноровому — вороному, елітному, з царських конюшень! А коли так, то що ж, начувайтеся, вовчики- братчики, лисички-сестрички і прочії шаккккали!!! На цьому рисакові вам мене вже точно не дістати!..

От що значить — соціальна нерівність!.. Варто людині пересісти з драндулета старого в дорогу іномарку, як все, все міняється: світ, принципи, правила і поняття про справедливість, свободу і демократію! Починаєш розуміти, що є: свобода від грошей і свобода — за гроші. І важко розібратися, що краще і де справедливість?..

По дорозі викладаю чоловікові усе, як є: від Полятицького можна чекати чого завгодно, навіть провокації. Так, нарешті я розкусила його: він не просто стукач «по життю» — він провокатор «по суті»! Тому треба бути готовим до най… неприємнішого…

— Тільки не лізь в пузир, — попереджає Станіслав. — Роби вигляд, ніби ти усе знала наперед, а тому приїхала.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату