переходить на власну персону, і тільки в кінці палкої самореклами, згадує «стисло» про книжку-страдницю та її безталанну авторку, і завершує «спіч» пафосним зойком:
— А скільки їх, безіменних, невідомих героїв нашої національно-визвольної боротьби, ще чекають… відродження!
Молодець! Мимоволі хочеться й собі вигукнути:
— Хай цвіте і процвітає бізнес: «закопаймо — відкопаймо»!
Та стримуюсь, боюся, щоб не закопали… Думаю, вони не даремно влаштували мені це… АУТОДАФЕ з презентацією…
Раптом чую — Полятицький цитує мене, звісно, від першої особи і власного імені:
— Я впевнений, що зараз, у цю хвилину, Лариса Орленко дивиться на нас із свого Неба і радіє разом з нами!
І в цю саме мить я щосили наступаю ногою на мокасин Полятицького і кажу тихо:
— Он вона, у дверях… стоїть і дивиться на нас! І… радіє…
Полятицький раптово німіє. Зала теж завмирає в мовчанні, гадаючи, либонь, що це звичайний ораторський прийом, за яким буде сенсаційне повідомлення. Я теж чекаю: скаже чи не скаже Полятицький, що Лора — тут, в цій залі? Адже відчуваю — він теж її бачить! І не фантомним згустком сутінків, не клаптем туману, а во плоті! Он вона… у просвіті дверей… Стоїть, як жива. В моєму вишневому трикотажному костюмчикові, тому самому, в якому її поховали, бо не мала жодної пристойної одежини… От до чого довели бідну дівку… І сумно усміхається, мабуть, теж згадує. Аякже! Мертві усе пам'ятають! «Попіл Клааса стукає в груди живим»! І кличе до відомсти!
— І покути, — каже Лора, не ворухнувши вустами.
І раптом… здогадом, як смертним холодом, прошиває мене наскрізь! Ах, ти ж бестіє лукава! Так це ти?! Ло-о-о-оро? Це ТИ влаштувала цей Судний день для всіх нас, тут присутніх?! Потрясаюче! Геніально! Але, признайся, як це тобі прийшло в голову — зрежисерувати такий спектакль?! Точніше — фінал до трагікомедії усього твого і мого життя! Молодець, Лоро! Я щиро аплодую твоїй геніальності! Браво, Ларисо Орленко! Нарешті ти маєш і ТРІУМФ, і САТИСФАКЦІЮ! Мо-ло-дець! Очевидно, в тім раю чи пеклі, де ти нині тусуєшся, вас усіх, святих та божих, чогось таки вчать! Он як ловко провчила усіх своїх ворогів і кривдників! Потряссса-а-аюче! І мене… не обминула і не обділила… Спасибі! Ну ссспасссибі, сссестро моєї сссамотності…
Однак Лора ніби не чує. Дивиться мені в самісіньку душу і невинно-приязно, нібито співчутливо, усміхається.
Та, здається, пауза затягнулася. Публіка здивовано дивиться на онімілого оратора і теж починає оглядатися, шукати те, на що він перелякано витріщився. Позиркують нервово на колегу і «члени президії», не звиклі ділитися любов’ю глядачів. Що ж, мушу рятувати ситуацію — і вдруге з насолодою наступаю чоботом на модельний мокасин Полятицького, і він схарапуджено пробуджується, починає гарячково шарудіти паперами на столі, щось шукати. Врешті, знаходить і каже несподівано запопадливо:
— Сьогодні у нас ще одна приємна подія. Дозвольте мені… як голові журі вручити диплом щойно заснованої літературної премії імені Лариси Орленко її першому лауреату, письменниці, упорядникові вибраних творів і близькій подрузі Лариси Орленко — Олександрі Рибенко-Ясінській! Прошу привітати цю мужню і самовіддану жінку!
Зала аплодує, і, здається, щиро. Станіслав у першому ряду блідне від несподіванки. Хаврона у другому — чорніє з люті, не годна проковтнути комплімент про «мужню й самовіддану жінку». Я ж з дива — дубію, і зрозуміло чому: тільки ж учора ми обидві, як Феська з Хіврею, обурювались по телефону цією премією, і от, маєш! Як грім з ясного неба! І не знаєш, як цей пасаж розцінювати: як насміх чи похвалу?.. І що робити: тішитись чи гніватись?! Дякувати чи тікати світ за очі?! Бо виходить, що дають мені премію за те, чого не робила… Чи може, за те, що… «знайшла мужність» повернути авторові… «позичений» роман?!!
Оце справді у-а-то-дафф-фе! Певно, що Жанні д'Арк не так пекло на кострищі інквізиції, як мені в цій президії! Ти чуєш, Лоро?! Де ти, Лоро? А! Стоїш і дивишся на всю цю комедію?! Питаю люто, але Лора лиш по-змовницьки підморгує мені, відхиляється від одвірка і повільно, як уві сні чи у сповільнених кінокадрах, виходить — смиренна, відсторонена і недосяжна. Так виходить із в’язниці реабілітований, так із суду виходить виправданий… Напевно, так виходитимуть із Страшного Суду праведники. Але, на жаль, не зараз, не на очах цього натовпу! Ця публіка так нічого і не второпала. А тому знову увінчує лавровими вінками чола твоїх недругів, забувши про тебе, чуєш, Лоро! Уже — забувши! Ти чуєш? Хоч ти так нечесно приєднала мене до них, поставила на одну дошку, але все одно прошу тебе: не йди! Не прощай їм! Бодай один єдиний раз у житті ці вершителі людських доль мають зрозуміти, що зло — карається, що за все треба платити, як плач
Але Лора йде! Йде геть! І тоді я не втримуюсь, зриваюся з місця і несамовито кричу:
— Браво! Лариса Орленко! Браво! Це твій день і твій тріумф, Лоро! І ці люди — твої читачі! Подивись! Вони не забули тебе! Спасибі вам, люди добрі, що прийшли на свято справжньої літератури — на презентацію вибраних творів Лариси Орленко! Спасибі! Ви не розчаруєтесь — це геніальна письменниця! І реалізований талант! Так, вона пішла зі світу молодою, навіть юною, але встигла зробити більше, набагато більше, ніж ті, які сто років товчуться на цьому світу, вдають із себе геніїв і подвижників, а насправді, тільки псують повітря і коптять небо!
Зрозумівши натяк, президія скрипить застережливо стільцями, невдоволено сопе. Але мені наплювати на їхню реакцію, тим більше, що ці слова можуть стосуватися і мене, бо я теж не зрозуміло з якої радості затрималася на цім світі довше, аніж на те заслуговую.
І… О диво! Несподівано Лора зупиняється! Уже за порогом, але зупиняється! І раптом бачу… так, чітко бачу, як у її небесних очах спалахує звичайне земне здивовання. Авжеж! Вона не приховує, що схвильована моїм першим… точніше, не першим… публічним словом про неї! Звичайно, Лоро, не першим! Пригадуєш той похмурий осінній день у твоєму рідному селі? Сніжно-білі гвоздики?.. Сільський цвинтар, а потім клуб, і… поминки, які тобі влаштували твої земляки? Божжжже, як давно це було, а нібито вчора! Тоді я поступилася перед тобою… першенством… А сьогодні — звела тебе на п'єдестал! І, сподіваюсь, повернула всі свої борги… спокутувала всі свої провини, віддала тобі все, що доброго мала… Залишивши собі тільки мізерну надію, що нікому ніколи у нашій страшній суєті не прийде в голову поцікавитись: чому один і той же роман «Криваві заграви» друкувався під різними прізвищами?
Та… Бог з ним! Я переживала й не таку ганьбу! І не раз! І тільки тому, що… вибирала не чесну перемогу і точно, що не чесну смерть, а… третє! А третє, як правило, завжди виявляється… ганьбою. Господи, про що я? Вибач, Лоро, я хотіла сказати зовсім про інше… про те, що ми з тобою, здається, довели до логічного кінця нашу комедію-трагедію. Як вміли і змогли… І ти геніально виконала свою місію і зіграла свою роль. Що ж, не буду затримувати… Можеш іти у своє позасвіття з легкою душею. І не ображайся на мене… І на Катю — теж. Вона зробила все, Лоро, аби ми з тобою, нарешті, з чистою совістю розійшлися в різні боки — по своїх світах. Звичайно, поки що.
І бачу, як темніє лицем Станіслав, певно боїться, щоб не нагородила казна-чого, а далі схоплюється і, не дослухавши до кінця мою промову, починає шалено аплодувати… Я сердито пропалюю його поглядом, мов, дай договорити! Але Станіслав плеще, як несамовитий, заохочуючи до цього ще й публіку.
І тільки тоді, коли зала враз вибухає оплесками, а Станіслав втомлено опускається на стілець, до мене доходить, що то так безпардонно чоловік рятував мене від провалу й ганьби… Уже вкотре… О, мій добрий, вірний і єдиний лицарю! Спасибі тобі, муже, за надійне плече! І тобі, Лоро… За те, що поряд була у часи найсамотнішої моєї самотності, за те, що не дала зійти з розуму, що виводила з блуду на дорогу до істини…
Здається, я плачу. Лора ж навпаки — усміхається, і чи то вітаючи мене, чи прощаючись зі мною, махає рукою і… тане, розтає у глухій темряві коридору…
Нарешті, фініта! Тріумфальний парад завершено! Зачароване коло от-от зімкнеться. Впаде завіса.
