редактора цього грандіозного літературного проекту. Пре-кра-сно… Виходить отака собі «шайка-лєйка», яку хоч уже веди під конвоєм на суд або без суду і слідства відправляй на лісоповал у Сибір! Але поки що не «врубуюсь», для чого весь цей представницький балаган? Тому гортаю далі. А ось і зміст… Пробігаю очима: перша частина — оповідання, друга — роман… «Криваві заграви»! І тільки тепер до мене доходить… Ссссволоч… яка сволота! Цей покидьок під однією обкладинкою і Лориним прізвищем видав і… і мій, так! мій роман «Криваві заграви»!
Краєм ока бачу, що Полятицький теж скоса стежить за моєю реакцією. Стережеться, щоб не вбила, падло! А хочеться, Боже, як мені хочеться вчепитися кігтями у цю тлусту, безбарвну, як недопечений глевтяк, мармизу! І рвати, рррр…
Чорна вогненна кров бухає мені в голову, але беру себе в руки, подумки звертаючись до Полятицького: «Якщо ти, псяюро, бажаєш мені ще одного інсульту, то не діждешся!».
А цей гоблін, здається, вміє читати думки, бо нервово човгає товстим задом по стільці, суче конвульсійно ногами, задихається від стримуваної ненависті до мене. Я чую цей смердючий подих загнаного у кут смерда. Так, у кут! Хотів загнати мене, а потрапив сам. Хай живе школа вітчизняного собаководства! Хай живе театр абсурду і класична наука перевтілення! І я розпливаюсь у щасливій усмішці до велелюдної зали, усім своїм єством демонструючи безмежну радість брати участь у презентації книжки-страдниці репресованої подруги — Лариси Орленко! Відтак, схилившись сяючим профілем до плеча Полятицького, дивуюся пошепки:
— Скажіть, будь-ласка, а де ви віднайшли рукопис роману «Криваві заграви»? Хтось мені з комісії з Лориної спадщини казав, начебто він втрачений… Чи він був у вас? Ви ж були близькими друзями… — про всяк випадок натякаю, що все про нього знаю, зокрема, і про його амурні стосунки з Лорою, які він чомусь приховує. І чую… Боже, що я чую?! Полятицький своєю чергою теж дивується і начебто щиро:
— Як — де взяв?! Ви ж мені його разом з дублікатом збірки оповідань принесли! Рукопис. Від руки написаний… пожовклий від часу… Під прізвищем Лариси Орленко… Я й подумав, що ви…
— Я? Ах, так… звичайно! Просто… Я просто… забула… знаєте — після хвороби… і всього того, що я пережила! Але — як я вам вдячна за те, ЩО ви зробили! І за книжку, і за… це свято… Ви — справжній друг! Думаю, Лорі там, на Небі, теж приємно… Усе — як уві сні…
Усе, направду, як уві сні. Тільки в кошмарному… Значить, я сама йому віднесла рукопис роману?! Цілком можливо з моєю розполовиненою інсультом головою! Ще й затурканою Лорою! Авжеж! Забембаною цими вічними монологами-діалогами з нею! От взяла й прихопила помилково разом з «Витязями…» і «Заграви», ідіотка безпам’ятна! Ну, звичайно… Я ж обидва рукописи тримала в одній течці — збиралася передати Станіславу, щоб віддав у якесь видавництво. А здала Полятицькому — і рукопис, і себе разом з тельбухами!
О, Олександро, бідна Олександро, як ти могла?! А тепер спробуй довести, що ти… не вкрала Лорин архів! І що тепер нам робити, Олександро, коли нас мало вбити?! І спитай: нащо таким, як ми, вороги, якщо ми самі собі гірше ворога лютого?! Так себе покарати! Але, Олександро, Боже борони тобі зірватися чи ще якийсь фінт викинути! Сиди смирно і чекай… розв'язки. Якось воно буде. А головне — роби «хорошу міну» навіть при такій пре-е-епоганій грі! Тим більше, що й презентація уже починається.
Звісно, першим слово бере «за старшинством і першенством» і на правах патріарха — Янус Многоликий. О він, як завжди, як вже сто років поспіль, неперевершений! Стає в позу оратора, викидає вперед, як бронзовий Ленін на бульварі Шевченка, коротеньку правицю, і починає, авжеж, проклинати, того самого Леніна, а далі Сталіна, Берію, Брежнєва із Сусловим і Андроповим, яким ще недавно служив вірою і правдою, а заодно і ще живих-недодохлих «царів та бояр московських». Спочатку полум’яною прозою, далі переходить на ще вогненніші вірші. І жодного слова — про презентовану книжку та її авторку! Здається, Янус забув, що це не його творчий вечір, або… переплутав аудиторії?! Але навряд, бо всі знають, що цей Люципер ніколи нічого не плутає, навіть свої численні лики. Сьогодні ж він — на котурнах і в масці безстрашного борця за національне визволення рідного народу, якого не зламав жоден режим, не поставив на коліна жодний тиран! І це правда, бо, по-перше, Янус з тих колін ніколи не вставав, а по-друге, в цього співця свободи ноги закінчуються не так, як у людей, — ступнями, а мозолистими довбешками колін.
Тим паче Янус нічого не забуває. Не забув він, Лоро, і те, як ти просила його захистити тебе. Замовити про тебе слово. Взяти на роботу в часопис, який він тоді очолював. Але він і пальцем не кивнув. Боявся. І не тільки твоєї «неблагонадійної» репутації. Він боявся твого таланту. От якби ти була не «жінка з талантом», а бездарна і безмозга цицьката молодичка, яких він табунами благословляв у літературу і мистецтво, тоді може б і зглянувся. А так — зробив вигляд, що тебе нема. Хоч, бачу, не забув…
Агов, Лоро! Де ти? Твоє свято почалося, а ти десь бродиш! Ходи швидше, полюбуйся, яким пам’ятником свободи і незалежності намагається постати на твоїй могилі це многолике безличчя! І про мене не забуває… Чуєш, як пристрасно намагається переконати всіх, як страждав за національну ідею, яким він був чесним, мужнім, безкомпромісним! А таки був: у доносах на талановитих колег! Не витримую, підіймаю зневажливий погляд на цього «трибуна». Янус інстинктивно сіпається, але темпу не збавляє. Бреше, аж іскри мече! О, це в нього виходить перфектно! Здається, він кодує публіку не згірш Пришембовського, бо вона вже теж забула, якого дідька і з якої радості сюди приперла! Он як шпарко зривається на рівні і палко аплодує, звісно, стоячи, цьому фарисею!
Боже, Боже, а ти караєш бідного Шевченка за гординю! І не заллєш гарячою смолою брехливу пельку цього… колінвала!
Тим часом на сцену виступає, до народу приступає його народний артист і ще народніший депутат Олесь Красноштан, широко відомий у вузьких колах під прізвиськом «душка Краснобай». Починає свій виступ цей народний оборонець у костюмі від Бріоні і вишиванці з Космача традиційно — з обсервації політичної ситуації, щедро «обсераючи» спочатку своїх опонентів, потім — соратників, і підтирається анекдотом про такого ж, як сам, тріпача, але з іншого політичного табору. І теж, от ввввилупок! — ні слова про небіжку- іменинницю, авторку репресованої ще у задушливі (звісно, не для нього) 70-ті минулого століття книжки «Витязі Свитязя», так ніби й самої мучениці не було, і не лежить перед ним на столі її книжка-страдниця. І взагалі, нікого ніколи ніде не було і нема в України-неньки, окрім нього, вірного сина, героя і пророка, та ще цих «світочів», що величаються бовванами у президії.
Жжжжах! А скільки в словах, у жестах відрепетируваних впевненості господаря життя! Зрозуміло, що не на рівному місці! Казав Станіслав: Красноштан володіє мережею аптек, ресторанів і автозаправок, деревообробним бізнесом. Однак це не заважає йому кричати з усіх трибун і амвонів: «Народе мій! Я — голий, як сокіл. Але я маю більше — небо, Україну і велику любов до тебе!»
І наївний народ ковтає-глитає душевні екскременти цього новоспеченого глитая. От і зараз, забувши, що прийшла гідно пом'янути жертву більшовицького режиму, публіка… аплодує його колишньому апологетові! Отакі чудеса в нашому решеті!
Далі щось своє про любов до Вітчизни гундосить академік Академії патріотознавства Лучезар Гундосий, і — щось зовсім нічиє, загальнонейтральне — про «розкріпачення духу і розкрилля слова» викрикує в маси фальцетом Пшик-Троянський. Притому жоден не забуває причислити себе до лику «святих», себто — «шістдесятників»! «Авжеж — хочу крикнути. — До тих із шістдесятників, в яких була своя „каторга“: укомплектовувати рабсилу для сибірських лісоповалів! Із своїх колег»!
Та й нині он як мучаться при столі державному крихти підбираючи! Як патріотично труться біля всіх президентів, як палко світять очима сірковими з усіх президій, лементуючи про те, як вони для народу рай капіталістичний тяжко виборювали в лавах комуністичних, у боях підкилимних по парткомах, та нищечком підторговують, як і підторговували, святими ідеями, мов дешевими повіями…
Авжеж! Їм, сірич «совісті й честі нації», без владоможних ніяк! Адже без любові влади важко заслужити любов народу…
Отакою, Лоро, якщо ти мене чуєш, вийшла твоя презентація: цілком у дусі колишніх традицій. Хоча, бачу, вже й публіка починає струшувати з вух локшину: не так палко аплодує, хтось стинає плечима, хтось опускає очі, а хтось і на двері поглядає.
Нарешті слово бере Полятицький. Але промова не клеїться. Ясно, що йому, вбогому, важко дорівнятися красномовством до попередніх промовців. Я б на його місці взагалі не ганьбилась, а просто показала людям книжку, сказала пару слів і сіла. Але ж воно, лукаве, не може, щоб не лукавити. Позаяк про себе, миршавого, якось не з руки хвалитися-вихвалятися, то теж починає про «шістдесятників»: Ліну Костенко, Руденка, Стуса… Драча, Павличка… Говорить довго, нудно, а далі, таки не втримавшись,
