кульок і швидко падає у перспективу. Значить, воно все ще тут, думає маестро, підіймається на коліна і, скориставшись із затишшя, підлазить до стіни.
На Нестерова, скільки маестро себе пам’ятає, дули потужні протяги. Колись тут було чутно, як ходить потяг.
Правда, незрозуміло звідки.
Напевне, це вітер.
Ще один порив вітру закручує обгортку від морозива кудись угору. Вздовж стіни, в яку втискається маестро, тягнеться напис:
Я ШИЗІЮ ВІД СВОБОДИ!
Через весь напис, мов нічого й не сталося, мирно крокує перше весняне сонечко.
Канешна, впізнає власну роботу маестро і згадує роки, коли свобода змушувала його шизіти і рубати пальці.
Свідомість збирається у фокус, і світ наче вибухає товстим шрифтом.
Маестро глибоко втягує повітря, рахує до чотирьох і повільно видихає. Одною рукою він притискає валізу до серця, а іншою допомагає собі піднятися. Поки що все тихо.
Після такого затишшя завжди бувало кілька хвиль сильного вітру. Їх він любить найдужче Легенький вітерець крутить пилом, на вулиці все стихає.
У розламі поміж будинків видно, як вітер жене молоді хмари.
Маестро виходить на середину вулиці й сідає навпочіпки, ніби збирається плигати через «коня». Напружує ноги.
Як тільки маестро видихає повітря, чути сильний порив вітру, маестро вистрибує жабою в саму течію, але підскакує над то повільно, і хвиля вітру спершу підхоплює, потім вдаряє ним об землю. Проїхавшись на чемодані, завбачливо притиснутому до грудей, Маестро втискається в асфальт і перечікує, поки мине порив. Ходити по Нестерова, не зігнувшись — неможливо.
Маестро знову займає вихідну стійку — наче мураш наміряється заплигнути на пролітаючу повз нього бабку. порив вітру здирає його з землі підіймає над хідником метри на два й несе несе алилуя матко боска падаю нє не се несе несе н есенесе оце ого гооо о о о о о О О ОО О О о оо о Маестро відчуває, як його переважує вліво, і наступної миті чує глухий удар (з нього вибили видих) свого грішного тіла об стіну.
— Я можу! Хо хо! Я перемагаю! — каже він біло блакит ному небу і починає підійматися. Все ще тручи задницю (всі діти божі падають на дупу), маестро задоволено сміється і щось вигукує до вітру, поки нарешті не зникає у проймі будинків, залишаючи весняні вітри вулиці Нестерова небові й цеглі стін.
Спускаючись по Сахарова, маестро повертається дум ками до Коклюшів та їх «Останньої території». Непогано б перетворити їх руїну на таку собі твердиню суб’єктивізму.
Виростити для експерименту якусь субкультурку. Розро бити щось на зразок естетичного маніфесту, підшивки текстовізій як джерела абсолютно суб’єктивного тлума чення назв та імен. Назвати якось велично і вселенсько:
«Бароко тиші», чи «Опера скрипу», скажімо, чи навіть «Кабукі Бога»… Тут маестра пронизує спалах думки, хоробрий крок, і він чує впевнені слова, якими це можна описати.
Осяяні світлом параш (А.М.Давихам, Неопубл., 2003) Наступність поколінь нагадує асфальтоутрамбовувач.
Старе покоління щораз відтягує свій кінець і, коли людству вчергове хочеться скинути мегалітичну мушлю пам’яті, постійно переводить стрілки на інших. Тому покоління, котре відходить зі скрипом, — це не якесь там коліно шести десятників, вісімдесятників чи — господипомилуйскажіть алілуя — дев’яностиків. Під скрип думок відходить поко ління L, GENERATION LOGOS: покоління, яке говорило найбільше; воно говорило і говорило і не могло заткнутися навіть тоді, коли й казати вже було нічого, пригнічене невичерпністю Слова, котре так і не дозволило бути зрозумілим бодай собі самому.
Скажіть «алілуя», і ви врятовані. Скажіть це.
